Чорна зоря
Шрифт:
— Хто — вона? — розгублено спитав Трампус.
— Ну, ота чарівна пані Шашкова чи Вашкова, Дульцінея з Брно, котра у вівторок в Коліні трохи не розбила моєї машини. Авжеж, це була вона! Розумієте, я востаннє бачив її в сатиновій сукні, з фартушком і з чепчиком, але тепер бачу її такою, як вона вийшла з машини. В малиновому светрі з чудової вовни, і вийшла, негідниця, тільки задля того, щоб показатися перед стражником у всьому сяйві своєї краси, словом, зачарувати його. Так, це була та сама кобра, яка потім прийшла до лікарні, щоб вирядити на той світ бідолаху Соумара. Або принаймні на кілька днів вивести з ладу. Отже, з цього випливає, що на шосе вона не звернула на мене уваги. Та й чом би звертала, що я варт в її очах?
— Ви певні, що то вона? — приголомшено спитав Трампус.
— Коли б ви, як я, працювали в лабораторіях, то знали б, що людина майже ніколи ні в чому насправді не певна. Проте цього разу ладен закластися — це вона. Зрештою зажадайте її фотокартку з Брно, і побачимо.
— Це я, звісно, зроблю, але переконаний: Клубічко її вже має. Якщо ваша правда, — а все свідчить про те, що ви не помиляєтесь, — то за Тихим плаче в'язниця. Я хотів його затримати ще в Брно, та Клубічко був проти. Мовляв, залишмо його ще трохи на волі.
— Очевидячки, ваш шеф був не від того, щоб пан Тихий мене вбив, а він автоматично став першим Лідиним фаворитом, — осміхнувся Соумар. — Ревнощів йому не позичати. Мені тільки цікаво, як ви це залагодите, не знаючи, де Тихий.
— Де ж йому бути, як не в Празі,— відповів Трампус. — Ота молодичка вкрала вночі у свого чоловіка авто, щоб привезти його до столиці. І я зловлю Тихого ще сьогодні. Чому ще сьогодні? Бо вони вже фінішують. Зверніть увагу па темп їхніх дій; він свідчить про те, що їм дорога кожна хвилина. Старий лис Клубічко нюхом чув це і спробував спровадити мене до Жегушиць, де, певно, нічого й не станеться, щоб самому бути там, де все розвинеться до кульмінації.
— До Жегушиць? — майже вигукнув Соумар. — Хіба вони теж грають якусь роль у цій історії?
— Так гадає Клубічко.
— Але чому?
Трампус здвигнув плечима:
— Точно не знаю. Наскільки пам'ятаю, він зацікавився Жегушицями тоді, коли я сказав йому, що бачив там пейзаж, який ми знайшли в альтанці. А може, й тому, що там пані Салачова зустрічалася на якомусь святі із своїм колишнім чоловіком.
— Це ви чули від мене, Трампусе, але я хочу вам іще сказати, що минулого понеділка мені зателефонувала Ліда. Мовляв, після обіду вона вільна, і якщо я теж, то могли б кудись поїхати моєю машиною. Часу я не мав, проте була чудова днина, то чом не зробити Ліді приємність? Тож я відповів: «Гаразд, я за вами заїду». Як тільки сіли в авто, я спитав її, чи не хоче вона поїхати в Кокоржин. «Ні, Барбароссо, — мовила, — мені кортить прогулятися до Жегушиць, помилуватися парком, але це для вас, мабуть, задалеко». Хоч то і справді не близько, я погодився: «Охоче подивлюся на славетний парк у чудових осінніх шатах». Ми приїхали туди майже смерком, але Ліда поламала мої плани. «Знаєте що, Соумарчику, я маю там дещо залагодити, навіщо вам тарабанитися теж…» Натякнула на мої лінощі, на мій похилий вік — словом, умовила мене, і я залишився. Ніде правди діти, миттю заснув. Раптом чую — хтось стукає мені по лобі… Ліда. Була в напрочуд доброму гуморі і в нагороду обіцяла відкоркувати мені пляшку з арманьяком. От я й прогулявся. Коли повернулися сюди, вона по-дружньому помахала мені ручкою й зникла. Трампус вражено слухав.
— Але що, власне, їй було там треба?
— Це відомо лишень богові,— відповів професор, — Вона мені не сказала, а я, зрештою, мусив стежити за дорогою, бо вже стемніло.
— Клубічко знав про цю екскурсію? — спитав Трампус.
— Боронь боже. Я й словом не прохопився. Хіба, може, Ліда йому сказала, щоб підбурити проти мене.
