Чорна зоря
Шрифт:
— У Брно! — роздратовано перебив його Трампус— Чому ви з самого початку думали про Брно? Чому не звеліли чатувати також у поїздах і на шосе до Ліберця й Карлових Вар? З усього, що я від вас почув, випливає тільки одне: ви знали, що Салачова поспішатиме саме сюди, в Брно. Знали і нічого мені не сказали. Це нечесно. Торочили мені про Гватемалу, а головне лишили собі. Хотів би я знати чому?
Клубічко всміхнувся:
— Ти вже знаєш, я спочатку вважав, що Салачова у Празі. А як довідався про зникнення її чоловіка, то був майже певен, що він теж виїхав до Праги і десь тут її шантажує. Я гадав, що це пояснює, навіщо вона добувала гроші.
— Які гроші? — здивувався Трампус. — Я і про це нічого не знаю.
Клубічко вдав, що не почув його запитання, і вів далі;
— До речі, тому я й подумав, що це її особиста справа. І нам до неї нічого вплутуватись. Я сказав собі: «її чоловік хотів удертися до неї, він поклав їй до альтанки ту мазанину, і Салачова тепер спробує його якось утихомирити».
— Гм, це й справді могло бути саме так. Але чому ж ви все-таки вибрали Брно?
— Тільки як варіант, парубче. Це було більш чи менш суб'єктивне відчуття.
— Скажіть, будь ласка, — сердито мовив Трампус, — чому у вас не виникло суб'єктивного відчуття, що вона поїде до Брюсселя, і чому до ваших суб'єктивних відчуттів приплелося саме Брно?
— Через капелюх, — невинно відказав Клубічко.
— Та ну! Що ви говорите? Через який капелюх? Через дамський?
— Ні, йдеться про чоловічий капелюх. Згодом я, може, розповім тобі, чому Салачова насамперед мусила поспішати на побачення з одним чоловіком сюди, у Брно. Розповім, коли впевнюся, що маю право розповісти про її особисті справи. Я звелів стежити за його помешканням, а також за всіма місцями, де вони могли б зустрітися, в тім числі й на вокзалі. Але той чоловік, парубче, сплутав усі мої плани. Не було його ні вдома, ні на вокзалі — ніде, де б мав бути. Коли я тобі скажу, через яку дрібницю пустив у хід державний апарат, ти, мабуть, порадиш мені піти на пенсію.
— Що ж не за дрібниця? — невблаганно спитав Трампус — На вас не схоже — зважати па дрібниці.
— Ну, поки що я справді тобі цього не можу розповісти, — мовив за хвилю Клубічко. — Це особиста справа Салачової, і я не хочу бути неделікатним. Але вернімося до нашої розмови: цей чоловік, якщо то був він, чекав на неї не там, де я сподівався. І ніхто й не здогадується де. Вони нас перехитрували. І тепер, очевидячки, справа, принаймні її найголовніша частина, вже скінчилася. Ті двоє зустрілися, без наших свідків порозумілись, і ми не знаємо, що до чого. Ми спізнилися, Здепеку. Я певен, зараз Салачова повертається до Праги. Але ми можемо сподіватися, що дорогою їй знову стане зле, вона спинить машину й шукатиме допомоги. Отоді ми про це дізнаємося, бо всім відділенням уздовж доріг до Праги наказано повідомляти нас про це. Ось приблизно все, що я хотів тобі сказати.
Трампус сердито глянув на нього.
— Бачу, ви мені відкрили лише маленьку частку того, що вам відомо. Слухайте, чому ви приховуєте од мене причину її поїздки в Брно?
Клубічко, трохи подумавши, сказав:
— Ні, юначе, поки що з тебе досить того, що ти знаєш. Решту я розповім тобі іншим разом. І я благаю бога, щоб це сталося десь так років за десять, якщо я, звісно, ще житиму. А зараз ходімо повечеряємо, а тоді пошукаємо якогось закладу, де є бодай п'ятипроцентна чорна кава.
— Клубічку, знаєте що, — медовим голосом перебив його Трампус, — ви йдіть вечеряйте, шукайте п'ятипроцентну каву, а я тим часом розшукуватиму Салачову.
— …котра мчить до Праги, хоч і невесело, бо двоє ребер…
— Шкода кожної хвилини, — похмуро перебив його Трампус.
— Шкода вечері, сказав би я, хоч вона, певно, теж небагато варта, але в кожного своя справа, як написав Піранделло. Ти, синку, знов поспішаєш поперед батька в пекло. Твоя найстрашніша хвороба зветься гіпертрофія діяльності. Якби ж ти хотів од неї вилікуватися! Але тоді то вже був би не ти.
— Отже, я можу взятися до цієї справи по-своєму?
Клубічко хвилю поміркував і погодився:
— Гаразд, роби що хочеш. А як скінчиш, знайдеш мене в «Гранд-отелі». Щасти тобі, синку.
6
Коли Трампус повернувся десь за дві години, на обличчі в нього було розчарування.
— Якщо ми її проґавили, — сказав, — то хоч добре, що вона не злочинниця.
— Що сталося, юначе? Заспокойся, тебе ще ждуть інші випробування. Салачова щось устругнула з тобою?
Трампус ствердно кивнув:
— Відколи живу, не зустрічав такої лисиці.
— Авжеж, жінки такі — вони або надто хитрі, або надто прості, й досі не досліджено, яка порода гірша. Однак, що ти, власне, довідався.
Трампус вирішив попитати про Салачову в таксистів. Це була добра думка, бо порівняно швидко він узнав цікаву річ. Артистка мала, певно, при собі ще гроші, бо коли знову вишкандибала перед вокзал, то найняла таксі. Звісно, почекавши, поки від'їхав Томаш Цаба. Це авто Трампус знайшов завдяки тому, що більшість людей знає артистку в обличчя. Крім того, на неї звернули увагу, бо вона дуже кульгала. На цьому таксі Салачова доїхала до вілли в Пісарках.
— Ого, — сказав Клубічко, котрий уважно ї занепокоєно слухав. — Тобі пощастило. Гадаю, ти вже все знаєш.
— Дещо знаю, — відказав Трампус, — але досі не знаю, чого воно варте. На тій віллі ніхто не живе. Її розбомбили, і тепер стоять самі стіни.
— Це прикро. Але я тебе добре знаю, ти розпитував сусідів. Подумав, що вона не хотіла, аби таксист бачив, до якої вілли їй треба насправді, і що вона пошкандибала туди, аж коли він поїхав.
Трампус потвердив.
— Тих вілл там хтозна-скільки. Проте мені пощастило. На першій же мені розповіли все, що мене цікавило. Ця вілла теж розбомблена, але на першому поверсі вціліло невелике помешкання. Застав я пожильця, якогось Тихого, артиста тутешнього театру.
Клубічко насилу стримав подив.
— Артист, кажеш? Прізвище Тихий? І ти з ним балакав?
Трампус кивнув.
— Як ти йому відрекомендувався? Признався, що з празької криміналки?
Трампус похитав головою:
— Вигадав, буцімто з тутешньої філії аеролінії. Сказав, що дістали від Празького управління прочухана за те, що відпустили Салачову без медичної допомоги і що нам звеліли її знайти. А оскільки наше бюро недалеко від вокзалу…
— Гадаєш, він повірив твоїй байці?