Чорна зоря
Шрифт:
— Послухайте, — заволав Трампус, — я зроду не чув, щоб Клубічко мав якісь фіглі-міглі з жінками, а коли б навіть і мав, то це не в його стилі — викликати серед ночі коханку на побачення і підмовляти її вкрасти авто.
Цієї миті із санаторію зателефонував Голец: «Хочете погомоніти з Пулпаном, який щойно оглядав Салачову?» Асистент потвердив Трампусові, що Салачова приїхала в жахливому стані, напівжива. Відразу поцікавилася Клубічком, а коли їй сказали, що його нема в Празі, спитала про головного лікаря; дізнавшись, що й Соумара нема в Празі, знепритомніла. Пулпан спитав її згодом, чи не може він замінити професора, «Ні, не можете», — відповіла артистка ослаблим голосом. «Чому? Я теж лікар. Чого, власне, вам треба від професора?» — «Поїхати додому, —
— Притім, — вів далі Пулпан, — трималася весь час за серце. Я думав, що це сердечний приступ, і запевнив її, що маю силу різних медикаментів, щоб полегшити її стан. «Ні, це не серце, — мовила вона, — в мене зламано двоє ребер, але це не так важливо. Я будь-що повинна дістатися додому, бо в мене скоро буде нервовий розлад»,
— Важливо те, — сказав Трампус скоріше для себе, — що вона хотіла дістатися додому,
— Так, — потвердив Пулпан, — але мені це не сподобалося. Ніщо на світі не могло відвернути її цілковитого і скорого розладу. Я лікар і не міг дозволити, щоб вона покинула санаторій. Хай Соумар, вернувшися, скрутить мені в'язи, а вона мусить виспатись, і то негайно, Тож я набрав у шприц дві дози дорміралу по 0,05 грама. Це максимум. Та Салачова почала канючити, що потребує чогось радикальнішого, і зажадала від мене вдвічі більшої дози. Мовляв, її чекає якась вельми важлива справа, і вона має бути при силі. Я жахнувся, проте кінець кінцем сторгувалися на чотирьох дозах дорміралу по 0,05 грама. І тепер я потерпаю, що вона взагалі не прокинеться. Пане, це незвичайна пацієнтка, ще таких дві — і я сам ляжу до санаторію… Я звелів занести її в палату і гадаю, що вона буде спати до вечора.
«Спати! Я теж хотів би виспатись, — подумав Трампус. — Але чому вона так поривалась додому? Певно, для того, щоб виправити помилку, якої припустилася, забувши сумку в таксі. Може, вона має копію тієї ролі вдома? Здається, цей Пулпан нас виручив. Мабуть, тепер я теж можу трохи поспати. Годинку!» Однак сумління йому не дозволило, і він спершу зв'язався з відділенням КНБ в Арноштові. Виявляється, хтось удерся й до Салача і поперекидав у нього в хаті все шкереберть.
Відтак Трампус подзвонив іще на квартиру Соумарові: довго чекав, поки той підійде до телефону. Професор лаявся і твердив, що навіть «дирекція»[5] не має права будити замореного лікаря о пів на шосту ранку, після того як він півдня ходив пішки, а тоді їздив машиною на село.
— Я вернувся до Праги аж о третій ранку, потім мусив ще терміново їхати до пацієнта на набережній Сметани. Щодо Салачової, то я беріг би її, як коштовну перлину, і без вашого попередження. А чого, власне, зчинився такий переполох?
Трампус відкрутився од запитань цікавого професора і нарешті зважився лягти, Заснув одразу, проте за хвилю, як йому здалося, — хоч насправді минула добра година, — задеренчав телефон, Трампус, бурмочучи, підійшов до нього. Дзвонив Кост, і те, що він сказав, розвіяло в Трампуса всі надії на сон.
— Пане, тут у домі кояться дивні речі. Допіру пані Трекова принесла мені чудову каву і сказала, що піде глянути до спальні мадам. Пропливла, мов лебідь. Але за хвилю лементуючи примчала назад із швидкістю, для неї незвичайною. Двері, каже, замкнені. А я, мовляв, дала б одрубати собі голову, що на ніч їх відчиняла.
— Щось я не второпаю, про які двері ви кажете! — крикнув Трампус, тільки тепер, власне, остаточно прочумавшись.
