Чорна Брама
Шрифт:
Збурунивши воду, промайнув і зник косий плавник зубатої касатки. З верхівки скелі, захоплюючи з собою розрихлений сніг, покотився великий, відполірований вітром камінь і з плескотом шубовснув у море. Пурхнули перелякані пташки, з криком пронеслися над затокою і знову сіли на скелі. Сніг сипав безперестанку.
Аввакумов застережливо підняв руку і, вихопивши олівець, схилився над блокнотом. Клебанов повернувся на сидінні, читаючи через плече радиста радіограму з берегового спостережного пункту:
«Західною протокою косяк пройшов
— Ваші здогади, боцмане, цілком підтвердились, — сказав Клебанов, позначивши олівцем вхід до Угор-губи.
Шлюпка розвернулась, вийшла з укриття і рушила у південно-східному напрямі.
Пронизливий вітер бив у лівий борт, кидав в обличчя клапті морської піни і жорсткий колючий сніг. Руки терпли. У парі з Хабарновим гребти було нелегко. Тихін і народився на баркасі, з малих літ ріс на морі. На той час, коли він вперше взяв у руки перо, кормовим веслом уже володів досконало, як справжній помор. Тугувато пізнаючи закони початкової арифметики, він чудово знав закони моря, всі банки й мілини, бухти і небезпечні камені від Мезенської затоки до Каніного Носа.
Нагорному здалося, що вже минуло багато часу. Почувши гуркіт хвиль, він озирнувся, сподіваючись побачити берег. Але позаду була така ж сама снігова імла.
Гуркіт прибою наростав з кожною хвилиною. Обриси скель з'явилися з імли несподівано й невідворотно.
Боцман подав команду, і гребці з особливим завзяттям налягли на несла.
Шлюпка йшла прямісінько на стрімкі скелі.
Хвилі здіймалися від підніжжя валунів аж до вершини, розбивалися й падали вниз білим шумовинням.
В останню мить, коли до бурунів залишалось якихось десять метрів, шлюпка, підштовхувана ударами весел, силою течії і вітром, ковзнула в протоку між скелями.
— Табань лівим! — крикнув Ясачний. Огинаючи скелі, шлюпка помчала боком серед бурхливого виру. — Табань правим!
Ще кілька поворотів, і прикордонники вийшли на стрижень.
Тут було спокійніше. Велика хвиля розбивалася біля горловини затоки. Похитуючись на малій хвилі, вони пливли по самому стрижню між скелястими гребенями.
Відпочиваючи, гребці сушили весла.
Сніг рідшав. На сході з'явилася поки що вузенька смужка чистого неба. Сонце хилилось до заходу.
Ясачний подав команду, і гребці налягли на весла.
Тепер вони не могли розраховувати на радіолокаційний пост — високий, звивистий берег губи не давав можливості стежити за ворожою шлюпкою.
Обережно, сторожко йшли вони понад скелями, вдивляючись у снігову імлу, і тільки коли пересвідчувались, що шлюпка з «Беноні» випередила їх, просувалися вперед до наступного повороту.
Береги ставали пологими, подекуди траплялися валуни. У виярках кучерявились низькорослі чагарники, занесені снігом.
Мандрівка закінчилась зовсім несподівано. Далеко попереду, за скелястим мисом, чутливе вухо Ясачного вловило плескіт весла. Прислухаючись, боцман підняв руку, потім тихо скомандував:
— Табань лівим!
Шлюпка круто розвернулась на захід. Пролунала нова команда, і кіль з розгону врізався в обмілину.
Порадившись
— Ось що, товаришу Нагорний. З боку отого верблюда, — капітан показав на скелястий мисок попереду, — підкрадетесь якнайближче до шлюпки. Виясните, скільки чоловік висадилось на берег і що вони там роблять. Пам'ятайте: найменша необережність може спричинитись до провалу операції.
Ясачний допоміг Андрієві надіти білий маскхалат, поправив на ньому капюшон, перевірив зброю і мовчки потиснув руку вище ліктя.
Нагорний рушив уперед. Поки поміж ним і шлюпкою «Беноні» пролягав скелястий мисок, можна було йти, не вдаючись до особливих хитрощів. Але в міру наближення до скель небезпека зростала. Наст витримував, а сніг, що валив безперестанку, засипав його сліди. В чагарнику Андрій ліг і далі поповз по-пластунському.
На схилах миска утворилися проталини, подекуди жовтіли перші вісники заполярної весни — квіти багатолітньої сиверсії.
«Що то значить — сила життя! — думав Андрій, підтягуючись на ліктях. — Ночами тисне мороз, люті вітри свищуть, а на проталинах уже з'явились квіти…»
Видершись на вершину, Нагорний сподівався побачити те, що відбувалося по той бік миска. Але, визирнувши із-за каменя, побачив, що від протилежного краю його відділяє рівний майданчик метрів сім-вісім завширшки. На цьому маленькому своєрідному плато наст не витримав. Провалюючись у сніг, Нагорний ледве дістався до кінця майданчика.
Південний схил миска густо поріс низькорослим березняком, і це полегшувало завдання. Андрій помітив на березі шлюпку «Беноні». Матрос, що назвався Хугго Свенсоном, сидів на снігу, прихилившись до валуна, і палив люльку. Поруч лежав рюкзак і саперна лопата. Боцман з «Беноні», вже немолода людина, важко відсапуючись, примостився на носі шлюпки.
— Ти, може, тутешній? — по-російськи, але з якимось акцентом запитав боцман.
— Бачив у губі знак з каміння?
— Бачив.
— Власними руками викладав. Скільки літ минуло, а кекур досі стоїть… — Свенсон дуже добре говорив по-російськи.
Якийсь час вони мовчали, потім боцман запитав:
— Ти росіянин? Як же тебе звати? — Не діставши відповіді, він приклався до фляги, сплюнув і, ніби сам до себе, промовив з якоюсь душевною втомою — Ти, Хугго, знаєш мене як Райта, але моє ім'я Мікель… Мікель Янсон… Я з Вентспілса, з Балтики, там народились мої діти… Старшого, Ельмара, в сороковому [20] я завіз на чужину і… Нема більше сина в Мікеля Янсона. — Він знову сьорбнув із фляги, сплюнув і сказав: — Залишилась дочка, Берта. Вона живе в Лієльварді, її чоловік електриком на Кегумській гідроелектростанції. В Берти народився син, мій онук… Його назвали, як і мене, Мікелем… Дуже мені хочеться побачити свого онука…
20
У 1940 році в Латвії була повалена фашистська диктатура Ульманіса.