Чорний обеліск
Шрифт:
– Сімдесят один долар за штуку і ні цента менше!
Моя відповідь відразу зацікавлює всіх.
– Про що йдеться? – питає з-за сусіднього столика якийсь чоловічок з дитячим обличчям. – Я завжди цікавлюсь хорошими речами. Звичайно, за готівку. Моє прізвище Ауфштайн.
– Фелікс Кокс, – відрекомендовуюсь я у відповідь, радий, що не розгубився. – Йдеться про двадцять флаконів духів. На жаль, цей пан уже купив їх.
– Цитьте, – шипить якась блондинка з фарбованим волоссям.
Починається вечірня програма. Конферансьє меле
Все йде добре. Невдоволений конферансьє зникає за кулісами, і хто з’являється на естраді в білій весільній сукні з шлейфом? Рене де ля Тур. У мене відлягає від серця, і я знову сідаю до столу.
Рене починає свій дует. Скромно і соромливо, як молода дівчина, вона співає кілька рядків високим сопрано, потім раптом переходить на бас і відразу викликає сенсацію.
– Як вам подобається ця дама? – питаю я Ризенфельда.
– Дама непогана…
– Познайомити вас? Мадемуазель де ля Тур.
Ризенфельд витріщає очі:
– Ля Тур? Не хочете ж ви сказати, що ця безглузда гра природи і є тією чарівною істотою з вікна напроти вас?
Саме це я хочу сказати, щоб побачити, як він реагуватиме, але раптом помічаю, що його обличчя з велетенським носом засяяло ангельською посмішкою. Він мовчки показує на жінку біля входу:
– Он… он там… ото вона! Та сама хода! Таку ходу відразу пізнаєш!
Він не помиляється. До зали справді входить Ліза у супроводі двох старих шкарбанів. Тримається вона, як дама з вищого світу, принаймні за уявленнями Ризенфельда. Ліза, здається, майже не дихає, а своїх супутників слухає неуважно й гордовито.
– Хіба я не правду кажу? – питає Ризенфельд. – Хіба не можна впізнати жінок по ході?
– Жінок і поліцейських, – відповідає Ґеорґ і сміється. Однак на Лізу він теж дивиться з задоволенням.
Починається другий номер програми. На танцювальний майданчик виходить акробатка – молода, з задерикуватим лицем, кирпатим носом і гарними ногами. Вона виконує акробатичний танець з сальто, стійками на руках і стрибками. Ми далі стежимо за Лізою. Їй, здається, найбільше хотілося б повернутися і піти звідси геть, але це, звичайно, чистісінький обман: «Червоний млин» – єдиний нічний клуб у місті, всі інші – це кафе, ресторани й пивниці. Тому сюди й ходять усі, кому дозволяє кишеня.
– Шампанського! – гримить Ризенфельд диктаторським голосом.
Мене охоплює жах; Ґеорґ теж стурбований.
– Пане Ризенфельд, – кажу я. – Тут шампанське дуже погане.
В цю мить я відчуваю, що знизу хтось на мене дивиться. Я здивовано оглядаюсь. Це акробатка: вона так вигнулась назад, що просунула голову між ноги. Зараз вона нагадує карлика з величезним горбом.
– Шампанське ставлю я; – заявляє Ризенфельд, підкликавши кельнера.
– Браво! – гукає обличчя
Ґеорґ моргає мені. Він грає роль джентльмена, я ж маю виступати в скрутних ситуаціях. Так між нами домовлено.
Тому він каже:
– Якщо ви хочете шампанського, Ризенфельд, ми вас почастуємо. Адже сьогодні ви наш гість.
– Про це не може бути й мови! Замовляю я, і годі!
Ризенфельд сьогодні справжнісінький Дон-Жуан вищого класу. Він задоволено дивиться на золоту головку пляшки, обкладену льодом.
Багато жінок відразу зацікавлюються нами. Я теж не від того, щоб випити. Шампанське доведе Ерні, що вона надто рано викинула мене за борт. Я з задоволенням п’ю за здоров’я Ризенфельда, він урочисто відповідає мені тим же.
З’являється Віллі. Цього й слід було чекати: він тут постійний гість. Ауфштайн із своєю компанією залишає зал, і Віллі займає сусідній столик. Він одразу ж встає і запрошує до себе Рене де ля Тур. Та підходить з вродливою дівчиною в чорній вечірній сукні. Я впізнаю в ній акробатку. Віллі знайомить нас. Акробатку звати Герда Шнайдер. Вона, ніби оцінюючи, кидає погляд на шампанське і на нас трьох. Ми слідкуємо, чи не зацікавиться нею Ризенфельд: тоді б ми звільнилися від нього на вечір. Однак він зачарований Лізою.
– Як ви вважаєте, можна запросити її на танець? – питає він Ґеорґа.
– Я б вам не радив цього, – дипломатично відповідає Ґеорґ. – Але згодом ми, можливо, десь ще познайомимося з нею.
Він з докором дивиться на мене. Якби я в конторі не сказав, що ми не знаємо, хто така Ліза, все б було в порядку. Але хто міг подумати, що Ризенфельд кинеться в романтику? Тепер уже пізно щось пояснювати йому. Романтики не мають почуття гумору.
– Ви танцюєте? – питає мене акробатка.
– Погано. Я не відчуваю ритму.
– Я теж. Спробуймо разом.
Ми втискуємось у натовп на танцювальний майданчик, і нас повільно затягує вперед.
– Троє чоловіків без жінок у нічному клубі, – каже Герда. – Чому так?
– А чом би й ні? Мій друг Ґеорґ запевняє, що той, хто веде з собою до клубу жінку, запрошує її наставити йому роги.
– Котрий із них ваш друг? Отой носатий?
– Ні, лисий. Він прихильник гаремної системи. Каже, що жінок не слід показувати.
– Звичайно… А ви?
– У мене немає системи. Я мов полова на вітрі.
– Не наступайте мені на ноги, – просить Герда. – Добра мені полова. Важите щонайменше сімдесят кілограмів.
Я опановую себе. Ми саме пропливаємо з натовпом повз Ернин стіл, і цього разу вона, слава Богу, пізнає мене, хоч її голова лежить на плечі в спекулянта з перснем, і він її обхопив за талію. Який тут чорт дослухатиметься до музики! Я посміхаюсь Герді й притискаю її до себе тісніше. При цьому стежу за Ерною.
Герда пахне конвалієвими духами.
– Відпустіть мене, – каже вона. – Цим ви нічого не досягнете в дами з рудим волоссям. А ви ж саме цього хочете, хіба ні?