Чорний обеліск
Шрифт:
Ґеорґ аж заходиться від сміху.
– Ну, добре, – веду я далі, – звичайно, смішно уявити Ризенфельда в музеї, однак чому він не любить принаймні легкої музики чи оперети? Ми могли б повести його в театр – все ж таки дешевше, ніж у тому проклятому нічному клубі.
– Ось він іде, – каже Ґеорґ. – Спитай його.
Ми відчиняємо двері. В напівтемряві до нас піднімається Ризенфельд. Чари весняного вечора аж ніяк не вплинули на нього, це ми відразу бачимо. Ми вітаємо його з удаваним панібратством. Ризенфельд помічає це. Він скоса позирає
– Побережіть свої викрутаси для іншого разу, – бурчить він у мій бік.
– Я й так хотів це зробити, – відповідаю, – але ніяк не можу. Те, що ви вважаєте викрутасами, в іншому місці називають хорошими манерами.
На обличчі Ризенфельда з’являється зла посмішка.
– Хорошими манерами сьогодні далеко не заїдеш.
– Ні? А чим же? – питаю я, або тільки втягти його в розмову.
– Чавунними ліктями і гумовим сумлінням.
– Але ж, пане Ризенфельд, – примирливо каже Ґеорґ, – ви самі маєте найкращі в світі манери. Може, не найкращі в міщанському розумінні цього слова, але, безперечно, дуже елегантні.
– Он як? Думаю, що ви помиляєтесь! – Ризенфельд відпирається, однак слова Ґеорґа йому явно підлестили.
– У нього манери розбійника, – вставляю я. Це те, чого Ґеорґ від мене чекав. Ми ведемо гру без репетиції, наче знаємо її напам’ять. – Чи, вірніше, пірата. На жаль, він досягає ними успіху.
При слові «розбійник» Ризенфельд трохи щулиться – надто близько це до правди. «Пірат» повертає йому добрий гумор. Саме на таку реакцію ми й сподівались. Ґеорґ дістає з ящика, в якому стоять фарфорові ангели, пляшку горілки і наливає в чарки.
– За що ми вип’ємо? – питає він.
Звичайно п’ють за здоров’я і за успіх справи. Але нам таке не годиться. Ризенфельд для цього надто чутливий: він вважає, що в торгівлі надгробками такий тост був би не тільки парадоксом, але й бажанням, щоб помирало якнайбільше людей. Це все одно, що пити за холеру або за війну. Тому ми доручаємо йому проголошувати тости самому.
Він скоса дивиться на нас, тримаючи в руці чарку, але мовчить. За хвилину він раптом каже в напівтемряву:
– А що таке, власне, час?
Ґеорґ здивовано опускає свою чарку на стіл.
– Перець життя, – спокійно відповідаю я.
Мене старий шахрай так швидко не зловить своїми трюками. Недарма ж я член верденбрюкського клубу поетів: ми звичні до великих питань.
Ризенфельд не звертає на мене уваги.
– Як ви гадаєте, пане Кроль? – питає він.
– Я проста собі людина, – каже Ґеорґ. – За ваше здоров’я!
– Час, – наполягає Ризенфельд, – цей плин, що не знає впину, – не наш жалюгідний час! Час, ця повільна смерть…
Тепер уже й я ставлю на стіл чарку.
– Я думаю, що краще нам ввімкнути світло, – кажу. – Що ви вечеряли, пане Ризенфельд?
– Заткніть пельку, коли говорять дорослі, – відповідає Ризенфельд, і я помічаю, що невдало вибрав момент для своєї репліки – він говорить не для того, щоб спантеличити нас, а тому, що так думає. Бог знає, що з ним сьогодні трапилось! Мені дуже хочеться відповісти йому, що час – важливий фактор для векселя, який він має підписати, однак я вирішую, що краще мовчки випити свою чарку.
– Зараз мені п’ятдесят шість, – веде далі Ризенфельд, – а здається, що відтоді, як я мав двадцять, минуло лиш кілька років. Де ж воно все поділося? Що трапилось? Раптом прокидаєшся – а ти вже старий. З вами теж так, пане Кроль?
– Майже так, – спокійно каже Ґеорґ. – Мені сорок, а почуваю я себе шістдесятирічним. Може, це все наробила війна?
Він бреше, щоб підтримати Ризенфельда.
– А зі мною зовсім інше, – заявляю я, аби внести й свою пайку в нашу спільну з Ґеорґом справу. – Теж через війну. Мені було сімнадцять, коли я пішов на фронт. Тепер мені двадцять п’ять, однак я почуваю себе все ще сімнадцятирічнім. Сімнадцятирічнім і сімдесятирічнім. Мою молодість украла солдатчина.
– У вас це не через війну, – заперечує Ризенфельд, який, очевидно, сьогодні нападає на мене за те, що час, ця повільна смерть, мене ще не так обікрав, як його. – Ви просто духовно відстали. Війна ж, навпаки, допомогла вам рано дозріти; без неї ви ще й сьогодні залишились би на рівні дванадцятирічного.
– Дякую, – кажу я. – Який комплімент! В дванадцять років кожна людина геній. Вона втрачає свою оригінальність тільки тоді, коли досягає статевої зрілості, якій ви, Казанова з гранітних заводів, надаєте надто великого значення. Досить-таки бліда заміна для втраченої свободи духу!
Ґеорґ наливає знову. Ми бачимо, що вечір буде важкий. Нам треба витягнути Ризенфельда з провалля світової скорботи, а ні Ґеорґові, ні мені не хочеться сьогодні вдаватись до філософських банальностей. Краще б ми спокійно сиділи десь під каштанами і мовчки попивали мозельське замість того, щоб у «Червоному млині» сумувати за Ризенфельдовими втраченими роками.
– Якщо ви цікавитесь реальністю часу, – з слабкою надією кажу я, – то ми можемо повести вас в одне місце, де ви якраз зустрінете спеціалістів з цього питання, – до клубу поетів нашого любого міста. Письменник Ганс Гунгерман розгорнув цю проблему у не надрукованому ще творі на цілих шістдесят віршів. Ми можемо піти туди хоч і зараз: гурток засідає щонеділі увечері з заключною інтимною частиною.
– А жінки там є?
– Звичайно, ні. Жінки, які пишуть вірші, це все одно, що коні, які вміють рахувати. Певна річ, за винятком учениць Сафо.
– З чого ж тоді складається інтимна частина? – цілком логічно питає Ризенфельд.
– З того, що члени клубу лають інших письменників. Особливо тих, хто має успіх.
Ризенфельд щось презирливо бурчить під ніс. Я вже вирішую здаватися, як раптом у будинку Вацека напроти спалахує вікно, ніби освітлена картина в похмурому музеї. За гардиною ми бачимо Лізу. Вона саме одягається і стоїть тільки в бюстгальтері та дуже коротких білих шовкових трусиках.