— Пробачте, пане, вона казала про двері до кабінету пані Салачової. Я запропонував піти подивитись. «А де ваш браунінг? — тремтячи, спитала вона. — У мене таке передчуття, що там щось сталось». Я взяв револьвер і попростував туди. Трекова три кроки позаду. Двері до спальні пані Салачової були справді зачинені, але не замкнені, в спальні не було нічого підозрілого, а от у кабінеті хтось перед тим погостював, бо там було таке безладдя, ніби після навали,
— А ви не чули, коли невідомий чинив навалу? — буркнув Трампус.
— Не чув нічого, пане, бо ви мені звеліли стерегти віллу, а не кабінет. Віллу найкраще стерегти з вестибюля — втім, я кілька разів виходив у сад і перед будинок, — а той вестибюль на першому поверсі, і що діється нагорі, звідти не чути. Та й спав я не міцно, як заєць, — хіба ж на службі поспиш! Невідомий працював так чисто, що його не було чути.
— Гаразд, — сказав Трампус, — я їду до вас.
9
О тій порі року квартал від Ганспаулка був чудовий — оповитий ніжним серпанком туману, крізь який ефектно, майже як на сцені, пробивалося ранкове сонце. В багатьох садках дерева були схожі на барвисті китиці, на деяких стінах червоно палахкотіло листя в'юнкого винограду, де-не-де виднілися гронця, котрі, певно, ніколи не достигали. Вілла Салачової стояла у найкращій частині Ганспаулка, осторонь великої колонії котеджів. Од білої стіни вела брукована дорога, обабіч якої росли низькі старі горіхові дерева. Довкола неї сад з альпінарієм, що кінчався перед віллою піщаним майданчиком з невеличким басейном. Кілька шезлонгів, між двома високими дикими каштанами — гамак. З передпокою вхід вів до великого холу з високою стелею, туди, де ночував Кост. Посередині величезний перський килим з чорною облямівкою, на ньому — ліс золотавих пальм і лотосів. У холі лежало й висіло багато коштовних речей, що могли принадити злодія: картини Швабінського, Прохазки, Неєдлого, Йозефа Чапека, чудовий жіночий портрет Гомолача з найкращого періоду його творчості, два малі інтер'єри Іранека і Матіссів малий портрет пишної жінки. Біля сходів, що вели до покоїв актриси, красувалася величезна темно-блакитна китайська ваза, така стара, що не можна було розібрати її орнаменту, поряд — прегарна хрестильниця із зеленого мармуру («італійська робота XVI століття», — зауважила Трекова), півдюжини вітрин з каблучками, прикрасами й срібними монетами, майолікою з Балеарських островів, найкращі зразки желєзнобродського скла, колекція японських статуеток зі слонової кістки, а на підніжжі сходів стояла черідка слонів із сірого мармуру («з доби династії Мінгів», — сказала покоївка).
Трампус ішов за Костом до покоїв актриси. Порівняно з ненав'язливою, але дуже ефектною пишнотою холу цей поверх був надзвичайно скромний. Єдина прикраса малого передпокою — фотографії Салачової в кількох її великих ролях: Жанни д'Арк, Офелії, Дами з камеліями, Джульєтти, Мімі з «Розбійника», Софоклової Електри, Мариші і леді Макбет.
— Праворуч її кабінет, — мовив Кост. — Вхід із спальні, а сюди, — він показав на середні двері,— входять через оцей малий покій.
Трампус відчинив двері. Покій справді був малий, у ньому стояв невеличкий столик, канапка, оббита віденським вишневим репсом, і троє невеличких крісел. І тут єдиною прикрасою був портрет Салачової, котрий домінував над усією протилежною стіною.
Але що то був за портрет!
Актриса — вище середнього зросту, струнка, широкоплеча, з тонкою талією, обличчя не те щоб вродливе, але незвичайно симпатичне і дуже привабливе. Була це, власне, жінка, яка не приховувала, що вже переступила поріг сорока років. Особливо вражали її очі. Художник, видно, зрозумів, що він — бранець.
Трампус над силу відірвався од портрета і спитав Коста:
— То де ж це є?
Кост відчинив невеличкі, обклеєні шпалерами двері й пропустив Трампуса вперед.
— Її спальня, — сказав.
Ця кімната була вже трохи більша — в ніші велика канапа спокійного блакитного кольору, поряд — лакований столик з телефоном, на стіні гонг, за кілька ступнів од нього двійчасті двері на терасу, на всю протилежну стіну незасклена книжкова шафа заввишки майже два метри, забита книжками, кілька фотографій Салачової, а на підставочці неодмінний Ланкашів Г. Б. Шоу. Навскоси проти канапи двоє дверей. Помітивши Трампусів погляд, Кост показав на інші двері:
— До кабінету ведуть ці.