Чорна зоря
Шрифт:
— Он як, — сказав Трампус і рішуче відчинив двері.
Контраст між невеликою затишною спальнею і кабінетом був разючий! Це, власне, була мала сцена, освітлена шістьма великими вікнами. Ніяких меблів, окрім простого столика. На вікнах різної форми драпрі, які були тут, очевидячки, з акустичних міркувань. Піаніно, зелена канапка і прегарний хромований бюст молодої венеціанки XVI століття. Що столик спустошили, не могло бути ніякого сумніву, бо навколо в дивному безладді лежали розкидані папери, зошити, записки, книжки.
— Прийшов і пішов сюдою, — показав Кост на велике вікно, що відчинялося всередину кімнати. — Навіть не спробував зачинити.
— Мене більше цікавить, як
— Вікно не було зачинене, — зауважила, на подив Трампусові, Трекова. — Воно майже завжди відчинене. Мадам любить прохолоду. Зачиняє лише у великі морози.
— Ви хочете сказати, що воно зосталося відчинене й після вчорашнього нападу?
Трекова кивнула головою.
— Пані Салачова вам не сказала, щоб ви його зачинили?
— Нічого не сказала, то я й залишила його відчиненим.
Трампус підійшов до вікна і виглянув надвір: висота метрів п'ять. До стін вілли були прибиті дощечки з пальметами. По цих дощечках міг вилізти будь-хто не дуже важкий.
— Схоже на те, що ваша пані зумисне полегшила комусь шлях до кабінету.
Але у Трекової напоготові було дивовижне пояснення:
— Коли вже цьому надається вага, то мушу сказати, що мадам, коли верталася пізно й забувала ключ, — а це траплялося досить часто, — сама лізла по дощечках до кабінету, бо не хотіла мене будити. Знаєте, це все-таки клопіт. Лише раз вона упала і вивихнула ногу, але запевнила, що це їй, зрештою, до речі, бо саме треба було спокійно вивчити нову роль.
Трампус нагнувся й витяг з-під штори довгастого циліндричного електроліхтарика, схожого на ті, що їх носили за окупації офіцери вермахту.
— Пошлемо на дактилоскопію, — сказав Косту. Повернувся до столика. — Слідів зламу не видно.
— Бо пані Салачова лишала столик незамкнений, — мовив Кост. — Ключ висить на гачку біля дверей.
— Мадам, — втрутилася Трекова, — не замикала столика відтоді, як загубила ключі. Були вони старовинної роботи, і їх нелегко замінити. Знаєте, вона губить геть усе, що не прибите чи не пришите, тож воліє за краще залишати ключі вдома. А що вона їх ніколи не могла знайти, то я прибила отут цей гачок, і мадам помаленьку звикла вішати їх. — За мить додала — Втім, у столику не було нічого важливого, бо мадам усі такі речі кладе до сейфа, що стоїть у спальні за канапою. Я туди заглядала, все гаразд.
— Мрія злодіїв, — буркнув Трампус.
— До нас не ходили злодії,— заявила Трекова, — це була одна з приємностей моєї служби в мадам. Відколи я тут, нас одвідав тільки один. А коли потім пропечатали в газетах, що до артистки Салачової вдерлися злодії саме в ті дні, коли вона знімалася в фільмі на Сазаві, злодій надіслав мадам поштою листівку й вибачився. Мовляв, він не знав, що вілла її.
— Мені цікаво знати, чи вибачиться він і цього разу, — буркнув Трампус.
10
Трампус не був певен, чи не ждуть тут на нього нові загадки; а можливо, серед цих розкиданих паперів він знайде те, що проллє світло на заплутану історію. Пішов у сад, однак ніяких слідів не помітив. Як пощастило злодієві добутися до кабінету? Певне, по дощечках. Присвічував собі ліхтариком, який потім забув. Знайшовши на гачку ключа, одчинив стіл, але саме тоді, мабуть, зачув у садку кроки детектива, і нерви не витримали. Можливо, хотів понишпорити і в спальні, але на те йому забракло часу. Трампус зателефонував у районне відділення КНБ, чи не помітили сьогодні вночі між третьою й п'ятою чогось підозрілого біля вілли артистки. Чому саме
Трампус повернув до кабінету і почав нишпорити серед розкиданих паперів. Але це не мало сенсу, бо якби в них щось було, злодій забрав би. Він порпався нехотя, не уявляючи собі, що шукає в безлічі виписок. В ту хвилину, коли він перегортав сторінки з цитатами Дідро, Лессінга й Станіславського, до кімнати влетіла засапана Трекова н вигукнула:
— В саду перекинуто статую!
— Яку статую?
— Не знаю… статую… Зобража якусь жінку в тому сороміцькому короткому вбранні, яке зараз, на щастя, перестають носити. Над лобом у неї — місячний серп. Вона тут, либонь, стільки ж, як і я. А тепер лежить у траві. Я не була в тому місці від учора, і садівник теж не був, бо в нього запалення легенів. Я туди прийшла зовсім випадково, аж бачу — богиня лежить носом у траві.
— Богиня? Звідки ви знаєте, що це богиня?.
— Мадам казала.
— Ану ходімо.
Промені сонця, прорізавши ранковий туман, визолотили тремтливе листя дерев. Перекинуту статую видно було, ще здалеку. Вона лежала біля дерева, яке ніби відчувало свою смертну годину, бо листя його тремтіло.
Кост і Трампус підійшли мовчки до статуї. Один — незворушний, другий — схвильований дужче, ніж сам собі в тому признавався. Трампусові здалося, що він упізнає її. Це коротке опереткове вбрання, лук, грецька зачіска, місячний серп над чолом! Нахилився й помалу перевернув статую.
— Це вона, — сказав.
— Хто? — спитав засапаний Кост.
— Артеміда…
— Гм… — буркнув детектив.
Трампус уважно обдивився статую. Ця сестра Аполлона, яку пізніше поступово нарекли богинею Місяця, полювання, вроди, світла, природи, звірів і людей, охоронницею дівочої цноти і яку римляни ототожнювали з Діаною, була, мов дві краплі води, схожа на ту, котру Трампус бачив у Жегушицькому парку, тільки хіба що жегушицька була з пісковику. Не була порожниста. Відтак Трампус зазирнув у круглу ямку під статуєю. Не схоже, щоб там щось ховали. Кост щось сказав Трампусові, але той не чув.
«Це зробив Барбаросса! — думав він. — Як звучав вірш, що його декламував Клубічко з уявної ролі? Бог його знає, але Артеміда в ньому згадувалась. І тут теж була Артеміда… За якихось сто двадцять кроків од кабінету Салачової…»
— Чи знав Клубічко про цю другу Артеміду? — мовив уголос.
Трекова не вагаючись потвердила:
— Навіть напевно, бо він знає геть усе чисто. Послухайте, пане Трампус, якось я довго не могла знайти гольника. Я страшно переживала, а ваш шеф каже: «А загляньте-но до холодильника». — «До холодильника? — здивувалась я. — Ви жартуєте!» Алє послухалась— і справді знайшла свій гольник у холодильнику біля слоїка з полуничним варенням, йду до пана Клубічка й дорікаю йому, що він збиткується наді мною. «Ви його мені туди сховали», — кажу. Присягається, що ні. «Тоді звідки ви могли знати, що він там?» — «Бачив, — відповідає,— як мадам грається з гольником. Потім сказала, що їй хочеться полуничного варення, й пішла по нього. Вернулася з блюдцем варення, але без гольника. При її неуважності неважко здогадатися, що вона поклала його до холодильника».