Чорна зоря
Шрифт:
— Мені це анічогісінько не говорить, — мовив Трампус стомлено.
Проте Клубічко, не слухаючи його, нараз зупинився і сказав:
— Ходімо до мого номера!
Коли вони зайшли до кімнати, Клубічко вів далі:
— Можливо, в усьому має певне значення ця роль.
— Роль?
— Тих кілька аркушів з сумки, що їх Ліда забула в таксі.— Клубічко ходив хвилю туди й сюди по кімнатці, потім зупинився біля нічного столика, здивовано втупився у свій портфель, що лежав на ньому, й вигукнув: — Таки це була роль! Поглянь-но: поки я внизу труївся кавою, хтось прийшов оглянути мій портфель. Бачиш, вирізано замок. Навіщо це злочинцеві? Він гадав, що знайде у ньому роль. Тільки, — вигукнув переможно, — не знайшов, чого шукав. — Клубічко поклав портфель і витягнув з нагрудної кишені кілька аркушів паперу. — Ось вона. Я навіть не знаю чому, але папірці зацікавили мене відразу ж у Тішнові, коли я взяв сумку. Так само не можу пояснити, чому поклав їх не до портфеля, а собі в кишеню. Отже, ця роль — головне. Хтось удерся до Салачової сьогодні вночі, щоб украсти ці кілька аркушів. Однак йому не пощастило, бо Ліда тримала їх не там, де той шукав. Уранці вона вирішила поїхати з ними до Брно. Чому — цього я не знаю. Щоб комусь віддати? Чи у когось сховати? Не знаю. Який зв'язок між цим і її відвідинами Тихого? Теж не знаю. Може, хорист — спільник людини, яка вдерлася до Салачової, аби викрасти ці папірці, а Ліда не підозрює про справжню роль Тихого? Не знаю, не маю уявлення. Але я можу побитися об заклад, що в моїй кімнаті був не Тихий. Людина, яка сюди проникла, уже знала, що Ліда не передала Тихому того, з чим до нього прилетіла. Те «щось» мало бути серед речей, які Ліда, на щастя, забула в сумці. І те «щось» могла бути тільки роль. Лідин переслідувач — назвімо його, приміром, Барбаросса, — дізнавшись, які наслідки мала її забудькуватість, мав учинити ось що. Насамперед з'ясувати, чи лежить сумка у тішновському КНБ, куди її повинен був однести Цаба. По-друге, переконавшись, що того, чого шукає, в Тішнові нема, прийшов по нього до моєї кімнати, бо довідався од Тихого, що ми приїхали. А тепер зателефонуємо до тішновського відділення КНБ і дізнаємось, чи мої здогади правильні.— Клубічко підійшов до телефону і попросив терміново з'єднати його з Тішновом. — Я схиляюся до думки, що він спершу понишпорив тут і, тільки коли побачив, що в портфелі нічого нема, попросив інформацію з Тішнова.
— Сумніваюся, щоб йому її дали.
— Цей лис зробить так, що йому дадуть. Словом, Зденеку, я утнув чимало помилок, та кінець — ділу вінець, і тепер у мене в жмені те, що шукає Барбаросса. Давай глянемо па ці аркуші…
Але в ту мить задзвонив телефон. Клубічко зняв трубку і по хвилі мовив:
— Я не помилився. Невдовзі після того, як ти пішов од Тихого, до тішновського відділення подзвонили буцімто з брненської хірургічної клініки. Жінка, яка назвалася секретаркою клініки, від імені Ліди питала, що є в її сумці. Їй сказали. Вона вельми засмутилась, а відтак спитала, чи нема там кількох аркушів ролі… Зверни увагу, як Барбаросса вміло працює і скільки людей має в своїй банді. Ми знали про Тихого, а тепер ця уявна секретарка. Крім того, він має тут когось, хто заліз до моєї кімнати; очевидячки, в нього є також людина в празькій криміналці, яка повідомила його про наш від'їзд. І ще хтось, хто вночі вдирався до Ліди… Але це ще не кінець тішновської історії. Приблизно за годину туди примчало авто з брновськмм номером, і з нього насилу вийшла… Салачова. Зрозуміло, вона приїхала по сумку. Кажуть, дуже перелякалася, знайшовши тільки те, що я залишив. На щастя, від цього всього їй стало погано, і її відвезли до готелю. Я звелів, щоб за нею стежили на випадок, якщо їй заманеться мандрувати далі. Що ти на це скажеш?
