Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів
Шрифт:
Адже вона чула, як Келен казала їй, що вона не одна.
— Я дістала Марліна. Кара посміхнулася:
— Я пишаюся, що служу рядом з тобою. І шкодую, що тобі довелося даремно витратити стільки зусиль, щоб мене вилікувати.
Келен насупилася, не розуміючи, що значить це «даремно». Кара відкинула голову і подивилася на Дрефана. Її брови зійшлися на переніссі; в очах з'явилося здивоване вираження, що межувало з жахом.
— Магістр Рал? — Недовірливо запитала вона.
— Ні, я Дрефан.
Він обома руками відкинув капюшон. Очі Келен округлилися.
— Але моїм батьком теж був Даркен Рал. Я — єдинокровний брат Магістра Рала.
Келен дивилася на нього як зачарована. Та ж статура, такі ж могутні мускули, як у Річарда. Але волосся світле, яке було у Даркена Рала, хоча коротше і не такі пряме. Волосся Річарда темне і хвилясте. І очі в Дрефана були пронизливо блакитні, як у батька, а у Річарда — сірі. Правда, погляд у обох братів був однаково хижим і гострим. Дрефан успадкував точені, скульптурні риси обличчя Даркена Рала. Річард цієї жорсткої досконалості не отримав. Одним словом, Дрефан нагадував і батька, і брата, але більше був схожий на Даркена Рала.
І хоча ніхто не сплутав би Дрефана з Річардом, те, що вони — брати, не викликало жодного сумніву.
Келен не могла зрозуміти, як Кара могла помилитися. І тут побачила ейдж в руці Морд-Сіт. Коли Кара вимовляла «Магістр Рал», вона мала на увазі зовсім не Річарда.
Кара прийняла Дрефана за Даркена Рала.
14
Річард постукував нігтем по руків'ї меча, і це був єдиний звук, що порушував мертву тишу. Іншою рукою він підпирав голову і задумливо потирав пальцем скроню. Він був в люті. Цього разу вони перейшли усі межі й самі це добре розуміли.
Подумки він перебрав різні види покарання, але відкинув усі до єдиного. Не тому, що вони були надто суворі, а тому що користі від них ніякої. Врешті-решт він вибрав істину. Немає нічого суворіше істини, і вона подіє на них сильніше всього.
Перед ним стояли Бердіна, Раїна, Докас і Іган. Кожен витягнувся в струнку, спрямувавши погляд у якусь точку над його головою. Справа відбувалася у приймальні, і з вікна на Річарда суворо дивився з вершини гори замок Чарівника.
Річард повернувся в Ейдіндріл годину тому і вже встиг з'ясувати, що трапилося напередодні ввечері. Четверо його охоронців повернулися ще до світанку. Він наказав їм повертатися в Ейдіндріл, як тільки Раїна з Докасом приїхали в табір. Вони вважали, що він не відправить їх назад серед ночі. Вони помилялися — і при всій їхній самостійності жоден з чотирьох не посмів заперечити проти цього наказу, побачивши вираз очей Річарда.
Річард і сам повернувся набагато раніше, ніж збирався. Він показав солдатам, як виглядає скельний дуб, пояснив, як зрізати жовту внутрішню кору, і ще до сходу сонця помчав у Ейдіндріл. Ніч піднесла йому сюрприз, і після цього він не міг спати і хотів одного — повернутися в місто як можна швидше.
Барабанячи пальцями по столу, Річард дивився на своїх охоронців.
Бердіна з Раїною ще були в коричневій шкіряній формі; їх довге волосся після довгої дороги було поплутане і покрите пилом.
Докас з Іганом височіли над обома Морд-Сіт. Товсті шкіряні нагрудники обтягували їх наче друга шкіра, підкреслюючи рельєф мускулатури. На нагрудниках красувалася велика буква «Р», символ Будинку Ралів, а під нею — два схрещені мечі. Трохи вище ліктів обидва солдата носили металеві обручі з гострими як бритва шипами — зброя для рукопашного бою.
Жоден д'харіанець, крім особистих охоронців Магістра Рала, не мав права носити такі обручі. Вони служили не просто зброєю; це була рідкісна і дуже почесна відзнака, але Річард не мав ні найменшого поняття, за що нею нагороджують.
Він успадкував владу над народом, чиї звичаї залишалися для нього таємницею за сімома печатками, а традиції були зрозумілі лише частково.
Повернувшись, ці четверо одразу ж дізналися про те, що сталося з Марліном минулої ночі. Вони розуміли, навіщо Магістр Рал викликав їх, але Річард поки не сказав жодного слова. Поки що. Тому що спочатку хотів впоратися з охоплюючим його гнівом.
— Магістр Рал?
— Так, Раїна?
— Ви на нас сердитесь? За те, що ми вас не послухалися і поїхали за вами з листом від Матері-сповідниці?
Лист було всього лише приводом, і всі це добре розуміли.
Річард продовжував барабанити по руків'ї.
— Це все. Можете йти. Всі четверо.
Всі стали вільніше, але не рушили з місця.
— Можемо йти? — Перепитала Раїна. — І ви не покараєте нас? — На її губах з'явилася усмішка. — Не надішлете нас чистити стайні цілий тиждень або не придумаєте ще щось в цьому роді?
Річард відкинувся на стільці і скрипнув зубами. У нього було не той настрій, щоб слухати їх жартики. Він встав.
— Ні, Раїна, покарання не буде. Можете йти. — Обидві Морд-Сіт заусміхалися.
Бердіна нахилилася до Раїни і прошепотіла нарочито голосно, щоб почув Річард:
— Він розуміє, що краще нас ніхто не зможе його захистити.
Всі четверо дружно попрямували до дверей.
— Перш ніж ви підете, — промовив Річард, — я хочу сказати вам одну річ.
— Яку? — Запитала Бердіна.
Річард пройшовся перед ними, заглядаючи кожному в очі.
— Ви мене розчарували. — Раїна скорчила пику.
— Ми вас розчарували? Ви не будете лаятися чи карати нас? Ви просто розчарувалися?
— Ось саме. Розчарувався. Я думав, що можу вам довіряти. Я помилявся. Річард відвернувся. — Вільні! — Бердіна відкашлялася.
— Магістр Рал, ми з Докасом поїхали з вами за вашим же наказом.
— Ось як? Значить, якщо б я залишив вас, а не Раїну з Іганом, охороняти Келен, ви не покинули б палац? — Берліна промовчала. — Я розраховував на вас, а ви зробили мене дурнем, тому що я вам довіряв. — Він зціпив кулаки, щоб не зірватися на крик. — Я б дав Матері-сповідниці іншу охорону, якщо б знав, що на вас не можна покластися. — Спершись на раму, Річард втупився у вікно.