Чорторий
Шрифт:
В літописах згадується у XІІ столітті, під 1103 роком, коли відбувся Долобський з’їзд князів Київської Русі. [5]
А влітку 1181 року половці (а вони у ті роки, як і раніше чи пізніше, часто пустошили руське порубіжжя, особливо Київщину, Чернігівщину, Переяславщину) вирішили через Вишгород напасти на Київ… А далі я дозволю собі процитувати власну історичну повість «Життя і смерть Володимира Глібовича, князя переяславського, за яким Україна багато потужила» (в журналі «Дніпро» твір друкувався під назвою «Приходь учора»): «Але дійшли тільки до Чортория, де Русь і потоптала, а кого й потопила. Січа була запальна і люта, і та і та сторони стояли на смерть, проте половці першими не витримали натиску русичів, накивали п’ятами. А давно відомо: хто тікає, того й добивають. Русичі стільки посікли кочовиків, що вони, порубані, плавом пливли Чорториєм і вода в ньому була червоною…»
5
Долобськ, Долобське озеро — озеро біля лівого берега Дніпра, нині увійшло в Русанівський канал між мостами метро та ім. Патона в Києві.
Ми сидимо в човнику, що заякорений в потрібному (вважай уловистому) місці Чортория (там, де чорт не дуже риє) — на улюбленім місці ловлі Миколи Сома.
— Го-го, Лукичу! — захоплено вигукує Сом. — Зараз ми відведемо наші душечки, замулені міською суєтою-суєт! Як поталанить, то й родича мого спіймаємо! Він, вусатий, десь тут, під нами, в чорній вирві в глибині Чорторию, у ямі затишній лінькувато дрімає собі… Тільки б з ним упоратись! Бо як трапиться добрячий сомище — тьху, тьху, тьху, щоб не зурочити! — то й човника нашого з якорів зірве і нас Чорториєм хіба ж так покатає! Жеребець! Істинний жеребець, як розійдеться та розлютується! А що вже настрахає! Не для слабкодухих така ловитва. Але удвох, мо’, й упораємось. Якщо тільки Чорторий не накапостить. А він — такий. З ним жарти куці. Ти не дивись, що зверху він ніби тихий та мрійливий — то, аби приспати нашу пильність. Цей тихоня в одну мить може перетворитися на розбурхане пекло!
А тим часом готуємо снасті — уловисті і най-найуловистіші, якими Сом тут таку рибу ловив, таку рибу…
Про наживку — знамениту Сомову мастирку (секрет!) я вже й не кажу! То така мастирка, така, що не пійматися на неї жодна риба не зможе. Вона неодмінно упіймається, бо вважатиме за честь клюнути на таку мастирку на таких снастях… І це доведено багатолітнім Сомовим рибальським досвідом. Взагалі, хто тільки — з рибалок, ясна річ, — не багнув, не силкувався — марно! — розкрити секрет приготування знаменитої Сомової мастирки (та про неї рибалки всього Києва говорять: от би, мовляв, сюди Сомову мастирку, який би кльов почався!) — так ось розкрити секрет приготування знаменитої Сомової мастирки досі ще не вдалося нікому.
А які гроші за той секрет пропонували, так Микола навіть і на безгрошів’ї (а він з нього постійно не вилазить!) на гроші добрі не спокусився. І досі про Сомову мастирку тільки й відомо, що вона — дуже уловиста, а більше нічого. Як запевняють бувалі, на неї можна спіймати і там, де взагалі нічого не ловиться. І навіть там, де й риби немає! А втім, це вже, очевидно, деяке перебільшення, та все ж… Мастирка й справді той… Навіть на безриб’ї ловить. Прямо феноменальна! Жаль, що навіть мені її Сом не відкрив (секрет приготування). Тобто основні її компоненти відомі, але спробуйте ви з тих компонентів щось там приготувати, і у вас нічого не вийде. Тобто щось там вийде, але риба просто буде відвертатися, а ось як Сом приготує — так гачки аж ковтає — наче навіжена!
Отож ми сидимо, виставляємо снасті із знаменитою Сомовою мастиркою — благодать.
Ліворуч — Дніпро, за ним — Оболонь.
Праворуч — за луками — Десенка.
А ми, значить, на Чорториї.
