Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів
Шрифт:
— Зварити тебе? О ні, Кара. Ти нічого не зрозуміла. Ти вирішила, ніби я якийсь маніяк-убивця. Абсолютно невірно. Я не вбивця. Я — длань правосуддя. Я длань милосердя. Я несу вічну чесноту тим, у кого її немає. Це горщик не для тебе. Це горщик для щурів.
Він дивився на неї. Він бачив, як її сині очі зблиснули. Саме цього він чекав.
— Пацюки. Я сподіваюся, ти не настільки дурний, щоб думати, ніби я боюся щурів тільки тому, що я жінка? Я не схожа на жінок, яких ти коли-небудь
— Правда? Ти погано вмієш брехати. Моя дорога, любляча, пристрасна дружина пояснила мені, що ти дуже боїшся щурів.
Вона не відповіла. Вона боялася виявити свій страх. Але він бачив його в її очах.
— У мене їх цілий мішок. Чудові жирні пацюки.
— Давай гвалтуй мене, а то я вже занудьгувала.
— Я ж сказав тобі, що я не гвалтую жінок. Вони хочуть цього. Вони просять про це. Вони благають. — Він помовчав. — Ні, Кара, для тебе я припа іншу розвагу. Я хочу, щоб ти сказала, де мені знайти мого люблячого брата.
Вона відвернула лице.
— Ніколи. Продовжуй свої тортури, а то я засну і пропущу найцікавіше.
— Бачиш? Я ж кажу, жінки самі мене про це просять.
Він притиснув горщик до її живота і обмотав ланцюгом, щоб він міцно тримався.
Після цього трохи послабив ланцюг і почав засовувати під горщик щурів. Коли він засунув першого. Кара не виявила жодного хвилювання.
Другу щура він взяв за шкірку і похитав нею перед носом у Кари, щоб та бачила, як щур смикається і пищить.
— Бачиш, Кара? Я тебе не обдурив. Щури. Великі щури.
На лобі в неї виступила піт.
— Я таких вже бачила. Вони так приємно лоскочуть живіт. Мене це присипляє.
Він засунув під горщик ще двох пацюків. Більше місця не було, і Дрефан знову затягнув ланцюг.
— Присипляти, — перекривив він. — Я думаю, скоро вони тебе розбудять, Кара. Ти прокинешся і будеш готова говорити, будеш згоряти від нетерпіння зрадити Річарда. У шлюх немає ніякого поняття про честь. Ти віддаси його.
— Скоро прийде Бердіна. Вона з тебе живцем шкіру здере.
Він підняв брову.
— Ти змінила Бердіну. Я бачив. Після того як вона пішла, я тебе схопив. Вона ще довго не повернеться, а коли прийде сюди, її чекає те ж саме.
Він щипцями взяв із жаровні великий шматок розпеченого вугілля і поклав його на горщик.
— Бачиш, Кара, горщик нагрівається, і щурам це не подобається. — Він дивився їй в очі. — Вони будуть намагатися вийти назовні. Як ти думаєш, як вони це зроблять?
Її дихання почастішало. По обличчю покотився піт. Де тепер були її хоробрі слова? Вона мовчала.
Він дістав ніж з кістяною рукояткою, підняв горщик, щоб подивитися, як там щури. Потім поклав ще кілька шматків вугілля.
— Де Річард?
Кара продовжувала мовчати. Її обличчя було білим як крейда і блищало від поту.
— Де, ви, шлюхи, ховаєте Річарда?
— Ти — божевільний, Дрефан. Мені це не подобається, але якщо я повинна вмерти так, я помру так. Але я ніколи не зраджу Магістра Рала.
— Я Магістр Рал! Коли я позбудуся мого брата, ніхто вже не посміє це оспорювати! Я син Даркена Рала і законний Владика Д'хари.
Вона сковтнула. Її ноги тремтіли, дихання було переривчастим.
Дрефан хихикнув.
— Я запитаю тебе знову, коли пацюки почнуть тебе гризти, щоб вибратися зі своєї розжареної темниці. Коли їх гострі кігті встромляться тобі в живіт. Коли вони прориють тунель в твоїх нутрощах.
Кара засмикалась всім тілом. Її очі розширилися, і вона не змогла стримати стогону. З-під горщика потекла цівка крові.
— Схоже, їм уже хочеться назовні. Ти вже готова говорити?
Вона плюнула в нього і раптом задихнулася від болю. Сльози здалися в куточках її очей і потекли по скронях.
Потім вона пронизливо закричала.
Це була насолода. Але він знав, що це тільки початок. Навіть якщо вона скаже, він її не відпустить. Він жадав почути крики. Справжні, непідробні крики.
Його очікування були винагороджені.
Раптово інша деталь привернула його увагу. Вона знову винагородила його.
Посміхаючись, Дрефан повернувся до Сильфіди.
Дихай. Келен видихнула Сильфіда і зрозуміла, що щось не так, ще до того, як вдихнула звичайне повітря.
Кімната дзвеніла від крику. Келен здалося, що від цих криків у неї з вух хлине кров.
Сильні руки підхопили її. Вона боролася, але все ж у неї відняли книгу і скрутили зап'ястя мотузками. Удар в груди шпурнув її на підлогу. Вона розбила коліна, впавши на камінь, і ледь не вивихнула собі руки.
Келен спробувала торкнутися своєї магії сповідниці — але лише для того, щоб згадати, що духи відняли у неї магію, щоб вона могла стати дружиною Дрефана. Вона була беззахисна. І саме Дрефан напав на неї.
Кара лежала на підлозі, розтягнута мотузками, і до живота її був ланцюгом примотано чавунний горщик. Запах гарячого вугілля і горілого м'яса вдарив у ніздрі Келен.
Кара кричала. Такого пронизливого крику Келен ніколи не чула. Він впивався в неї тисячею крижаних голок.
З-під краю горщика бігла кров. Кара затряслася і засмикалась. Потім закричала знову.
Дрефан за волосся підняв Келен голову.
— Де Річард?
— Річард? Річард помер.
Від удару по нирках Келен охнула. Вона насилу зробила вдих. Дрефан повернувся до Кари: