Чорна зоря
Шрифт:
— Професора Соумара викиньте з голови, — буркнув Трампус, відчуваючи, що не має рації.
Кост хвилю повагався, перш ніж промовити своє «атож», але відтак провадив трохи рішучіше:
— Перед сараєм я знайшов слід. Взагалі єдиний у всьому цьому анахтемському саду. Цікавий, ходіть гляньте на нього. — Кост повів Трампуса до цегляного будиночка— сарая. Земля перед сараєм була старанно посипана піском, в проміжку між сараєм і газоном хтось залишив три сліди. Це були малі чоловічі черевики, не більш як тридцять восьмого розміру. — Трекова запевняє,— провадив Кост, — що в садівника черевики щонайменше сорок другого розміру. — Він подивився на Трампуса жалібно, навіть розпачливо, і Трампус зрозумів, що означає цей погляд. Дуже мало чоловіків мають таку невелику ногу, і тому вони впадають в очі. У професора Соумара мала нога! — Я хочу підсумувати, з вашого дозволу. Трекова казала, що пан професор Соумар учора після обіду приїхав допрацювати в саду, але, побачивши, який душевний стан у нашої Трекової, хутенько накивав п'ятами. І це можна зрозуміти. Але факт, що перед тим він міг узяти цей ключ.
Трампус буркнув щось нерозбірливе.
— Проте вернімося до справи: той чоловік, котрий відчиняв сарай, лишив тут три пам'ятки — сліди на диво малої чоловічої ноги, яку має професор Соумар.
— Звідки ви знаєте, що в нього мала нога?
— Якось він мене оглядав, і, коли ходив навколо кушетки, де я лежав, я подумав собі: «Ну й ніжка!»
— Соумар міг бути тут і міг залишити слід. Може, забув повернути Трековій ключ. А грабіжник з цього недогляду міг скористатися.
— Я теж про це подумав, — погодився Кост, — тільки от сліди зовсім свіжі, погляньте на них… Хтось із малою ногою був тут сьогодні вночі, це ясно як день. Здуріти можна, — додав він пригнічено. — Що то не професор — це ясно, але все знов-таки свідчить, що це був він.
— Будь ласка, не дурійте, — буркнув Трампус.
— Але ж усе так дивно в'яжеться одне з одним… Я його не підозрюю. Втім, куди не поткнемося, скрізь наштовхуємося на цього славетного курдуплика… Коли б я зараз приніс його черевики, б'юсь об заклад, вони підійшли б до цих слідів! — Якусь хвилю Кост вагався. — Я хочу вам сказати, пане… я мушу цим поділитися… той, хто був тут удосвіта, був, далебі, пан професор Соумар. Та ви вже це знаєте!
— Я вам цього не казав, — відповів розгублено Трампус. — І навіть якби це був він, то він все одно не міг бути. Розумієте?
— Трохи розумію… Сказати вам, як я це собі уявляю?
Трампус стенув плечима.
— Отже, як на мій дурний розум, — вів детектив, — Соумар домовився з пані Салачовою. Так, пане, я гадаю, що між ними була домовленість. Якби це було не так, то я підозрював би, що він сюди вдерся, як грабіжник. Але оскільки я його не можу підозрювати, а тільки здогадуюся, що це був він, то гадаю, що він з мадам у таємній грі, допомагає їй. Та чого я ніяк не втямлю, то це те, чому вона з усім так криється перед нами. Пане Трампус, задумайтесь іще ось над чим. Артистку привозять до Праги. Куди вона велить везти її? Не додому, а до нього в санаторій! Отже, висновок: він, напевно, — її захисник.
Трампус захоплено дивився на Коста. Це був не тільки взірцевий Клубічків учень, це був ще й кмітливий чоловік. Мислитель. Сам Трампус трохи складніше уявляв собі цю справу. Він гадав: дізнавшись, що лікар Пулпан приспав Ліду, Соумар прийшов до вілли виконати завдання артистки. Треба поговорити з Соумаром, вирішив Трампус. Подивився на годинник. Пів на восьму. Він, мабуть, уже виспався. І саме в цю мить прибігла захекана Трекова.
— Ходила дивитися до нашої поштової скриньки. Найшла там, окрім іншого, оце. — Жінка подала Костові телеграму на його ім'я.
Розклеївши і прочитавши телеграму, детектив, зчудований, простяг її Трампусові. У телеграмі стояло: «Кличте допомогу, мабуть, буде новий напад». Телеграму підписав Клубічко. Надіслано з Брно о другій годині сорок хвилин. До Праги дійшла о третій. Тепер пів на восьму. Трампус напався на детектива:
— Хіба ви не чули, як дзвонив поштар?
Перш ніж Кост устиг сказати щось на своє виправдання, озвалася Трекова:
— Він міг дзвонити до другого пришестя: наш дзвінок ось уже два дні як поламаний, а електротехніка ніяк не докличешся.
Трампус гарячково міркував, наскільки був здатний на це його стомлений мозок. Звідки Клубічко знає, що буде вчинено новий напад? Пронюхав під час своїх розшуків у Брно, і з його боку це чесно — він поставив Трампуса до відома через Коста. Звісно, шеф не міг знати, що поштар не додзвониться і не здогадається зателефонувати з пошти. Видно, Клубічко ліпше осягнув гру, ніж він, і, певне, доконався в Брно чи й у Жегушицях до головного. Як, зрештою, його й попередив…
Трампус пригнічено сказав Костові:
— Я поїду в санаторій. Будь ласка, зателефонуйте до криміналки, щоб вам сюди послали ще одного чоловіка на випадок, якщо нічний напад буде повторено.
— Повторено? — вискнула Трекова. — Я збожеволію!
— Думаю, обійдеться. А втім, біля вас є Кост, а за півгодини прийде ще один чоловік.
Не звертаючи уваги на її бідкання, замислений Трампус сів у машину. Десь близько другої години ночі Клубічкові спало на думку, що па віллу буде вчинено новий напад. Чи знав він, хто саме нападатиме? Костова версія дуже цікава і цілком імовірна. «Є підозрюваний, — сказав собі Трампус. — Але ми не маємо підстав підозрювати його в чомусь поганому; мабуть, у цій таємній грі він допомагає Салачовій, котра криється від нас. Можливо, Салачова знає, що Барбаросса діятиме блискавично, а нам вона просто не довіряє… Але яка в цій грі ставка? Цікаво, чи знає це Клубічко?..»
Згадавши про Клубічка, Трампус повернув авто і замість лікарні поїхав до КНБ. Там на нього чекала Клубічкова «блискавка»:
«Стежити за Соумаром».
Телеграму було надіслано о сьомій годині з Турнова.
12
Коли Трампус зупинив авто перед великою сірою, майже казенною будівлею санаторію, неподалік від входу стояв дорожній шестициліндрових з емблемою Ескулапової змії на радіаторі. Гарна машина була геть заляпана болотом.
«Соумар уже в санаторії», — подумав він. Голец, котрий теревенив із сторожем, сказав йому, що професор приїхав о чверть на восьму. Так, із Салачовою все гаразд, досі міцно спить. Професор у своєму кабінеті на першому поверсі.
Трампус тричі постукав. Ніхто не відповів. Трампус відчинив двері. Професор сидів, занурившись у великий фотель за письмовим столом. У цій незручній позі він непробудно спав, склавши на животі руки.
— Добрий день, — голосно привітався Трампус.
Прокинувшись, Соумар злякано глянув на Трампуса, потім засміявся: