Чорний екватор
Шрифт:
— До побачення! Я обов'язково розшукаю вас!
Дженні поволі пішла до ґанку, заглиблена в свої думки. Джіммі провів її довгим поглядом, у якому був і осуд і співчуття. Але, видно, осуд, кінець кінцем, переміг. Джіммі плюнув і пішов до воріт.
— Бвана, — кинулася Коване до нього, — бвана! Може, ви зустрічали в таборі негра на ім'я Джомо… Джомо Карумба?
— Дівчино, я там зустрічав їх сотні! — засміявся Джіммі. — А чи був серед них твій Джомо — хто знає!
— Він дружив з лікарем Антоні Райтом… Високий такий…
— Стривай! — вигукнув Джіммі. — З лікарем завжди був якийсь високий негр! Вони, здається, дружили… Може то справді твій Джомо!..
— Боже, то він! — прошепотіла Коване. — Дякую, бвана!
Джіммі нічого не сказав, тільки знизав плечима і сів у машину…
Тимчасом весілля тривало. Місіс Ніксон запросила всіх у зал. Капітан Кребс узяв Дженні під руку і перший пішов нагору. Він помітив, що Дженні чимось схвильована, але не надав цьому значення. «Сьогодні ми всі, мов самі не свої», подумав він.
Дженні напружено обмірковувала становище. Спочатку вона хотіла вчинити Кребсу допит, кинути йому в обличчя найдошкульніші слова і оголосити, що весілля не буде, але відразу ж відкинула цю думку. Дівчина уявила, яким посміховищем стала б вона у всій окрузі, як лихословили б її заздрісниці-подруги, коли б раптом на весіллі зчинився скандал. Кребс посміхаючись нахилився до неї.
— Ти так хвилюєшся, мила. Не треба, — сказав він ніжно.
І Дженні зрозуміла, що нічого йому не скаже, та й не варто казати: повернення її до Антоні вже неможливе — всі шляхи до нього відрізані. Але виручити його — це її обов'язок.
Випадок допоміг їй виробити план дій.
Коли за столом зав'язалася розмова про весільну подорож, усі навперебій почали радити маршрути. Одні пропонували Уганду, інші — Коморські острови або Космоледо… Молодий сміявся і відкидав одну пропозицію за одною, пояснюючи це тим, що в нього лишилося тільки три тижні відпустки, до того ж далекі подорожі тепер небезпечні. Чого доброго попадеш до рук мау-мау. Тоді Дженні запропонувала Кисуму.
— Нема чудовішого місця у всій Кенії, ніж Кисуму! — підтримав її Едді Крон. — Там можна найняти прекрасну віллу біля озера Вікторія! А які жирні лососі водяться в озері!
Це було недалеко, а головне, така подорож коштувала б недорого.
— Ти не заперечуєш, люба? — звернувся Кребс до Дженні. — От і прекрасно. Тоді поїдемо в Кисуму.
Місіс Ніксон тішилася щастям дочки і сама була щаслива, бо її мрія — видати Дженні за знатну людину — здійснилася.
Через тиждень молоді виїхали у весільну подорож.
БАР «СТРАУС»
В неділю у веселому дачному містечку Кисуму на одній з прибережних затишних вуличок Дженні відшукала бар «Страус». У невеличкому залі за столиками сиділо, попиваючи холодне пиво, кілька відвідувачів — білих чиновників і солдатів. Невисокий, огрядний бармен, побачивши гарно одягнену відвідувачку, поспішив їй назустріч.
— До ваших послуг, місіс!
— Я хотіла б закусити… Якщо у вас є окрема кімната…
— Прошу, місіс! — уклонився бармен. — Чудова кімната, в якій вас ніхто не потурбує.
Він завів її в невеличку, скромно обставлену кімнатку для двох осіб. В ніші, задрапованій важкими портьєрами, Дженні помітила двері, які, мабуть, вели на подвір'я. Перехопивши її погляд, бармен розправив портьєри так, що вони зовсім закрили двері, і сказав:
— Якщо ви не захочете виходити через зал, то цей хід буде до ваших послуг… А крізь вікно ви зможете побачити всіх відвідувачів бару.
Дженні схвально хитнула головою і замовила какао та бісквітів. Вона сіла так, щоб у віконце було видно вхідні двері.
Час тягнувся нудотно довго. Дженні придивлялася до кожного відвідувача, але солдата, який приніс їй звістку про Антоні, не було. Вона боялася, що не досить добре запам'ятала його обличчя, і тому уважно приглядалась до кожного, хто хоч трохи нагадував його.
Тільки о четвертій годині до бару зайшло два солдати, один з яких, безперечно, був той, що приїжджав у Бруконвіл. Дженні відхилила двері і поманила пальцем бармена.
— Покличте сюди того високого солдата, блондина, то зайшов з товаришем!
Бармен кивнув головою.
За хвилину Джіммі був уже в кімнаті Дженні. Він одразу пізнав жінку.
— Добрий день, місіс!
— Сідайте! — Дженні щільніше причинила двері. — Ви мене пізнали?
— Звичайно, — буркнув Джіммі.
— Я приїхала, щоб розпитати вас докладніше про містера Антоні Райта…
— Вас і досі цікавить його доля? Що ж…
І солдат розповів усе, що знав, про життя Антоні в концтаборі, про долю, яка чекає там в'язнів. Дженні замислилась.
— Мені здається, що можна вам довіритись… — промовила вона після паузи.
Джіммі промовчав.
— Скажіть, що б ви робили, коли б вашу наречену безневинно кинули у в'язницю?
— Я спробував би визволити її, — відповів Джіммі.
— Навіть ціною власного життя?
— Навіть ціною життя… Але при чому тут я?
— Так… Ви славний… Я… я теж хочу визволити з концтабору лікаря Антоні!..
— То вам зовсім не треба рискувати життям, — посміхнувся Джіммі. — Ваш чоловік заради вас може зробити це без такої жертви.
— Ні, ні! — заперечила молода жінка. — Мене жорстоко обманули: сказали, що Антоні загинув… А він… я повинна допомогти йому втекти…
Джіммі витріщив очі.
— Але ж це неможливо! Концтабір на острові, до нього не так легко дістатися! Цілу ніч навколо острова курсує військовий катер. Кілька прожекторів освітлюють прибережні води!.. Ні, острів зовсім неприступний! Треба бути або божевільним, або занадто сміливим, щоб зважитись на це.
— І все-таки я хочу спробувати. Якщо, звичайно, ви допоможете мені. Ви нічим не рискуватимете! А я вам добре заплачу!.. Заплачу стільки, скільки ви не зможете заробити тут за всю свою солдатську службу!.. Ну, згодні?