Чорна зоря
Шрифт:
Салачова везла до Брно дублікат основного повідомлення, яке вимагав Барбаросса. Можливо, знайшла його в тих проклятих Жегушицях, куди її в понеділок возив Соумар. Тільки Барбаросса спіймав облизня — копія попала до рук Клубічка. Тоді Барбаросса вирішив заволодіти оригіналом в інший спосіб. Однак не лише він, а й Клубічко знав першоджерело — це була книжка під назвою «Міміямби». Барбаросса спробував викрасти книжку, вдершись до вілли, але шукав її не там, де треба. Тоді як Клубічко добре знав, де слід шукати книжку, і за допомогою Коста її знайшов. Тобто Клубічко вже двічі посадив Барбароссу в калошу, а розшифрувавши таємницю слів «наші жорна», нокаутує його остаточно.
Це було зерном усієї таємниці. Трампус мусив визнати, що в Клубічка ліпший нюх, аніж у нього, — бач, одразу розкусив горішок. Блискавично зосередився на основному, а Трампусові полишив другорядне. Втім, Клубічко чесно його попередив про це ще в Брно. Він, мабуть, розплутує головну таємницю, але, найімовірніше, злочинця схопить той, хто буде на другорядному напрямі, оскільки увага Барбаросси скерована на Салачову та її празький дім. Про Жегушиці він, мабуть, не дбає, певне, досі не підозрює про них. Крім того, справа мала ще один аспект — спробу усунути професора. Цим злочинець виказав, чого боїться: Соумар може зірвати його плани. Отже, ясно, що професор — свідомо чи несвідомо — грає в цій історії далеко більшу роль, ніж думає. Однак яка вона, та роль? Трампус напружував свій нещасний невиспаний і втомлений мозок, шукаючи слід, котрий привів би його до цієї таємниці. Так повернувся він до своєї попередньої думки, що винуватцем усього цього має бути один із п'яти найближчих друзів Салачової. Якщо ця думка правильна, тоді напад на Соумара мав би сенс: Барбаросса намагався усунути Соумара, бо саме він міг би йому перешкодити. Проте Соумар аж ніяк не збирається полегшити Трампусові завдання, таїть у собі, що знає, і чекає, коли прокинеться Ліда.
«Гаразд, — подумав Трампус, — довідаюся про тих трьох її друзів, котрих ще не знаю, і, може, знайду між ними Барбароссу й без Соумарової допомоги».
Цієї миті він почув позаду кроки. Насправді Кост ходив за ним уже давненько, десь відтоді, як скінчив довгу розмову з пані Трековою, але Трампус поринув у свої роздуми й не помічав його.
— Чого вам? — спитав Трампус непривітно.
— Сподіваюсь, ви не дуже на мене гніваєтеся, пане Трампусе. Мені було б шкода, бо від вашого настрою багато залежить.
Гнів Трампусів трохи минув. Він гмикнув і запропонував Костові сигарету.
Кост подякував, але не закурив. Хвилю грався сигаретою, відтак поклав у кишеню.
— Ви певні, що знаєте, навіщо це було шефові? — спитав.
Трампус здвигнув плечима:
— Здогадуюсь, але не можу сказати, що певен.
— Це вельми складний випадок, — вів далі Кост. — Правду кажучи, в ньому не можу розібратись. Тобто навіть гадки не маю, про що, власне, йдеться. Почуваюсь, як уночі на темних сходах у незнайомому будинку. Це заважке для моєї голови, я звик робити те, що розумію. — І наголосив: — Тільки те.
Трампус добре знав Коста ще від свого дебюту. Якщо він сам належав до штабу, де потрібно було створювати версію, складати план, то Кост виконував лише дрібну роботу, але виконував її від щирого серця. На нього можна було покластися — не спустить ока з жодної дрібнички, якої добродії із штабу не помітять або якій не нададуть ваги. Певне, щось таке він помітив і цього разу.
— Вас, здається, щось непокоїть? — спитав Трампус.
— Щиро кажучи, не знаю, чи це не дурниця. Отой ліхтарик…
Трампус нетямуще глипнув на нього:
— Який ліхтарик?
Та тільки-но Кост почав пояснювати, як Трампус одразу згадав. Був це типовий випадок розподілу праці. Він не звернув па ліхтарик уваги, бо гнався за великою таємницею. Коста ж, навпаки, велика таємниця не обходила, зате ліхтарик привернув його увагу.
