Чорна зоря

Вахек Еміл

— Шинки ви не куштували. Я добре пам'ятаю, бо мені дуже її кортіло. Я з учорашнього вечора не мав і ріски в роті.

— Чому ви про це не сказали? — докірливо мовив Соумар.

— Отже, шинки ви не торкалися, — вів далі Пулпан. — Але Верка — це наша посудниця, — пояснив він Трампусові,— коли офіціантка принесла шинку назад до кухні, з'їла її. За півгодини Вєрку вхопили корчі, на лобі виступив холодний піт, відтак почалися перебої серця. Словом, усі ознаки отруєння. Її щастя, що допомога була поряд. Гадаю, до ранку оклигає.

Соумар розгублено дивився на Пулпана й нарешті промовив:

— Видно, ви таки справді певні, що шинка була отруєна. А чи не здається вам, що це вже занадто? Коли б ви сказали, що шинка була несвіжа…

— Пане професор, я спершу так і подумав. Куховарка теж сказала: «Привезли нам несвіжу шинку». Але потім ми з'ясували дещо підозріле.

— Що саме?

— А те, що нова офіціантка, котра вам її принесла, зникла. Це помітила куховарка. З першої хвилини її не злюбила, як це буває між жінками… «Жаль, — каже, — що тієї шинки не з'їла ота коза». — «Яка коза?» — «А нова офіціантка». А тоді: «Де, власне, вона? Огинається з першого ж дня! Мабуть, з кимось кокетує в палатах». А потім з'ясувалося: нова офіціантка, заледве повернулася з тацею од вас, пішла до роздягальні, забрала свою одіж, продефілювала, всміхаючись, повз швейцара і лишила нам отруєну Вєрку. Без сумніву, це справа рук тієї дівиці, яку взяли за вашою рекомендацією.

Соумар вирячив на нього очі:

— Ви казна-що кажете, Пулпане! Вперше чую! Я давав рекомендацію новій офіціантці? Хоч я досить неуважний, але це пам'ятав би. Зрештою, вона така красуня… я згадав би, якби вона приходила до мене по рекомендацію.

— І все ж таки рекомендацію їй дали ви! — переможно вигукнув Пулпан. — Вона залишила її в канцелярії, ось гляньте. — Він поклав перед Соумаром стислу рекомендацію для пані Алени Зікової, котра клопочеться про місце офіціантки в санаторії «Полегкість». Рекомендацію видрукувано на бланку лікарні, внизу підпис професора Соумара. Соумар утупився в неї, геть ошелешений.

— Здається, — зауважив Трампус, — що зрештою і ви почнете схвалювати нашу обачність. Ця вродлива золотокоса офіціантка, котра принесла вам другий сніданок, належить до банди Барбаросси.

— Якого Барбаросси, вибачте? — здивовано спитав Соумар.

— Даруйте, язик заплівся, Я хотів сказати, що чоловік, котрий заварив цю кашу, пам'ятав геть про все. Він послав сюди свою помічницю, оту молоду вродливу жінку, і підробив ваш підпис. Певно, вона мала завдання отруїти вас. Пан асистент сказав, що до ранку Верка оклигає. Якби це сталося з вами, а не з нею, та особа змогла б потрапити до пані Салачової.

— Ой боженьку! — простогнала Трекова. — Ви повинні мене пустити до мадам, вони дістануться до неї тільки через мій труп!

— Як узяли на роботу цю офіціантку? — спитав Трампус.

— Звідки ж я знаю? — відказав Соумар. — Я побачив її вперше, коли вона принесла мені другий сніданок. Ви були присутні на її прем'єрі. Перший сніданок мені приносила сердешна Верка,

— Її взяли на роботу сьогодні перед восьмою, — сказав Пулпан.

— Хтось міг знати, що вам потрібна офіціантка? — спитав Трампус.

