Чорний красень

Сьюэлл Анна

— Якщо ти, бешкетнику, не навчишся поводитися краще, нам може перепасти!

— Що ж ти такого накоїв, Веселуне? — поцікавився я.

— А що! — форкнув поні, різко закидаючи голову. — Просто провчив цих дітлахів. Декому відмовило чуття міри, і, щоб ці люди схаменулися, я поскидав їх на землю. Інакше до них не доходить!

— Що? — здивувався я. — Ти скидав дітей на землю? Ну, не думав, що ти до такого докотишся! І кого ж ти скинув — міс Джесі чи міс Флору?..

Схоже, Веселун образився на таке запитання й обурено відповів:

— Скажеш таке! Та хай би мені давали найдобірніший овес на світі, я б зроду такого не зробив! Я дбаю про наших юних леді не менше, аніж господар, до того ж, чи не я вчу маленьких дітей триматися в сідлі? Коли я бачу, що дитині страшно, коли вона сидить не дуже впевнено, я йду тихесенько, рівненько, наче старий кіт, що підкрадається до пташки. Коли ж дитина почувається комфортно, я пришвидшую крок, і так вони легше звикають до сідла, розумієш? Не будемо

здіймати галасу й казати, що я несправедливий. Спробуй знайди нашим дівчатам кращого друга і вчителя верхової їзди, ніж я. І взагалі, тут причина не в дівчатах, а у хлопцях. У хлопцях, — повторив Веселун, струснувши гривою. — Хлопчиська — зовсім інші створіння, їх треба об’їжджувати, наче диких лошаків, і вчити, що до чого. Я катав малечу добрих дві години, а потім хлопчиська вирішили, що настала їхня черга, і, може, так воно й було, тож я не став заперечувати. Отож вони ще добру годину, змінюючи один одного, скакали на мені по саду й галявині. Вони повирізали собі палиці з ліщини і стали мене шмагати, хоч, як на мене, потреби в цьому не було. Я терпів, терпів, та врешті-решт мені здалося, що треба вже їм і міру знати. Я два чи три рази зупинявся, натякаючи на це. Хлопчиська, мабуть, думають, що коні, поні — це такі собі машини, і скільки кому захочеться, стільки вони їх возитимуть. Хоч би хтось подумав, що поні може стомитися, що й він щось може відчувати. І коли один із них, так нічого й не второпавши, знов узявся за палицю, я просто став дибки — і він беркицьнувся на землю. От і все. Він знову сів на мене — і я знову його «попросив». Потім на мене сів другий хлопчисько, та коли й той узявся за палицю, я і його уклав на травичку, і робив так доти, поки вони не спам’яталися. От і все. Я не кажу, що вони запеклі негідники чи мучителі — аж ніяк, вони навіть мені симпатичні, але ж бачиш, довелося їх провчити. Дітлахи пішли до Джеймса і поскаржилися на мене, а Джеймс побачив їхні палиці і, схоже, не на жарт розсердився, зауваживши, що дрючки не личать юним джентльменам.

— Якби на твоєму місці опинилася я, — зауважила Джинджер, — вони б неодмінно скуштували моїх копит. О, я провчила би цих бешкетників!..

— Сто відсотків! — погодився Веселун. — Але я не такий дурний, щоб сердити господаря чи змушувати Джеймса червоніти за нас. Окрім цього, коли я катаю дітей, то й відповідаю за них саме я. Їх мені довірили, розумієш? Якщо хочеш знати, то кілька днів тому я чув, як у розмові з місіс Блумфілд наш господар сказав: «Мила пані, ви дарма так переживаєте за дітей. Мій старий Веселун подбає про них не гірше, ніж ми з вами. І вірите, я не продав би його ні за які гроші, такого доброго і надійного поні ви тут ніде не знайдете». Тож невже ти думаєш, що я настільки невдячний, щоб геть чисто забути всі турботи, якими був тут оточений усі п’ять років; спаплюжити довіру людей і озвіріти тільки через те, що двоє малолітніх невігласів не знають, як поводитися з кіньми? О, ні! Ти ще не жила в такому місці, де до тебе гарно ставляться, тобі цього не зрозуміти, і мені дуже шкода. Але повір, у гарному місці і кінь стає гарним. Я не маю до наших робітників найменших претензій, навіть більше — я їх страшенно люблю.

Сказавши це, Баский Веселун форкнув через ніс, як, зазвичай, робив це зранку, зачувши за дверима кроки Джеймса.

— А ще, — провадив далі Веселун, — брикаючись наліво і направо, де б я опинився? Мене б умить продали без жодних рекомендацій, і нидів би я зараз десь у м’ясника на побігеньках чи гарував би, наче проклятий, на морському узбережжі, і всім було б до мене байдуже. І згадували б нещасного Веселуна тільки тоді, коли треба всипати пару гарячих, щоб швидше тягнув екіпаж із трьома-чотирма кремезними пасажирами, охочими розважитися на природі. Я пережив таке не раз. Ні, — він похитав головою, — сподіваюся, до цього ніколи не дійде.

Розділ 10

Розмова в саду

Ми з Джинджер не були простими ломовими ваговозами, все-таки в наших жилах текла кров скакунів. І я, і вона мали із гривою по добрих п’ятнадцять із половиною долонь, [32] відтак ми однаково були придатні і для верхової їзди, і для запрягання в екіпаж. Господар полюбляв казати, що йому подобається, коли люди або коні вміють робити кілька різних справ, а не одну. А що він не любив пускати в очі туману, як це робили завсідники лондонських парків, то й серед коней віддавав перевагу тим породам, від яких, на його думку, було більше користі. Нам же самим найбільше подобалися ті моменти, коли нас сідлали для кінної прогулянки. Господар сідав верхи на Джинджер, господиня — на мене, а юні леді — на Сера Олівера і Веселуна, і ми пускалися легким клусом або чвалом.

