Чорний обеліск

Ремарк Эрих Мария

– Ти не залишиш мене саму? – питає Ізабела.

– Не залишу.

– Присягнись, – просить вона і зупиняється.

– Присягаюсь, – не задумуючись, відповідаю я.

– Гаразд, Рудольфе. – Вона полегшено зітхає. – Але не забудь про це. Ти так часто забуваєш.

– Я не забуду.

– Поцілуй мене.

Притягаючи її до себе, я відчуваю якийсь страх і не знаю, що мені робити, потім цілую її сухими, стуленими губами.

Вона охоплює руками мою голову і раптом швидко кусає за губу. Я відсахуюсь. З прокушеної губи тече кров. Я дивлюся на Ізабелу. Вона сміється. Обличчя її міняється. Воно стає зле і хитре.

– Кров! – тихо каже вона,

і в голосі її чути радість. – Ти знову хотів мене обдурити, я тебе знаю! Але тепер це тобі вже не вдасться. Ти затаврований і більше не зможеш утекти.

– Я більше не зможу втекти, – розчаровано повторюю я. – Хай так. Однак для цього тобі не треба було накидатись на мене, мов кішці. Глянь, як тече кров! Що я скажу начальниці, коли вона побачить мене?

Ізабела сміється.

– Нічого. Навіщо тобі завжди щось казати? Не будь таким боягузом!

Я відчуваю в роті теплу кров. Носовичок тут не допоможе – рана повинна закритися сама по собі. Женев’єва стоїть переді мною. Вона раптом стала Женні. Рот у неї тепер маленький і негарний, посмішка хитра і зла.

Починають дзвонити на травневу відправу. Стежкою йде котрась із санітарок. Її халат невиразно біліє в мороці.

Поки йшла відправа, рана моя засохла, я одержав свою тисячу марок і тепер сиджу за столом з вікарієм Бодендиком. Шовкову ризу він залишив у маленькій ризниці. Чверть години тому Бодендик був ще міфічною постаттю. Одягнений у парчу, овіяний ладаном, осяяний свічками, він стояв, піднявши золоту дароносницю з тілом Хреста над головами побожних сестер і хворих, котрим дозволено відвідувати відправу, – а тепер, у чорній поношеній сутані, з мокрим від поту білим комірцем, застебнутим не спереду, а ззаду, він став звичайним слугою божим, спокійним, огрядним, з червоним носом і червоними щоками, на яких набрякли жилки, що свідчать про його любов до вина.

Бодендик і сам не знає, що перед війною кілька років був моїм сповідником, коли нам, учням, згідно шкільного розпорядку доводилось щомісяця сповідатися і причащатися. Хто був не зовсім дурний, той ішов до Бодендика. Він недочував і, оскільки сповідаються пошепки, не міг зрозуміти, в яких гріхах йому признавались. Тому він накладав найлегші покути. Прокажеш було кілька отченашів, і всі гріхи тобі відпущено. Можна знову грати в футбол чи пробувати дістати в міській бібліотеці заборонені книжки. Зовсім інакше було в соборного пастора, до якого я потрапив одного разу, коли біля сповідальні Бодендика стояла велика черга. Соборний пастор наклав на мене підступну покуту: звелів прийти до сповіді наступного тижня, а коли я це зробив, він спитав, чому я прийшов. Оскільки на сповіді брехати не можна, я сказав правду. Він наклав на мене покуту – кілька десятків разів помолитись на чотках і звелів наступного тижня знову прийти до нього на сповідь. Так тривало далі, і я був майже у відчаї, бо вірив уже, що на все життя приречений на щотижневі сповіді в соборного пастора. На щастя, четвертого тижня святий отець захворів на кір і мусив лягти в ліжко. Коли настав день чергової сповіді, я пішов до Бодендика і голосно розповів йому, в яке становище потрапив: соборний пастор велів мені сьогодні прийти до сповіді, а сам захворів. Що мені робити? Додому до нього я не міг піти, щоб не заразитись. Бодендик вирішив, що я можу не гірше висповідались і в нього: сповідь завжди є сповіддю, а священик священиком. Я висповідався і дістав волю. Відтоді я обминав соборного пастора десятою дорогою.

