Чорний ліс
Шрифт:
Скінчивши, Хмара зістрибнув на землю, жестом звелів мостити полонених. Вояки заходилися скручувати їм руки за спинами й зав’язувати очі. Ті корилися мовчки й виглядали пригніченими. Той, хто раніше називав себе Лавром, узагалі зробив вигляд, що не знає Ксені, демонстративно відвертаючи голову, хоч явно визначив знайому серед інших. Удова, котра хотіла вертатися до дітей, по дорозі ще збираючись трохи попліткувати, не стрималася. Відсторонивши одну з сусідок, ступила до полоненого, кинула воякові, котрий вовтузився з ним:
– Чекайте.
Тоді, коротко замахнувшись, ляснула Лавра по щоці.
Раз.
Другий.
Третій ляпас зупинив сам Хмара. Перехопив руку за кисть, легенько здавив, мовив спокійно:
– З нього досить.
– Він обдурив. Свій, а обдурив.
– Доста, кажу, – ледь підніс голос
3
Здолбунів, генеральний округ Волинь-Поділля [9]
Dziki czlowiek.
9
Під такою назвою місцевість значилася в адміністративному поділі райхскомісаріату Україна (1941–1944 рр.).
Польською це означає «дикий чоловік» або ж «дикун», і Ванда не могла називати цього прикрого наполегливого німецького капітана інакше. Офіцер зовні не нагадував дикуна. Навпаки, дбав про себе й не виглядав надто грубим. Швидше, від народження роздався в кістках і нагадував збоку ведмедя. Проте поводив себе, наче свиня. Особливо коли випадала нагода лишитися з перекладачкою сам на сам.
Звали капітана Франц Хольман, військовий мундир одягнув торік, а в райхскомісаріаті Україна опинився цією весною. До того часу працював у Варшаві, куди його направили як пропагандиста. У мирний час Хольман був заступником редактора партійної газети в Дрездені, потрапив під мобілізацію і якийсь час редагував агітаційні брошури в Польщі. Коли відряджали, дозволили взяти з собою родину – дружину Юту й двох доньок-двійнят. Військова посада передбачала офіцерське звання, до роботи він ставився ретельно, тож, відповідно, почав зростати по службі.
Після поразки під Сталінградом виникла нагальна потреба підсилювати пропаганду й агітацію серед українців. Ванда Мостовська служила в здолбунівській комендатурі і, як ніхто, розуміла причини.
Найперше – умови життя, які стали для тутешніх людей жорсткішими. Перемога Червоної армії на Волзі й подальший стрімкий наступ, що призвів до витіснення німців із Донбасу та Харкова, зробили місцеве підпілля сміливішим. Опір активізувався, акції проти німецької армії та адміністрації робилися дедалі зухвалішими. У відповідь підрозділи СС діяли агресивно й жорстоко, не надто церемонячись із цивільним населенням, яке й без того давно розчарувалося в новій владі. Проте, за Вандиними спостереженнями, ще до кінця минулого року німцям вдавалося тримати хисткий баланс лояльності людей, переважно за рахунок не надто глибокого втручання в місцеві справи. Тут був глибокий тил, місцевість переважно сільська, а в містах ключові керівні пости посідали українці. Це створювало ілюзію «свого начальства». Саме ілюзію, бо Ванда чудово розуміла реальні сили й можливості повністю контрольованої німцями української громади.
Проте вже весною ситуація значно ускладнилася. Німецька адміністрація почала розуміти: не лише цивільне населення жило ілюзіями, а й німці – виявляється, на тутешніх не можна покладатися, бо замилюють очі, зображаючи відданість Райху й фюреру. Насправді реальна влада сформована й сидить або в глибокому розгалуженому підпіллі, або в лісах, звідки роздає вказівки та дедалі активніше огризається. Усе це вилилося в зриви поставок продовольства для потреб німецької армії, адже фронт і навіть частково тил забезпечували за рахунок місцевих громадських господарств [10] . Силові методи закономірно викликали опір, ще більше озлоблюючи людей. Так виникла ідея підсилити агітацію й пропаганду на місцях. Тим більше, що не минуло й місяця після сталінградської катастрофи, як війська вермахту перейшли в контратаку й змогли повернути собі частину втрачених територій. Отже, як багато разів чула Ванда на різних нарадах у комендатурі, треба використати це, щоб переконати людей – поразка німецької армії тимчасова, Німеччина – така ж велика, сильна й непереможна, а отже, заклики до саботажу йдуть не стільки від ворогів, скільки є причиною нерозуміння ситуації.
