Чорна зоря

Вахек Еміл

— Що ви на це скажете? — спитав Соумар Трампуса.

— Що я на це скажу? — розчаровано відповів Трампус. — Та це ж ясно як божий день! Хтось спробував, і йому, на жаль, пощастило виманити пані Трекову з вілли. Але як могло статися, що й Кост пішов з поста?

— Певно, його теж хтось містифікував, як і пані Трекову.

Трампус заперечливо махнув рукою:

— Такого досвідченого працівника? Що пані Трекова впіймалася на гачок, можна легко зрозуміти. Але щоб Кост! Того не так легко одурити. Зрештою, я йому сам наказував.

— Може, йому хтось телефонував од вашого імені?

— Якби хтось спробував це зробити, Кост негайно перевірив би. Подзвонив би до мене сюди і враз дізнався, що його містифікували.

— Тоді це незрозуміло!

— Абсолютно. Взагалі в цій клятій історії нічого не можна пояснити. Я зроду не стикався з такою купою загадок.

— Що буде зі мною? — спитала Трекова. — Якщо я вас добре зрозуміла, хтось обдурив мене й пана Коста, аби потрапити до вілли.

— Мабуть, це справді так, — похмуро потвердив Трампус. — Та ми спробуємо йому перешкодити.

— Як? — поцікавилася Трекова.

— Поїдемо туди.

— На вашому місці я б туди не квапився, — промовив Соумар. — Коли, звісно, я, як затриманий, маю право висловити свою думку.

— Пане професор, — заголосила Трекова, — може, ви хочете запропонувати, щоб ми склавши руки дивились, як якийсь грабіжник обкрадає квартиру мадам? Мушу сказати, що я в вас геть розчарувалася, бо до цієї хвилини думала, що ви приятель пані Салачової. І то надійний.

— А я й досі гадаю, що це так, пані Трекова. Тільки ж усе свідчить, що…

Трекова не дала йому доказати:

— А коли так, то, будь ласка, уявіть собі, скільки маємо коштовних речей. Навіть у моєму покоїку ощадна книжка. В ній заощадження всього мого життя.

— Я не думаю, щоб їй загрожувала небезпека, — спокійнісінько мовив Соумар. — Втім, я ладен заприсягтися, що з вілли не пропаде жодна коштовна річ.

— Мушу сказати, що я вас взагалі не розумію, — з глибокою недовірою мовила Трекова. — Неначе ви балакаєте по-татарськи.

— Але я, здається, розумію, — озвався Трампус, котрий уважно слухав їхній діалог.

— Це дуже просто. Я трохи навчився мислити, як ви, Трампусе. Ваших детективів і пані Трекову одкликано в один і той же час. Чи не так?

Трампус кивнув головою.

— Але, — правив Соумар, — якщо припущення правильне, то з'ясується також і те, чого ви мене заарештували.

— Не вірю своїм вухам, — вигукнула Трекова, — щоб пан Трампус зважився заарештувати таку достойну й поважну людину!

Трампус здвигнув плечима:

— Треба було б те саме зробити і з вами, пані Трекова, за те, що ви покинули віллу.

— Зі мною? — задихнулася Трекова.

— Але він вас не заарештує, бо охочіше заарештував би Клубічка.

— Пана Клубічка? Такого порядного чоловіка? — зойкнула Трекова.

Соумар потвердив:

— Так, адже за цим усім стоїть він. Це був складний маневр, гідний його слави. Спершу Клубічко спробував вас налякати своїми телеграмами так, щоб ви од мене не відходили. Це йому, як бачимо, вдалося чудово, а тоді треба було очистити віллу. І це йому вдалося теж: спосіб, якого він ужив, аби позбутися пані Трекової, простий і ефективний. Детективам, певна річ, він мусив дати накази, якими скасовував ваші.

— Здається, ваша правда, — схвильовано сказав Трампус. — Мене бентежить тільки одне — Клубічко обіцяв мені на три дні цілковиту волю дій.

— Мабуть, ви діяли не так, як він хотів, отож подумав: той, хто марно вдирався до вілли двічі, мусить удертися втретє. Отоді його треба спробувати схопити. Ваші одкликані детективи десь підстерігають того чоловіка. Втім, у цьому ви невдовзі переконаєтесь.

Трампус сів за письмовий стіл і хвилю замислено водив пальцем по поверхні.

— Так, — мовив він нарешті,— мабуть, ваша правда. Клубічко сказав мені ще в Брно, що хотів, аби справа ще трохи розвинулася. Він, певно, гадав, що остання його витівка — найкращий спосіб дізнатися, хто за цим стоїть. Тільки я дуже сумніваюся, що це найкращий спосіб. Чому? А от чому. Хіба злочинець такий дурний, щоб не побачити пастки? Крім того, це ж зовсім різні речі — вдиратися кудись затемна чи серед ясного дня. Ви маєте цілковиту рацію, професоре, за кілька хвилин ми в цьому переконаємося.

— Будь ласка, говоріть в однині, Трампусе. Мене більше обходять мої хворі, ніж те, що діється у віллі на Вінічних горах. Дуже сподіваюся, що тепер ви мене звільните з-під варти.

— На жаль, не можу, — рішуче відказав Трампус. — Цього я на себе не візьму. Клубічків наказ ясний, і його не скасовано. Ваша думка, що він мені відносно вас телеграфував, аби тільки відвернути мою увагу од вілли, — лише припущення, з яким я, зрештою, не згоден.

— Боже мій, — простогнав Соумар, — кара господня мені з вами! Як же вас переконати?

14

Не встиг Соумар докінчити цю фразу, як до приймальні, не постукавши, що було нечувано, вбіг асистент Пулпан.

— Пане професор, — вигукнув він, — мушу вам сказати, я тільки-но промив Вєрці шлунок.

— Бідна Вєрка, — мовив Соумар байдуже, як лікар, котрий по двадцять разів на день чує про нещастя людей. — Що ж із нею сталося?

— Я ще достеменно не знаю, але, згідно з симптомами, схоже на отруєння.

— Піду подивлюся на неї,— сказав Соумар, підводячись. — Якщо, звісно, дозволить пан Трампус.

— Тільки, — зовсім несподівано промовив Пулпан, — усе свідчить про те, що хотіли отруїти не її, а вас. Сама винна, ласунка нещасна!

Соумар вибалушив на нього очі:

— Ви здуріли, Пулпане? Мене мали отруїти? Ви можете пояснити, як дійшли цієї думки?

— Вам приносили на другий сніданок шинку й плов? — з притиском спитав Пулпан.

— Так. Але я, здається, з'їв лишень трохи плову, — одказав Соумар.

— Шинки не торкалися?

— Ні, шинки не торкався. А може, й торкався? Соумар запитально глянув на Трампуса. — Ви не пам'ятаєте, що я їв?