Чорний обеліск

Ремарк Эрих Мария

Похитуючись, ми проходимо у затінку церкви Божої Матері по Гакенштрассе. Спереду дибає, як лелека, самотня постать і завертає в наші ворота. Це фельдфебель Кнопф, що повертається з свого рейду по міських пивницях. Ми йдемо слідом за ним і наздоганяємо його аж біля чорного обеліска, де він, як завжди, зупиняється в своїх справах.

– Пане Кнопф, так не годиться! – кажу я.

– Вільно! – не обертаючись, командує він.

– Пане фельдфебель, так не годиться! – повторюю я. – Це свинство! Чому

ви не робите цього у себе в квартирі?

Він швидко повертає голову.

– Щоб я в своїй кімнаті мочився? Ви збожеволіли?

– Не в кімнаті. У вас у квартирі є чудовий туалет. Користуйтесь ним. Невже ви не можете пройти ще якихось десять метрів?

– Дурниці!

– Ви забруднюєте символ нашої фірми! Крім того, робите блюзнірство. Це ж надгробок. Свята річ.

– Він стане надгробком аж на цвинтарі, – каже Кнопф, рушаючи до дверей. – На добраніч, панове.

Він кланяється нам і стукається при цьому головою об одвірок. Потім, сердито бурмочучи, зникає в сінях.

– Хто це такий? – питає Ризенфельд, коли ми заходимо в кімнату.

– Ваша протилежність. Абстрактний п’яниця. П’є без будь-якої фантазії. Не потребує ніякої допомоги ззовні. Жодних картин, які б розпалювали його бажання.

– Зрозуміло! – Ризенфельд вмощується біля вікна. – Горілчана бочка. Людина живе мріями. Ви цього ще не знаєте?

– Ні. Для цього я ще надто молодий.

– Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни – емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.

– Мерсі, – кажу я. – Як вам подобається кава?

Хміль, очевидно, вже втрачає силу. Ми знову перейшли на «ви».

– Як ви вважаєте, та дама, що напроти, вже дома? – питає Ризенфельд Ґеорґа.

– Мабуть, дома. Адже там не світиться.

– Це може також означати, що вона ще не повернулась. Ви не хочете почекати кілька хвилин?

– О, будь ласка!

– Може, ви тим часом покінчите із справами? – кажу я. – Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.

Я сходжу вниз, даючи Ґеорґові час обробити Ризенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. В майстерні трунаря Вільке хтось собі спокійно хропе. Це, мабуть, все ще Генріх Кроль, тому що Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, і, крім того, вже світає – тому нехай цей переляк буде для безстрашного воїна цілющою купіллю, котра зміцнить його і покаже, чим завжди кінчається прославлювана ним війна. Я зиркаю на годинник, чекаючи Ґеорґового сигналу, дивлюся в сад. З квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі напроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка.

Слава Богу, думаю я, неділя скінчилася.

V

Якась жінка в траурному одязі заходить у ворота і нерішуче зупиняється на подвір’ї.

Я виходжу з контори. «Це з тих, що купують найдешевші пам’ятники», – вирішую я і запитую:

– Хочете оглянути нашу виставку?

Вона киває, але відразу ж заперечує:

– Ні, ні, поки що не треба.

– Можете спокійно оглядати товар. Не обов’язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.

– Ні, ні! Це… Я тільки хотіла…

Я чекаю. В нашій справі квапити не годиться.

За хвилину жінка додає:

– Це для мого чоловіка…

Я киваю й очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.

– Ось тут дуже гарні пам’ятники, – кажу нарешті.

– Гарні, тільки…

Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.

– Я не знаю, чи взагалі дозволять… – видушує вона з себе.

– Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?

– Могила не на церковному кладовищі…

Я вражено дивлюся на неї.

– Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі, – одвернувшись, швидко і тихо каже вона.

– Чому не хоче? – здивовано питаю я.

– Він… тому, що він наклав на себе руки, – скрикує жінка. – Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.

Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.

– Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? – питаю я.

– Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.

– Але ж це безглуздя! – сердито кажу я. – Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?

– Еге ж. Пастор так сказав.

– Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. Де ж тоді його ховати?

– За огорожею кладовища. Не на освяченій землі. Або на міському цвинтарі. Але ж цього не можна. Там таке безладдя!

– Міський цвинтар набагато кращий за католицький, – кажу я. – І там теж поховані католики.

Вона хитає головою:

– Так не годиться. Він був побожний. Його треба… – Її очі раптом наповнюються слізьми. – Йому, певно, навіть на думку не спадало, що його не дадуть поховати на освяченій землі.

– Він, мабуть, взагалі про це не думав. А ви не сумуйте через свого пастора. Я знаю тисячі дуже побожних католиків, яких поховано не на освяченій землі.

Вона швидко обертається до мене.

– А де?

– На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братніх могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що Богові це байдуже.