Чорний обеліск
Шрифт:
Ізабела знову взуває черевик і поглядає на мене.
– Ти впевнений у цьому, Рудольфе?
– Цілком упевнений.
– А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?
– Вони віддзеркалюють те, що є біля них.
– А якщо біля них нічого немає?
– Такого не буває. Що-небудь завжди є.
– А вночі? Коли немає місяця і зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?
– Темряву, – кажу я, сам уже не дуже переконаний у цьому, бо ж як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба трохи світла.
– Виходить, вони мертві, коли
– Може, вони тоді сплять, а коли знову з’являється світло – прокидаються.
Ізабела задумливо киває і щільніше закутує сукнею ноги.
– А коли вони сплять, – питає раптом вона, – то що їм сниться?
– Кому?
– Дзеркалам.
– Я гадаю, їм завжди щось сниться, – кажу я. – Цілісінький день. Їм снимось ми. Але снимось з іншого боку: наш правий бік у дзеркалі стає лівим, а лівий – правим.
Ізабела повертається до мене.
– Виходить, вони наша обернена сторона?
Я замислююсь. Хто знає насправді, що таке дзеркало?
– От бачиш, – каже Ізабела. – А ти щойно запевняв, що в них нічого немає. У них наша обернена сторона.
– Тільки поки ми стоїмо перед ними. Коли ж ми відходимо, вона зникає.
– Звідки ти знаєш?
– Це видно. Коли відійти від дзеркала й поглянути на нього збоку, то зображення там уже немає.
– А якщо дзеркала тільки ховають зображення?
– Як вони можуть їх ховати? Вони ж усе віддзеркалюють! На те вони й дзеркала. Дзеркало нічого не може сховати.
Ізабела замислено морщить лоба.
– Де ж тоді воно дівається?
– Що?
– Зображення! Обернена сторона! Відскакує назад до нас.
– Цього я не знаю.
– Не може ж воно пропасти!
– Воно й не пропадає.
– А де дівається? – допитується Ізабела. – Залишається в дзеркалі?
– Ні. У дзеркалі його більше немає.
– Ні, ще є! Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачиш?
– Інші люди теж бачать, що його немає. Вони бачать лиш своє власне зображення, коли стоять перед дзеркалом. І більше нічого.
– Вони закривають його А де дівається моє зображення? Воно мусить там бути!
– Воно й є там, – кажу я, жалкуючи, що почав цю розмову. – Коли знову стаєш перед дзеркалом, зображення з’являється знову.
Раптом Ізабела дуже збуджується. Вона стає колінами на лавку і нахиляється вперед. Її темна струнка постать вирізняється над жовтими нарцисами, які цього жаркого вечора здаються ніби зробленими з сірки.
– Значить, зображення залишається в дзеркалі? А ти щойно казав, що його там немає.
Вона хапає мене за руку й тремтить. Я не знаю, що сказати, аби заспокоїти її. Фізичні закони тут не допоможуть: вона зневажливо відхилить їх. До того ж я й сам у цю хвилину не дуже вірю в них. Мені раптом починає здаватись, що в дзеркалах і справді є щось таємниче.
– Де воно, Рудольфе? – шепоче Ізабела, тулячись до мене. – Скажи, де воно? Чи від мене скрізь залишається якась часточка? В усіх дзеркалах, які я бачила? А я їх бачила багато, безліч! І я в усіх них розпорошена? Кожне взяло щось від мене? Тоненький відбиток, тоненьку скибочку? І дзеркала стружать мене, як рубанок шматок дерева? Що ж тоді залишається від мене?
Я беру її за плечі.
– Все залишається. Навпаки, дзеркала ще додають тобі щось. Вони роблять обличчя видимим і повертають його тобі назад – частку простору, блискучу частку самих себе.
– Себе? – Вона все ще тримається за мою руку. – А коли обличчя вже не те? Коли воно поховане в тисячах і тисячах дзеркал? Як можна його дістати назад? О, його вже ніколи не повернути! Воно пропало! Пропало! Його обтісують, як статую, у якої вже немає лиця. Де моє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал? Ще до того, як вони почали мене обкрадати?
– Ніхто тебе не обікрав, – безпорадно кажу я. – Дзеркала не обкрадають. Вони лиш віддзеркалюють.
Ізабела важко дихає. Обличчя в неї бліде. В її прозорих очах мерехтить червоний відблиск місяця.
– Де залишилось зображення? Де ми взагалі, Рудольфе? – шепоче вона. – Де все залишилось? Все мчить кудись, летить, усе тоне! Міцно тримай мене! Не впусти! Хіба ти не бачиш їх? – Ізабела пильно вдивляється в нечіткий обрій. – Он вони літають! Усі мертві дзеркальні зображення! Вони хочуть крові! Ти не чуєш їх? Сірі крила. Вони тріпочуть, як у кажанів! Не пускай їх сюди!
Вона схиляє голову мені на плече, тулиться тремтячим тілом до мого тіла. Я міцно тримаю її. Сутінки дедалі густішають. Вітер ані кине, однак темрява поволі насувається від дерев з алеї, ніби мовчазна рота тіней. Здається, вона хоче оточити нас і крадеться з засідки, щоб одрізати нам шлях.
– Ходімо, – кажу я. – Ну, ходімо! Там, за алеєю, не так темно.
Вона опирається й хитає головою. Мого обличчя торкається її волосся. Воно м’яке і пахне сіном. Лице її теж м’яке. Я відчуваю її підборіддя, чоло, і раптом мене знову глибоко вражає те, що за цим вузьким чолом ховається світ із зовсім іншими законами, що ця голівка, яку я легко обнімаю руками, бачить усе не так, як я: кожне дерево, кожну зірку, кожен зв’язок між явищами і навіть себе саму. На мить думки мої переплутуються, і я вже не знаю, чи дійсність – те, що бачу я, чи те, що бачить вона, чи те, що існує незалежно від нас і чого нам ніколи не судилось пізнати. тому що вона – як дзеркала, а ті існують тільки тоді, коли існуємо ми, і завжди віддзеркалюють не що інше, як наш власний образ. Ніколи, ніколи ми не знаємс, чим вони є, коли залишаються самі, і що стоїть за ними; вони ніщо і все-таки можуть віддзеркалювати й мусять чимсь бути, однак ніколи не зраджують своєї таємниці.
– Ходімо, – кажу я. – Ходімо, Ізабело. Ніхто не знає, хто він насправді, де його шлях і куди той шлях веде, але ми разом, і це все, що ми знаємо.
Я веду її за собою. Можливо, й справді, думаю я, коли все гине, не існує нічого, крім хвилин, проведених разом, та й це лиш делікатний обман, бо там, де ти справді комусь потрібний, ти нічого не можеш зробити, нікого не можеш захистити. Я дуже часто в цьому переконувався, коли на війні дивився на мертві обличчя друзів. Кожен має свою смерть і мусить сам її зустріти, і ніхто йому не може допомогти.