Чорний красень
Шрифт:
Якби зі мною був містер Гордон, Джон чи хто-небудь, хто знає, що таке їзда на конях, я би й трьох кроків не ступив, як вони помітили б, що зі мною щось сталося. І навіть уночі досвідчена рука через віжки відчула б, що мій крок чомусь змінився, візник спустився б з козел і дістав клятий камінь. А цей тип, знай, сміявся і правив теревені, а камінь глибше й глибше засідав поміж підковою та стрілкою. [60] Один його край був гострий, а інший — округлий, і вам кожен кучер скаже, що це найгірший з усіх каменів: гострим кінцем він натирає ногу, а круглим може будь-коли ковзнути по дорозі, і падіння тоді неминуче…
60
Стрілка —
Мій візник був або підсліпуватий, або дуже недбалий; не знаю, чого мав більше, але він гнав мене з цим каменем у підкові ще добрих півмилі, аж нарешті таки помітив. Та я вже так накульгував, що не помітити цього було просто неможливо.
— Дивися, як він кульгає! — вигукнув він, помітивши мою кульгавість. — Ні, ти бачиш, нам підсунули криву шкапу! Чи є в них совість?!..
Сказавши це, він махнув віжками, ляснув батогом і крикнув:
— Гей, ти, нема чого вдавати ветерана! Дорога є дорога, і ти хоч на одній нозі скачи — зі мною цей номер не пройде.
За деякий час нам трапився фермер, який їхав назустріч на гнідому жеребці. Він зняв капелюха, вітаючись із нами, і тут же зупинився.
— Вибачте, сер, що втручаюся, — мовив фермер, — але мені здається, що вашому коневі щось заважає. Таке враження, ніби йому за підкову заліз камінь. Із вашого дозволу, гляну на його ноги. До речі, для коней дрібне каміння на дорозі — справжнє лихо.
— Ми винайняли цього коня, — пояснив мій візник. — Не знаю, що з ним сталося, але хіба так можна робити — пропонувати людям кульгаві шкапи.
Фермер спішився, намотав повід собі на руку і, не довго гадаючи, підняв одну мою ногу — ту, яка до нього найближча.
— Ну от, так і є! Там камінь за підковою, а ви говорите, що кульгавий!
Спершу фермер намагався витягти камінь голіруч, але камінь сидів, міцно затиснений між підковою й копитом. Тоді він витягнув із кишені щось схоже на зубило і дуже обережно, хоча і не без труднощів, видовбав злощасний камінець.
— Дивіться, що було за підковою! — він показав камінь. — Дякуйте Богові, що ваш кінь не впав і не скалічив собі ноги!
— Оце так дивина! — не повірив мій візник. — Хто б міг подумати, що з кіньми трапляються такі халепи!
— Та невже? — глузливо посміхнувся фермер. — Як бачите, трапляються, до того ж, від коня це не залежить. На такій дорозі від прикрої пригоди ніхто не застрахований. Тож коли не хочете, щоб ваш кінь скалічів, добре дивіться, а в разі чого — негайно виймайте камінці. А ця нога добряче натерпілася, — додав він, обережно опускаючи мою ногу на землю, і лагідно поплескав мене по шиї. — І ще, сер, дозвольте дати вам пораду. Копито в коня помітно пошкоджене, чвалом його не женіть, а що він якийсь час кульгатиме, так від цього вже нікуди не втечеш.
Із цими словами він скочив на свого жеребця, зняв на прощання капелюха перед дамою та й поскакав далі.
Коли він від’їхав, мій візник став смикати віжками та ляскати упряжжю, мабуть, натякаючи на те, що треба їхати далі. Я, звісно, так і зробив, радіючи, що спекався каменя, хоча біль від нього все ще дошкуляв.
Ось такі неприємні пригоди трапляються з нами — найманими кіньми.
Розділ 29
Кокні [61]
61
Кокні — зневажлива назва лондонського простолюду.
Існує ще одна категорія візників — люди, котрі вважають, що кінь — це не жива істота, а паротяг абощо. Передусім це городяни, які про власного коня і не мріють, а їздять здебільшого залізницею.