Бортові вудочки поставлено на глибину сім метрів — ми вже готові до ловлі. Передихнули. Зосередились. Над Чорториєм тиша і благодать ранкова. На плесі і в прибережних лозняках бродять легкі туманці, ми собі тихенько бесідуємо, а сторожки на вудочках ритмічно кивають — течія. Та ось один сторожок «кивнув» поза ритмом течії, всупереч їй. Ага! Це вже клювання. Обережне, а тому ледь-ледь видиме. Хитнеться сторожок, і все. Не зівай. Клює якийсь хитрун, і його треба перехитрити. Тож підсікай і витягай. І хай кльов не такий поки що щедрий, але принада та наживка роблять своє — ми тягаємо собі й тягаємо дари Чорторию — підлящиків та гущарок, окунів та плітку. Не велику, але й не малу. І настрій у нас гарний, і бесіда наша — по гарній риболовлі — теж гарна, але я той настрій ледь не зіпсував — вжив у розмові русизм «рибак».
— Валько, не повторюй моєї помилки, за що мені якось добряче перепало від Андрія Малишка, — починає Сом чергову придибенцію, яких у нього — невичерпні запаси, як ото в надрах корисних копалин. — Рибалили ми з ним на Козинці — чарівна річечка його рідної Обухівщини. Сонечко сяє, вода грає, хмарки в небі пливуть, береги мальовничі, тиша, безлюддя — благодать, одне слово. І головне, рибка ловиться і ловиться. А що ще риболову треба? І все було б добре, але я в розмові необачно, як і ти оце, вжив русизм «рибак»… Бачив би ти, як ураз змінився лагідний Андрій Самійлович! З привітного і веселого зробився колючим та сердитим, на сонячне лице його наче хмарка набігла, тінь свою поклавши.
— Co-оме?! — аж зблиснув своїми монгольськими очима (ми його між собою прозивали «Великим моголом»). — У нашій мові немає «рибака»! Є риболов або рибалка. Щоправда, є один рибак, та й той Натан — Натан Рибак. Бездарний і брехливий борзописець, автор «Переяславської Ради». Близький родич всюдисущого Корнійчука… Ось так, Соме! Запам’ятай це на все життя. Риболов у нас або ж рибалка!..
Про Андрія Малишка, про старших Сомових друзів і наставників Максима Рильського, Павла Тичину, Михайла Стельмаха та інших [6] я тоді наслухався багато весело-дотепних придибенцій, що їх пізніше із задоволенням перечитав у Сомовій збірці «Як я Сталіна хоронив».
6
До речі, про мого друга у свій час писали на самому початку його літшляху, як прийнято казати, корифеї — письменники, артисти, композитори — П. Тичина, В. Сосюра, О. Гончар, П. Загребельний, О. Козловський, П. Майборода, і всі вони у Сома відзначали самобутній талант, емоційність, дотепність тощо. Те, що майстри в ньому відзначали, Сом не лише зберіг, а й примножив.
Поет:…Це було у незабутній березневий ранок, коли радіо сповістило про смерть Сталіна.
Мати:Адже ви теж виростали під портретами Сталіна?
Поет:Звичайно. Що ми знали тоді про Сталіна? Тільки те, що він — великий і мудрий. І всі ми ще у шкільні роки дружно верещали: «Піснею про Сталіна починаєм день, Кращих ми не знаємо на землі пісень». Але за всіх я говорити не буду, бо у той перший траурний день я поїхав до Москви — на похорон Сталіна. Я смертельно хотів побачити «батька всіх народів».
Мати:І що ж? Побачив?
Поет:Побачив… Побачив мертвого Сталіна і живого Берію… Тільки я вельми розчарувався, бо думав уздріти великого і безсмертного вождя, а переді мною лежав у труні звичайнісінький мертв’як — рудочубий і рідковусий, увесь покльований та побитий немилосердною віспою. А я ж у школі малював його розкішні вуса і тугу хвилю укоханого чуба, та ще й орлиний погляд. Я ладен був підійти до труни поближче, але мене з почесної варти різонув убивчим поглядом Лаврентій Берія, якого я упізнав одразу. «Кто не слэп, тот выдыть!» — раптом згадались його слова, почуті ще в Києві…
Мати:А як же ти добрався до Москви? І як потрапив на той похорон? Я ж чула, що там люди давили один одного…
Поет:До Москви приїхав зайцем — туди і назад. Мені, сказати чесно, повезло… А в Москві, щоб потрапити до Колонного залу Будинку спілок, я затесався у ряди китайської похоронної делегації… Через багато років моєю авантюрною подорожжю зацікавився Павло Загребельний. Відомий романіст нещодавно використав мою розповідь про похорон Сталіна у своєму гостросюжетному творі «Південний комфорт».