Ми сидимо в маленькій кімнаті поблизу просторої зали для хворих, яким дозволено

вільно гуляти. Тут стоять полиці з книгами, горщик з геранню, кілька стільців, крісел та круглий стіл. Начальниця прислала нам пляшку вина, і ми чекаємо на вечерю. Десять років тому я б ніколи не повірив, що питиму вино із своїм сповідником – але я тоді також не повірив би, що вбиватиму колись людей і за це мене не повісять, а навпаки, нагородять орденом, – однак таке сталося.

Бодендик пробує вино.

– Рейнгардське, – урочисто проголошує він. – Чудова річ. Ви розумієтесь на винах?

– Мало, – відповідаю я.

– Треба навчитись. Їжа й напої – то дар Божий. Ними треба втішатись і на них треба розумітись.

– Смерть, безперечно, теж дар божий, – відповідаю я, дивлячись крізь вікно в темний сад. Здійнявся вітер, і крони дерев заколихалися. – Нею теж треба втішатися й розумітись на ній?

Бодендик насмішкувато позирає на мене поверх своєї чарки.

– Для християнина смерть – не проблема. Втішатися нею йому не треба, але зрозуміти її він може дуже легко. Смерть – це шлях до вічного життя. Її нічого боятися А для багатьох людей вона ще й порятунок.

– Від чого?

– Порятунок від хвороби, болю, самотності й злиднів.

Бодендик з насолодою бере в рот ковток вина і смакує його.

– Знаю, – кажу я. – Порятунок од земних скорбот. А навіщо, власне, Бог сотворив їх?

По Бодендикові не видно, що він страждає від земних скорбот. Круглий, гладкий, він закинув полу сутани на спинку стільця, щоб не зім’ялася під вагою його масивного заду. Ось він сидить, міцно тримаючи в руках чарку, цей знавець потойбічного життя й вина.

– Навіщо, власне, Бог сотворив земні скорботи? – повторюю я. – Не міг відразу пустити нас у вічне життя?

Бодендик знизує плечима.

– Про читайте про це в Біблії. Людина, рай, гріхопадіння…

– Гріхопадіння, вигнання з раю, первородний гріх, а з ним прокляття на сотні тисяч поколінь. Бог найдовгочаснішої помсти.

– Бог прощення, – заперечує Бодендик, дивлячись проти світла на вино. – Бог любові й справедливості, завжди готовий простити. Бог, який для спасіння людства віддав у жертву свого власного сина.

– Пане вікарій, – кажу я з раптовою люттю, – навіщо Бог любові й справедливості створив людей такими не однаковими? Одного – бідним і хворим, а іншого – здоровим і підлим?

– Хто принижений тут, той звеличиться в царстві небеснім. Божа справедливість зрівноважує.

– Я не дуже в цьому впевнений, – заперечую. – Я знав одну жінку, яку десять років мучив рак, яка витримала шість страшних операцій, яку ніколи не покидав біль і яка, врешті, зневірилась у Богові, коли поховала двох своїх дітей. Вона перестала ходити до церкви, перестала сповідатися і причащатися і, згідно з правилами Церкви, померла в смертельних гріхах. Згідно з цими самими правилами, вона тепер горить і вічно горітиме в пеклі, яке теж сотворив бог любові. Це справедливо, чи не так?

Якусь мить Бодендик мовчки дивиться на вино.

– Це ваша мати? – питає він нарешті.

Я здивовано переводжу на нього погляд.

– Яке це має значення?

– Це ваша мати, правда ж?

Я ковтаю вина.

– Хай навіть моя мати.

Бодендик мовчить.

– Вистачить одної секунди, щоб примиритись з Богом, – нарешті обережно каже він. – Одної секунди перед смертю. Єдиної думки. Не обов’язково навіть, щоб її було вимовлено.

– Кілька днів тому я теж так говорив одній жінці, що впала у відчай. Однак якщо такої думки не було?