На їхнє переконання, кінь — це той самий паротяг, тільки менший. І коли вже за нього заплачено, вважають вони, то хай буде ласкавий їхати стільки, скільки хоче клієнт, з такою швидкістю, яку той забажає, і везти стільки вантажу, скільки скажуть. Хоч яка дорога — непрохідна від
Коли трапляється крутий підйом, їм і на гадку не спаде, що можна вийти з екіпажа і перейтися пішки, щоб полегшити коневі роботу. Вийти? Аякже! Ми платили за їзду, а не за ходіння, тож будемо їхати! Кінь? А що, хіба йому вперше? Чи не для того створені коні, аби тягнути вгору переповнений екіпаж? Пішки? Скажете таке! Батіг свище в повітрі, раз по раз ляскають віжки, їм часто-густо вторують безцеремонні, грубі вигуки: «Но-о, пішла, ледача худобо!»
І знову ляскає батіг, хоч кінь і так щосили тягне повіз, покірно, не скаржачись і не нарікаючи, дарма що платою за таку роботу є важка втома і чорна невдячність.
Від такої манери їзди кінь змучується втричі більше. Я б охочіше пройшов двадцять миль із нормальним, делікатним візником, аніж десять із таким любителем паротягової манери, і, повірте, ці двадцять миль втомили б мене менше.
Є в таких «любителів» ще одна особлива риса: з’їжджаючи навіть найкрутішим спуском, вони дуже рідко застосовують гальмо, і деколи таке невігластво призводить до серйозних катастроф. А буває ще й так: увімкнуть на спускові гальмо і забудуть про нього. І вже не раз траплялося, що дорога іде круто вгору, я тягну щосили, і лиш на половині підйому горе-візник раптом згадує, що в екіпажа одне колесо заблоковане гальмом. Коням такі речі дуже й дуже шкодять.
Коли коня наймає джентльмен, він пускає його легким кроком; коли коня наймає кокні, то одразу ж жене його чвалом. Коли кокні кортить зупинитися, він періщить коня батогом, а потім так різко осаджує, що той аж присідає на задні ноги, а в губи йому боляче впивається мундштук. У них це називається «спинити одним рухом». Коли ж треба завернути за ріг, кокні робить це дико і різко; правил дорожнього руху для нього не існує.
Одного пам’ятного весняного дня ми — я і Рорі (так звався мій напарник — чудовий, гарний кінь) — від ранку до вечора розважали компанію гульвіс. Правив нами не кокні, а наш стаєнний кучер, і день, можна сказати, минув для нас чудово. Уже сутеніло, коли ми, жваво біжачи, верталися додому. В одному місці дорога різко повертала ліворуч, але ми їхали по своєму боці, попід самою огорожею; щоб розминутися, місця було досить, відтак візник анітрохи не притримував нас. Коли ми наближалися до повороту, я почув цокання копит і торохкотіння бідарки, яка, швидко спускаючись, стрімко наближалася до нас. Через високу огорожу нічого не було видно, і за мить зустрічний запряг врізався у нас. Моє місце у запрягу було праворуч, і саме це мене врятувало. Місце Рорі було ліворуч, і якби були голоблі, [62] вони б полегшили удар. Візник бідарки гнав просто на нас, але коли він нас помітив, часу на те, щоб зайняти свій бік, уже не було. Вся сила удару припала на Рорі: голобля бідарки встромилася йому в груди, самого Рорі аж відкинуло назад, і він заіржав від болю так, що я довіку пам’ятатиму цей крик. Зустрічний кінь від зіткнення присів, а одна голобля переламалася. То був кінь із наших стаєнь, запряжений у кабріолет [63] із високими колесами, що їх так полюбляють юні жевжики. А правив ним такий-от невіглас, котрий навіть не знав, якого краю дороги потрібно триматися, а як і знав, то анітрохи цим не переймався. Нещасний Рорі стікав кров’ю, що хлюпала з відкритої рани. Люди потім казали, що якби його вдарило трохи лівіше, то йому одразу був би гаплик. Та для бідолахи Рорі це було б тільки на краще.
62
Голоблі — дві жердини, прикріплені кінцями до передньої частини воза, в які запрягають коней.
63
Кабріолет — двоколісний однокінний екіпаж.