— Ви мене доконали, — мовив Трампус. — Вона йому нічого не сказала — через те його так непокоять прокляті Жегушиці.
Нараз він зблід і сказав що від усього цього йому розболілася голова.
— Воно й не дивно, — співчутливо зауважив Соумар. — Мій казанок теж уже не варить, і я не проти погуляти трохи в саду. Хоч, щиро кажучи, найрадніше заснув би. Але ж ви неодмінно розбудите мене якимось нескромним запитанням, заледве я склеплю очі.
Сказавши це, він узяв Трампуса під руку, і вони пішли в сад.
Був один із тих казково гарних днів, які чеська природа любить дарувати у вересні, цьому найпоетичнішому чеському місяці.
Соумар, котрий секунду тому ладен був задовольнитися невеличкою прогулянкою, хотів одразу лягти на лавку, але Трампус так докірливо на нього глянув, що професор затрюхикав обіч, бурмочучи, яке безглуздя ходити пішки у вік машин. Трампус не слухав, він енергійно йшов попереду вздовж шерёги верб.
— Коли я не можу розгадати якогось ребуса, — мовив, — то намагаюся відвернути від нього свою увагу й думати про щось інше, цілком абстрактне.
— Це непогано, — погодився Соумар, з величезним жалем дивлячись на наступну лавку, яка вабила до себе. — Ви належите до тих людей, котрі потребують натхнення, бо не здатні до чисто розумових зусиль чи аналізу. Мене це трохи дивує: ця риса звичайно притаманна жінкам, а ви на перший погляд — стопроцентний чоловік. Гаразд, говорімо тоді про Шекспірові сонети. Хтось написав, що тільки вісім чоловік здатні були творити гарні сонети, і серед них — він.
Трампус промовчав.
— Ага, — осміхнувся Соумар, — нас, либонь, не дуже цікавить мистецтво. Ну, то ви б не мали в Ліди великого успіху; вона, бачте, схожа трохи на Роксану.
— Щиро кажучи, — ніяково відповів Трампус, — цієї письменниці я теж не знаю. Повертаюся з роботи пізно і відразу лягаю спати.
— Я не скажу вам, чи писала ця дама щось, опріч листів, — знову осміхнувся Соумар, — та в історії театру вона посідає почесне місце як партнерка пана з Бержерака, про якого ви, певно, дещо знаєте? — Трампус безпорадно кліпав очима, і професор вів далі: — Я знайшов тему, найбільш придатну, щоб відволікти увагу. Чи знаєте ви, скільки кожна людина має в тілі нервових клітин?
— Навіть не уявляю.
— А ви вгадайте.
— Десять тисяч, — сказав Трампус навмання.
— Трішечки більше — шістнадцять мільярдів. Тобто кожна людина, навіть найбідніша, — мільярдер, ха-ха… А знаєте, який завдовжки був би шлях, якби ті клітини вишикувати одну біля одної? Чотириста вісімдесят тисяч кілометрів, Уявіть тільки: відстань од Марса до Сонця коливається між двомастами п'ятьма і двомастами сорока сімома мільйонами кілометрів, — то варто з'єднати нервові клітини приблизно тисячі людей, щоб…
— Послухайте, — урвав його Трампус, — якщо офіціантка і Шашкова направду одна й та сама особа…
Соумар осміхнувся утретє:
— Ви одпочили дуже скоро, чоловіче, для цього вам стало трьох хвилин. Однак, признаюсь, я починаю шкодувати, що сказав вам про неї. Тепер ви доконче накажете її заарештувати і притягнете до суду.
— Не знаю, чи вистачить для цього фактів. А вам її було б жаль?
— Так. Вона справді гарна жінка.
— Це ще не підстава.
— Може, й ні. Але спробуйте подивитись на все її очима. Хто я для неї? Старий, кволий чоловік з огидно червоною бородою. (Ви знаєте, мені, як правило, доводиться пересилювати відразу пацієнтів до моєї бороди). Тоді як Тихий у її очах — щось на кшталт бога. А боги мають право вимагати від нас жертв. Надто коли вони, себто жертви, такі нікчемні, як я. Зрештою, це тільки випадок, що жертвою повинен був стати саме я. Мене, завзятого біолога, цікавлять пойняті інстинктом, що його більшість людей за браком точнішого терміна іменують коханням і що його Шопенгауер зве подразненням шкіри. Навряд чи ви сумніватиметесь, що ця папі дуже любить Тихого або, кажучи словами скептика з Гданська, він особливо подразнює її шкіру. — Тут професор помітив, що Трампус не слухає його. — Куди знов полетіла ваша увага, Трампусе?