Час великої гри. Фантоми 2079 року

Щербак Юрий Николаевич

— І знову повернемо олігархів? І кріпаків?

— Які олігархи? Які кріпаки? — щиро здивувався Крейда. — Забудьте. Це в минулому Викресліть з пам'яті. Думайте про велике. Про майбутнє. Ми не повторимо помилок минулого. Ніяких олігархів. Тільки ми з вами. Нова каста правителів. І не кріпаки — це огидно… Ми ж не в часи Гоголя і «Мертвих душ» живемо. Будуть вільні люди — селяни, робітники. Ви не забувайте, що я був засновником марксистсько–української демократичної асоціації. Всі вільні і рівні, це ж аксіома. Але одні — орендарі, інші — власники. Ми з вами — власники. Маємо землі, ліси, підприємства, транспортні засоби. Інші — орендарі. Вони орендують за певну плату землі, ліси, підприємства, повітря, здоров'я, життя, настільки, наскільки

вистачить у них грошей. А грошей не буде. Буде кредит. І ми з вами — володарі кредитних ресурсів. Банки здоров'я, банки життя, банки сперми — тобто майбутнє — в наших руках. Не ми — так інші зрозуміють і зреалізують це… Повірте, викладаючи в університеті, я прочитав твори найкращих філософів двадцять першого століття. Вони єдині в своїх пророцтвах: наше сторіччя, двадцять перше, — це прощання з дитинством людства. З романтикою рівності, свободи, з поетикою революції.

Він запитально поглянув чорними хитрими оченятами на Гайдука.

— Погоджуйтесь, Ігорю Петровичу Бо інакше ці всі Фрідмани прийдуть, заберуть наші землі, вкрадуть Пивиху і всю цю красу.. Або китайці — переселять п'ятдесят мільйонів — і України немає. Вам цього хочеться? Хіба ви не любите нашу землю неозору? Наше українське довкілля?

На старовинному дзиґарі коротка, схожа на меч гладіаторів стрілка підбиралася до цифри «З». Над дзиґарем висів портрет М. В. Гоголя, оздоблений цитатою класика: «Чтобы полюбить Россию, надо полюбить все самое страшное, что есть в России».

— А привиди у вашому замку є? — спитав Гайдук, помітивши якусь тінь позаду Крейди.

Мрійливий, сповнений синівської любові до рідної Вкраїни і полтавських галушок вираз обличчя маршала не змінився, лише чорні очі його знову зиркнули уважно на генерала — інтелігента сраного, мерзотника, «Ахіллесова п'ята» якого забрала у Крейди багатства. І цей глибокий, миттєвий, як удар ножем у підворітті, погляд сповістив Гайдукові його долю — позбавив передсмертних ілюзій, навіяних солодкими словами Івана Оврамовича про майбутнє.

— І привиди є, знаєте. Шотландські, в їхніх спідницях. Але я їх не боюся.

Крейда так і не помітив, як спеціальний агент Мартінес прочинив задні двері бібліотеки, нечутно підійшов до маршала юриспруденції й приставив до його потилиці важкий «Ругер» RM75D; правою вільною рукою (мабуть, був шульга, як і Гайдук) зняв зі свого плеча й кинув Гайдукові пістолет–кулемет. Додавши кілька іспанських слів щодо необхідності сидіти тихо і не ворушитися, Мартінес швидко заклеїв рот маршалу юриспруденції сріблястою стрічкою, накинув на шию зашморг–повідок, на якому ще зовсім недавно тримали Гайдука (Крейді боляче вп'ялася в жирові прокладки маршальська зірка своїми гострими променями); потім не без труднощів схрестив руки Івана Оврамовича, які ледве зійшлися на товстенькому череві, й накинув пластикову удавку надійнішу за наручники.

— Mister Creida, you under arrest, — пошепки, але урочисто оголосив Мартінес, дивуючи Гайдука тупим і невблаганним виконанням законів Конфедерації в абсурдній ситуації, що не давала їм жодних шансів на порятунок.

«Він би ще зачитав Крейді його права, — зло подумав Гайдук. — Ще показав би йому службовий знак Drag Enforcement Administration — орел, що розпростер золоті крила над земною кулею». Такий пам'ятний знак подарували Гайдуку в DBA після зустрічі у штаб–квартирі. Хотів гукнути Мартінесу щоб убив Крейду без усяких юридичних церемоній, негайно, дарма що охорона почує постріли, але змовчав, мерщій кинувся до урочистих вхідних дверей бібліотеки й просунув поміж бронзовими скобами ніжку від розкішного старовинного шотландського стільця, здивувавшись, що стілець такий легкий, наче пластиковий. Швидко глянув на ярлик, наклеєний на споді сідака: Made in China, 2071.