— Ви маєте рацію, ці аркуші — головне.
— Ще б пак, — задоволено погодився Клубічко. — А тепер давай переглянемо їх. — Він витягнув з кишені кілька аркушів списаного паперу. — Ой, — зітхнув, — це вірші!
7
Відтак повільно став читати:
К: О, то не він, твоя правда. Ти знаєш,
справжній — не знаю, він з Хіу чи з Ерифер —
лисий, дрібний. Ти, певно, знаєш Прексіна:
ну, викапаний він — крапля на краплю
так не подібна! Втямиш, допіру озветься,
що то не Прексін, а Кердон, от чудо!
Має майстерню удома; а продає з-під поли.
Здирських податків цих хто не боїться!
Лялечки то, а не речі. Афіна сама
начеб зробила їх всі, а не Кердон.
Як він до мене прийшов — уяви собі, Метро, з двома—
жадібні очі мої трохи не вилізли.
М. ( докірливо ):
Другий проґавила?
К.: Метро, геть-чисто усе
я учинила: близько до згоди було.
Я цілувала його, лисинку гладила,
пестила ніжно, вином частувала
й трохи — повір — не віддалася йому!
Дійшовши до цього місця, Клубічко з відчаєм подивився на Трампуса:
— Ти що-небудь уторопав?
Трампус знизав плечима:
— Я, з вашої ласки, детектив, а не філолог, і все, що вивчив з римської літератури, давно забув.
— Гадаю, це з грецької,— Зауважив Клубічко. — Я дочитаю, лишилося зовсім мало.
М.: Люба, ти мусила вволити волю його.
К.: Авжеж, але хвиля була непідхожа.
Бачиш, служниця Бітата молола в дворі…
Вдень і вночі тільки до нас вона ходить,
наші жорна дере, аж іскри летять.
Бо ж нагострити — варт чотири оболи.
М.: А як же цей Кердон, кохана Коррітто,
втрапив до тебе? Прошу, лишень не бреши!
К. ( розгублено ):
Кондата-кожум'яки жона Артеміда
мою адресу дала й послала сюди.
М.: Зна всі новини вона, Артеміда,
й звідницю Фалію в тім переплюне!
До Артеміди іти мушу по мові твоїй;
може, дізнаюсь хоч там, хто такий Кердон.
Люба Коррітто, бувай! Треба додому,
знаєш, «мій» з голоду пада…
— Це все, — змучено мовив Клубічко, складаючи аркуші.— Кілька рядків невідомого грецького поета… власне, це ніяка не роль.
— З усього цього я второпав стільки ж, як і ви… чи, може, під цією нісенітницею написано щось справжнє симпатичним чорнилом? — зауважив Трампус.
— Не думаю, — заперечив Клубічко, падаючи на ліжко. — Такі детективні реквізити в житті трапляються дуже рідко. Але, звісно, ми спробуємо все, що зможемо. Тільки спершу я подбаю про безпеку паперів. Якщо хочеш спокійно виспатися, то не тримай їх тут. Зараз викличу поліцейську машину і подамся в тутешню криміналку. Сурмитимемо всю дорогу, як пожежники. Сфотографуємо, а тоді надішлемо до Праги.
— Я поїду з вами! — вигукнув Трампус.
— Ні, ти поїдеш за мною. І знаєш що побачиш? По дорозі, недалеко від готелю, до моєї машини прилипне інша. Перед криміналкою мій похвостач розчаровано поїде далі, і якщо в цей час світитиме ліхтар, ти побачиш, що в ній сидить — хто б ти думав? — наш любий Тихий.
— Можливо. А якщо буде хтось інший, дозволяєте його затримати?
— Ні, але дозволяю їхати за ним і дізнатися, де він зупиниться. Я певен, що то буде Тихий.
Коли десь за дві години Клубічко виходив з відділення, до нього підійшов Трампус.