32

Долоня — міра довжини, що дорівнює 4 дюймам (і дюйм — 2,54 см); використовується, зокрема, для визначення зросту

коней.

Такі прогулянки незмінно додавали нам утіхи й бадьорості. Як кінь, що возить господиню, я старався зарекомендувати себе тільки з кращого боку. Вершниця вона була легенька, голос мала приємний, а повід тримала так легко, що я його й не відчував.

О, якби люди знали, як полегшує кінську долю легка рука і як вона допомагає зберегти в доброму стані рот і губи коня та не зіпсувати його вдачі, вони б не били нас повіддям, не смикали і не тягнули, як то часто роблять. Рот коня такий чутливий, що, коли його не зіпсувати грубим чи недбалим поводженням, він відчуває найменший порух візникової руки, і кінь за одну соту миті розуміє, чого від нього хочуть. Мій рот і мої губи не були зранені, і я думаю, що саме тому наша господиня віддала мені перевагу перед Джинджер, дарма що крок у неї був нітрохи не гірший за мій. Вона нерідко мені заздрила і все казала, що винне в цьому неправильне об’їждження та ще осоружні вудила в Лондоні; мовляв, саме тому в неї губи не такі ідеальні, як у мене. А старий Сер Олівер потім сказав:

— Ну-ну, спокійно! Не хвилюйся ти так. У тебе й так найбільший привілей. Кобилі, яка може витримувати вагу господаря (а він нівроку!) і зберігає пружність кроку, не личить журитися через те, що вона не возить леді. Ми, коні, маємо приймати речі такими, якими вони є, і всім бути задоволеними та старанними доти, доки до нас гарно ставляться.

Я часто запитував себе, як сталося, що в Сера Олівера такий короткий хвіст; направду, дюймів шість-сім завдовжки — не більше, з волосяною китичкою, що звисала з нього. Одного вихідного дня, який ми проводили в саду, я наважився у нього запитати, через яку таку пригоду він утратив свій хвіст.

— Пригоду! — форкнув він, несамовито глипнувши в мій бік. — Пригоди тут ні до чого. То був жорстокий, ганебний, холоднокровний учинок! Коли я був ще молодий, то потрапив до місця, де робили ці бузувірські штучки. Мене прив’язали і закріпили так, що я не міг поворухнутися, а потім прийшли вони і просто з кісткою, по живому обітнули мій довгий чудовий хвіст і забрали його геть.

— Який жах! — вигукнув я.

— Що жах, то жах! І справа не тільки в тому, що біль був нестерпний та довго допікав, і не тільки у принизливому становищі після втрати найкращої прикраси, якої тебе раптом позбавляють (і це можна пережити), а ще й у тому, що як тепер відганяти мух зі своїх боків та задніх ніг? Ви, хвостаті, просто зганяєте мух, навіть про це не замислюючись; ви й гадки не маєте, яка це мука, коли вас обсідають мухи та їдять поїдом, а вам їх ні за що з себе не зігнати. Ця вада — на все життя, і мука — теж на все життя, та, дякувати Небу, зараз цього вже не роблять.

— Ну, а для чого це робилося тоді? — запитала Джинджер.

— Данина моді! — промовив старий кінь, ударивши копитом. — Така була мода! Якщо ви знаєте, що це таке. У час моєї молодості не було жодного породистого молодого коня, якому би не обітнули хвоста на такий ганебний манір, ніби Бог, створюючи нас, не знав, що нам потрібно і як ми виглядаємо найкраще.

— Мабуть, мода винна і в тому, що нам закидають голови отими осоружними мундштуками, якими мене мучили в Лондоні, — сказала Джинджер.

— Саме так, — погодився він. — Я так собі думаю, що мода — це одне з найбільших нещасть на світі. Та погляньте хоча б, для прикладу, як вони обходяться із собаками, обтинають їм хвости, аби ті виглядали відважними, підрізають їм гарні вушка, щоб ті, розумієш, стояли сторчака. Колись у мене була приятелька, коричнева тер’єрка. Її звали Скай. Вона так мене обожнювала, що спати могла тільки в стайні. Вона спала в мене під жолобом, і там же, коли настала пора, привела п’ятьох маленьких цуценят. Жодного з них не втопили, бо вони були цінної породи, а як вона вже ними тішилася! А коли в них прорізалися очі і вони стали повзати довкола, то на це видовище варто було подивитися. Та одного дня прийшов служник і забрав їх усіх. Я, було, подумав, що він, мабуть, злякався, якби я ненароком на них не наступив. Та де там! Увечері нещасна Скай принесла цуценят назад, по одному у своіх зубах, але вже не тих щасливих безтурботних створінь, а закривавлених, із жалісним скиглінням. Кожному цуценяті обрізали по доброму шматку хвоста, а також м’якенькі частини вушок. Як їхня мати їх вилизувала! Яка вона була стурбована, бідолаха! Ніколи цього не забуду. З часом рани загоїлися, й вони забули про свій біль, але гарненькі м’які вушка, котрі, без сумніву, повинні захищати більш вразливі частини вух від пилу і травм, були втрачені назавжди. Чому ж люди не обрізають вух своїм дітям, аби ті виглядали гостровухими? Чому вони не обрізають їм кінчика носа, аби ті виглядали страшнішими? Чому людям можна все це робити, а з ними такого — ні? Яке вони мають право так мучити та спотворювати Божі створіння?