Мартінес висмикнув з-за столу Крейду наче невинну овечку на заклання, й кивнув Гайдукові. Вони вислизнули з бібліотеки через задні двері, що вели до господарських приміщень. Крейда сопів, задихаючись, і Гайдук підганяв його ударами ноги в дупу твердо вирішивши — цього разу не віддатися ворогам живим, але перед тим, як загинути, вбити цього темно–синього щура, цю патріотичну полтавську галушку хоча розумів (зрозумів нарешті), що Крейда — явище безсмертне. Як народ, що його породив.

Проте вбивство Крейди не входило в плани спеціального агента DBA Мартінеса, який мав заарештувати Хосе Сапатерро після його повернення з Веракрус до Халапи, де все було готове до захоплення наркобарона. Та наказ Сапатерро — супроводжувати і охороняти українського наркоцаря — сплутав усі карти, й Мартінес, ледве встигнувши повідомити операційний центр DEA, змушений був ступити на борт субмарини «Н. В. Гоголь». Оскільки Сапатерро зірвався з його гачка, Мартінес тепер мав тільки один шанс отримати золоту зірку президента Конфедерації й високу грошову винагороду: заарештувати Крейду і доставити його до Вашингтона. Ось чому перш ніж вони вибігли у двір, де метрах у тридцяти стояв «Роллс–Ройс» Крейди, Мартінес турботливо накинув на спину маршала бронежилет.

— Three… two… one! — гукнув він, й вони вискочили у двір, почувши ззаду через кілька секунд постріли; не добігаючи до «Роллс–Ройса», Гайдук, щоб прикрити Мартінеса, який пакував Крейду до заднього сидіння, дав кілька коротких черг по бійницях у фортечних стінах, наче кресалом пройшовся, обсипавши старовинне каміння іскрами, тільки перелякавши варту Потім поклав на землю двох переслідувачів, що вискочили у двір.

— Get in! Go… go… go! — крикнув щосили Мартінес, вовтузячись зі стартером.

Гайдук відкрив дверцята «Роллс–Ройса» (нарешті випав шанс прокотитися на шикарному авті, на якому їздив Міллібранд), але тої ж миті відчув удар у спину встигнувши зрозуміти, що помер. Без усяких примар, без Флори, без довгих ілюстрованих каталогів прожитого життя, без фізичних мук і душевних страждань. Просто, наче хтось клацнув вимикачем й згасив світло, якого насправді не було — стояв–бо сірий холодний день Великої Темряви. «Вважайте, що я нарешті помер, — подумав з полегшенням Гайдук. — Це сталося о третій РМ дев'ятнадцятого квітня 2079 року».

68

Оля, повернувшись від Богошитської з відчуттям, наче це не Гайдук загинув, а вона — знищена, зламана, розтерта і принижена, без жодного права на надію, подалася до душу де довго милася різними шампунями, привезеними Гайдуком з Локарно, відтирала тіло спеціальною щіткою, наче валялася перед тим у багні й блювотині, наче лежала в грязюці, зґвалтована й викинута з якогось сатанинського борделю на вулицю. Прийшовши до тями, виплакавши всі сльози, яких усе одно не було видно в душовій, відчувши, що тіло зігрілося, поборюючи нестерпне бажання лягти на диван, вкритися теплим ліжником й заснути, вона вдягла чисту білизну светр і джинси й пішла на кухню: підняла кришку каструлі, зазирнула в борщ, ще теплий, від чого їй стало ще гірше, наче готувалася до поминок, й, повернувшись до вітальні, почала набирати таємні номери зв'язку з «Чорнобилем-30», намагаючись поговорити з Інспектором Кварком. На це пішла година, бо зв'язок увесь час переривався, її паролям не довіряли, кілька разів відмовляли, казали, що його немає на місці, і -нарешті — вона почула характерний рипучий голос Малахова:

— Олю, що сталося?

Вона, схлипуючи й затинаючись, розповіла дядькові про зникнення «черепахи». Він сказав, що негайно перегляне супутникові матеріали моніторингу території України, але попередив, що це дуже довга і ненадійна процедура. Ще пообіцяв вислати в район Одеси бойову «черепаху» своєї фірми, оснащену потужною пошуковою апаратурою, й заспокоїв племінницю, сказавши, що переконаний: з Гайдуком нічого не сталося і не треба передчасно його ховати.

* * *