— Ви мали рацію, — сказав він, — то був Тихий. Його везла якась жінка. Все ще залишаєте його на волі?
— Погано ти мене знаєш, юначе! Авжеж, залишаю. Ніякого тайнопису ми не виявили. Папір чистісінький, як лілея. — Клубічко засміявся. — У нас є фахівці на всі руки, але буде комедія, як я дам нашим мудрагелям оці папірці, аби з'ясували, що воно таке. Втім, не виключено, що нам допоможе випадок — ця прихильна звідниця, котра розплутала вже стільки драм і фарсів.
— А Салачова? — спитав Трампус. — Чи не здається вам, що настав час, коли ми повинні її взяти?
— То бери, даю тобі на це повну волю. Власне, що сталося? Лишень те, що хтось відірвав у моєму портфелі замок. Чи винна у цьому вона? Примчала, як навіжена, до Брно. Шукає аркуші з віршами. Який параграф до цього годиться? Посади її за це на десять років! Хтось послав їй якусь мазанину. Як ти його за це покараєш?
— Але ж ви самі переконані, що Салачовій загрожує небезпека і що хтось від неї чогось хоче, а вона відчайдушно опирається,
— Свята правда, заковика лише в тому, що Салачова вважає це своєю особистою справою і не збирається кликати нас на поміч. Отже, спробуємо розплутати все без неї. Завдяки щасливому, випадкові в наших руках опинилася річ, навколо якої все крутиться, — оці аркуші. Салачова мчить до Праги (сподіваючись, певно, що забула їх там), однак вона й гадки не має, хто ними заволодів. Мусила припустити, що це Барбаросса. Але той ось-ось дасть їй зрозуміти, що не він щасливий володар. Невдовзі ситуація зміниться, і то так, що Ліда хоч-не-хоч гукне нас на допомогу. Отож нам не лишається нічого іншого, як чекати. І, здається, недовго. Але перед цим ми повинні з'ясувати, з ким Ліда останнім часом зустрічалася, крім тих, кого я вже знаю і хто аж ніяк не може бути замішаний у цій справі.
— Тут ще є дещо, — буркнув Зденек. — Артеміда.
— Що з нею? — жваво спитав Клубічко. — Зустрічаєшся з нею тайкома від жінки?
— В парку Жегушицького замку є чи принаймні була статуя богині Артеміди. Тут же, навколо озерця, де ота плакуча верба, що на акварелі, стояло ще з півдесятка інших пісковикових статуй, обгризених зубами часу.
— Такі мотиви любив Шеллі,— зазначив Клубічко.
— Будь ласка, дайте вже спокій грецькій літературі,— спалахнув Трампус.
— Даю, даю, тільки Шеллі був англієць і жив не в Греції, як його колега Байрон, а в Італії, де й помер. Утопився. Сталося це в Генуезькій затоці. Ірландець Джойс, між іншим, твердить, що смерть утопленика найлегша.
Трампус сердито подивився на свого колегу:
— Усі ті статуї витесав Брокофф. Я не знаюся на міфології, але моя дружина казала, що це зображення Артеміди.
— Цё вельми цікаво, — вигукнув Клубічко. — Але скільки тих богинь у старих замках!
— Однак тільки про цю ми можемо сказати, що її знала Салачова. Як мені відомо, вона саме в Жегушицях зустрілася на тройцю зі своїм колишнім чоловіком. Отже, бачила ту Артеміду.
Клубічко замислився.
— Ти, мабуть, не знаєш, — мовив він за хвилю, — що Салач студіював античну літературу. Напевно, не знаєш і того, що в Жегушицях він дав Ліді якийсь переклад зі старогрецької літератури. Ліда була від тих віршів у захваті і читала їх мені. Однак я при читанні віршів буваю неуважний і, крім того, тоді думав про одну складну справу, — тож слухав її краєчком вуха. Але тепер мені здається, що там ішлося про Артеміду. — За мить додав: — Ану гляну, як тут… — І раптом радісно вигукнув: — Здеиеку, це, мабуть, справді гарна думка… така гарна, що я мусив би тобі в нагороду доручити важкий випадок.