Соумар притакнув:

— Про це знали багато. На дверях лікарні завжди висить оголошення, що нам потрібні люди. Весь час бракує людей. Жінка могла й не показувати фальшивої рекомендації — таку гарну прийняли б і без неї.

— Хто її приймав?

— По суті, ніхто: прийшла до канцелярії з рекомендацією, подумали, що все вже вирішено. Оскільки вона зголосилась одразу стати до праці, то її залюбки послали на кухню. Формальності виконали б пізніше, у вільніший час. Куховарка, коли та особа сказала, що її послали з канцелярії, вирішила, звісно, що її вже зарахували. Що, зрештою, так і було.

— Бачу, вони все добре продумали, — зауважив Трампус. — І їм пощастило над усяке сподівання. А я, дурень, — обурено напався на Соумара, — я гадав, що пані Салачова тут у цілковитій безпеці. Нарешті скажіть мені, будь ласка, невже до бланків санаторію так легко доступитися?

— На жаль, легко, — потвердив Пулпан. — Пан професор не терпить, коли приймальню замикають.

— Пулпан каже правду, — мовив Соумар. — Я ніколи нічого не замикаю. Замикати — це, по-моєму, означає виявляти недовіру до людей.

— Будь ласка, — дорікнув Пулпан, — ось вам наслідок. До приймальні може, прийти будь-хто, і навіть тут, як бачите, на столі пана професора лежить ціла купа бланків.

— Цього, на жаль, я не можу заперечити, — визнав розгублений Соумар. — Я чинив нерозумно, і, мабуть, доведеться від сьогодні замикати. Але страшно незручно, коли в людини повна кишеня ключів.

— З цього всього випливає,— сказав Трампус, — що ми стоїмо перед складною операцією. Приміром, Барбаросса…

— Чого це ви без кінця: Барбаросса та Барбаросса? — буркнув Соумар.

— Я хотів сказати: той гангстер, очевидно, добре знав, що на вашому столі валяються бланки. А що це й справді так — бачу на власні очі. Далі йому мало бути відомо, що ви не любите замикати приймальню. Потім співробітник Барба… я хотів сказати — того гангстера, мабуть, міг домовитися із швейцаром або з кимось із персоналу, бо…

— Цього йому не треба було робити, — гірко зазначив Пулпан, — бо до нас щодня вільно проходить сила-силенна людей.

— Як до голубника?

— Майже.

— Колега Пулпан трохи педант, — винувато промимрив Соумар. — Моя недбалість діє йому на нерви. Сьогодні його зверху, але він мусить визнати, що аж донині все було гаразд. Я ж особисто не вважаю, що лікарня має скидатися на в'язницю, не люблю перепусток і допитів. Безперечно, той, хто послав сюди цю гарненьку й небезпечну особу, знав, що на моєму столі лежать бланки і їх легко взяти.

— З вашого дозволу, ось вам і мій глек на капусту, — втрутилася Трекова, котра давненько вже чекала нагоди показати свій хист — Таж не обов'язково, щоб цей бланк поцупили отут. З таким самим успіхом могло це статись і в нас.

— У вас? — вигукнув Трампус.

— Так, пане, у віллі в нас цих бланків до біса.

— Але як вони там опинились?

— Та, — почав пояснювати Соумар іще винуватішим голосом, ніж перше, — частину цьогорічної відпустки я провів у віллі пані Салачової. Бачте, Ліда подорожувала, і на віллі нікого не було. Я ж нікуди не міг поїхати, бо мав багато хворих, яких совість не дозволяла кинути вмирати без лікарської допомоги. Це улюблений вислів Ліди, котра лиха на лікарів, як Мольєр. Окрім того, я давно вже збирався впорядкувати альпінарій. Тож, аби мати бодай якусь відпустку, я поклав після обіду приймати хворих у віллі. Зрозуміло, довелось узяти бланки. Що це небезпечно, мені й на думку не спало. Їх там, мабуть, трохи зосталося.