— Той кишеньковий ліхтарик, який ми знайшли за ширмою в кабінеті. Я весь час питаю себе: належить цей ліхтарик, так би мовити, до цього дому чи його сюди приніс злодій? Це одне. А є ще друге, і воно теж якось збігається з ліхтариком. Оті сліди малих ніг, які ми знайшли біля сарая.
Трампус почав зацікавлено слухати.
— Почну з ліхтарика, — провадив Кост, — Сказати правду, спершу я не звернув на нього належної уваги, але потім мені розвиднілося. Послав його до дактилоскопічного відділу і показав пані Трековій. «Як думаєте, — питаю, — це ваш чи чужий?» Пані Трекова спочатку сказала, що не їхній, але коли я попросив подивитися уважніше, припустила, що, може, й їхній. Тільки, мовляв, це дуже непевно. Я не переказуватиму всієї її проповіді, бо тривала вона зо чверть години. Якби та папі сотворяла світ замість господа, то ще, мабуть, і досі тільки колотила б розчин. Сказала, що цей ліхтарик їй наче знайомий, але більше від неї я нічого не почув.
— Вам не здається, що це цілком природно? У домі ж тисячі речей…
— Авжеж, пане. Та я не наполягав, бо з досвіду знаю: овоч має достигнути. Подумав собі: коли вона щось знає, то згадає, прийде й розповість. А тепер про інше. Я вам уже казав, що воно засіло мені в голові… Це Гейтманек. Від учора тільки й думаю про нього. Я маю на увазі того композитора, пане, про котрого Трекова сказала, що він худий, як неапольські спагетті.
— Так, знаю.
— Може, це нісенітниця, пане, згубна ідея-фікс, як каже шеф, але я не можу позбутися думки, що він не такий безневинний, як його малює пані Трекова. Вона ж сама визнає, що пані Салачова розмовляла з ним по телефону принаймні за годину перед першим нападом. Після того, як крутила платівки з Бетховеном. Тому я спитав пані Трекову, чи не знає вона випадково, яка нога у цього пана. «Мала, — відповіла. — Така сама, як у пана професора Соумара. — І додала: — Здається, мадам подобається товариство чоловіків з малими ногами, бо ж і ваш пан Клубічко має малу ногу. — Хотіла засміятися з дотепу, але раптом завмерла з роззявленим ротом. — Чоловіче, — мовила, — тепер я дещо згадала про той ліхтарик. Дайте-но його мені на хвилинку. — Уважно оглянула і сказала: — Авжеж, я відразу зрозуміла, що десь його бачила…»
Трампус слухав дедалі уважніше.
— «Так от, — зацокотіла пані (у неї в роті справдешня ротація на слова), — ліхтарик цей нагадав мені найгірші дні, які я прожила на цьому світі. Я маю на увазі нальоти. Один з них тривав від одинадцятої ранку до четвертої пополудні. На той час до нас нагодився пан Гейтманек». Але краще я переповім своїми словами, бо інакше ніколи не скінчу. Той худий композитор приніс пані Салачовій якусь річ, а пані Салачова була вдома, бо підхопила нежить. Тільки завила сирена, артистка, як завжди в таких випадках, страшенно перелякалась і мерщій побігла в льох, Пан Гейтманек провів її та Трекову — я підходжу до суті — і присвічував їм своїм ліхтариком, а потім, коли все скінчилося, забув його на кухні. Оце, мовляв, той самий ліхтарик.
— А вам не здається, Косте, що це надто сміливе твердження? — спитав Трампус. — Таких ліхтариків були тисячі, і спробуй відрізнити їх один від одного.
— Це тільки па перший погляд сміливе твердження, пане, — заперечив Кост. — Ваша правда, таких ліхтариків було виготовлено тисячі, а може, й мільйони штук, та я б сказав, жоден із них не має лампочки «Зеніт». Вона американська, пане. Отже, цей ліхтарик лежав на кухні чотири роки, аж поки пані Трекова знайшла його там цього літа в травні чи в червні. Оскільки лампочка в ньому перегоріла, Трекова вкрутила іншу, з американського ліхтарика, який привезла з Плзня. Потім повернула ліхтарик пану Гейтманеку. А тепер ми знайшли його в кабінеті пані Салачової. Хотілося б почути вашу думку про це… Надто коли Гейтманек до всього має ще й малу ногу.