10
Громадські
Ось чому Франца перевели з Варшави спершу до Рівного, а потім – запроторили в Здолбунів, підвищивши заодно у званні. Родину капітан вирішив із собою не брати, аби не наражати на небезпеку: про українські національні банди в довколишніх лісах дізнався ще до того, як отримав нове призначення. Спершу думав, як би відкрутитися самому. Але наказ є наказ, тож єдине, що зміг зробити, – відправити дружину з дітьми назад у Дрезден, бо без нього фрау Хольман не хотіла лишатися в Польщі. Нехай, так навіть спокійніше.
Можливо, та обставина, що благовірна не просто далеко, а дуже далеко, і провокувала пропагандиста на активний пошук любовних пригод.
З’явився він у Здолбунові за обставин, які можна було б вважати не лише кумедними, а й такими, що мали б свідчити про високу довіру до фаховості Хольмана. Агітаційну продукцію готували переважно в Берліні. Тексти передавалися на місця, їх лишалося належним чином перекласти, а потім видавати на потужностях місцевих друкарень і поширювати. Одним із перших об’єктів уваги стали спекулянти, котрі приховують хліб від влади, не здають, як того вимагає порядок, а продають на чорному ринку. Для їх розвінчання підготували гостру статтю з ілюстрацією-карикатурою. Художник зобразив сільського дядька у вишиванці верхи на мішку з хлібом. Кожен буханець перекупник продавав за п’ятсот карбованців. Утім, зусилля розвінчати саботажників пішли в пісок. Як згодом доповіли, люди справді посміялися – але не з тексту й малюнка, а з дурних авторів.
Виявляється, на чорному ринку хліб продавали по сто двадцять карбованців. Більше того, платня, яку отримували працюючі громадяни, дозволяла придбати в спекулянтів лише дві хлібини. Розмір зарплати на зайнятих територіях визначався в Берліні, і виникло цілком закономірне питання: звідки в місцевого населення на руках сума грошей удвічі більша, ніж належить за законом. Вибухнув скандал, його вдалося звести до локального й досить швидко загасити, але надалі інформацію вирішено було перевіряти й готувати на місці.
Так Франц Хольман опинився на чолі відділу пропаганди вермахту в Здолбунові.
На нове місце служби він прибув у квітні. Ванду Мостовську побачив у комендатурі відразу, та вона не особливо переживала за те, що надмірна увага пропагандиста колись створить їй проблеми. Її опікав слідчий районного гестапо Ерик Венцель, тож перекладачка вважалася недоторканною. У гестапівця так само не виникало труднощів: стосунки з представниками нижчих рас справді заборонені, та Ванда виявилася фольксдойч [11] , мала всі документи, тож Венцель нічим не ризикував. До того ж у місті діяли не лише солдатський, а й офіцерський борделі і Хольман туди регулярно вчащав.
11
Громадяни окупованих нацистами країн Європи, визнані етнічними німцями й записані до т. зв. німецького національного списку (Deutsche Volkliste). Вони мали особливий статус, захист та матеріальну допомогу адміністративних органів, переважно посідали відповідальні посади в поліції, місцевих адміністраціях тощо.
Відчув себе вільніше, коли в гестапо з’явилося більше роботи і Венцель почав надовго зникати, лишаючи Ванду без опіки. Загалом її це влаштовувало, бо все одно її гестапівець лишався в Здолбунові й не потрібно було шукати іншого прикриття. Лиш капітана Хольмана це не стримувало – давав волю рукам і щоразу все активніше.
На лихо, Ванду почали відряджати до керівника пропагандистського відділу дедалі частіше. Вона однаково добре володіла, крім рідної польської, також німецькою та українською. Російську за ті два роки, що тут стояла радянська влада, освоїла не аж так добре, та в цілому могла нею говорити й писати на досить пристойному рівні. Для відомства, керованого капітаном Хольманом, перекладачка виявилася дуже цінним кадром. Плюс німець вирішив за будь-яку ціну затягнути фройляйн до свого ліжка.