Чорторий
Шрифт:
Сом так ніде в пресі й не відповів: що ж із ним сталося? Чому це він музу-покровительку ліричної поезії Євтерпу з флейтою та поміняв на музу комедії Талію з комічною маскою?
— Миколо, — запитав я його якось на Чорториї, — що тебе штовхнуло поміняти музи?
— Що штовхнуло? — міняючи наживку на гачку, поспитав і тонкий лірик, і гостроязикий веселий сміхотворець в одній особі. — Якщо по правді, то мене досить часто штовхали — особливо в громадському транспорті… — нарешті «ощасливив» гачок своєю уловистою мастиркою, помив за бортом руки, витер їх рушничком, запалив свою незмінну «приму» і з насолодою затягнувся. — Так ось, друзі мої хороші: Віталію, Михайле і ти, Валько. Якщо коротко й серйозно (тема того заслуговує), то… Не міняв я одну музу на іншу, Євтерпу на Талію, і взагалі, не міняв жанрів. Я лишень повернувся до того, з чого колись починав. Ще як студентом був. Епітафії, наприклад, я почав писати чи не сорок літ тому — десь на самому початку шістдесятих, а лише оце видав окремою збіркою. Як поет я починав із сатири, і мої різні штучки, веселі та в’їдливі, вже тоді ходили по руках, з’являлися в різних рукописних виданнях, у самвидаві. Як, до речі, й перші твори мого незабутнього друга Васі Симоненка. У моєму рідному селі мене ще звідтоді пам’ятають як гумориста й сатирика (їх моя лірика не цікавила). І знають напам’ять мої сатиричні твори. Зокрема, й сатиру на голову колгоспу «тов. Ковбасинського» — «Іди на суд». Або мініатюра: «На столі самогонки сулія — значить, знову у селі я», знаєш коли була написана? Чи не сорок літ тому. А мо’, й піввіку. А потім на якийсь час од гумору мене одвернула лірика та пісні. Але все повертається на круги своя. Повернувся і я до того, з чого колись починав — до гумору. Кажу ж вам: я веселий чоловік.
Повертаючись того дня з риболовлі, ми сміялися, розмахуючи вудками.
— Мабуть, щось веселе спіймали? — дивлячись на нас, поцікавилася стрічна бабуся.
— Сома! — вигукував Сом. — І не спіймали, а ще тільки будемо ловити. А поки що він нас ледве не спіймав.
— Свят, свят, — перехрестилася бабуся. — І навіщо ж ото таке ловити, яке і вас може зловити?.. Краще б на базарі купляли рибку.
— А ми, бабусю, і там, і там встигаємо…
— Веселий ти, — до Сома бабусенька.
— Веселий, бабусю, веселий…
Він навіть журиться, — якщо доводиться, а таки доводиться, бо ж чорториїв у нашому житті ще вистачає і ще довго вистачатиме! — то неодмінно лише крізь сміх. Чи сміється крізь зажуру. Сказано ж бо: «З журбою радість обнялася». Чи як Іван Франко колись вигукував: «Смішний цей світ!» І так таки і є: смішний та невеселий. Тож мусимо за веселість самі дбати. А якщо й помирати доведеться, то тільки од сміху. Бо ті, хто помре од сміху, як правило, живуть довго. Та й з чорториями краще всього боротися сміхом.
І Микола Сом бореться. Про це і його кредо, своєрідний його заповіт:
Чого сміюся?
А того сміюся,
Що ніде нікого не боюся.
Сміюсь над горем, регочу над лихом
І навіть плачу неповторним сміхом.
…Є люди злі. В них зуби, наче грати.
Бажання їх — мене замурувати.
Згинь, пропади, зійди з очей, нудото!
Я — вічний сміх.
Така моя робота.
Після риболовлі Сом веде мене на свою Троєщину — такий ритуал. Дуже симпатичний, між іншим. Троєщина — прадавнє, ще давньоруське поселення біля Києва (сьогодні це Київ) на лівому березі Десенки (дочка Десни чи її посестра) і протоки Чорторий.
У ті давні часи наших пращурів-русичів між Троєщиною і сусідньою Вигурівщиною — відомою теж з часів Київської Русі, але під назвою Милославщина, до 1957 року село Броварського району Київської області, що тоді ж було об’єднане з Троєщиною, де в році 1981-му, як тільки-но вона увійшла до складу української столиці, на намивній території почалося будівництво житлового масиву Троєщина — 3265 га за планом забудови, розрахункова чисельність населення 280 тисяч мешканців, — так ось між Троєщиною і Вигурівщиною знаходився заміський княжий палац, який називався «Раєм».
Тепер ви знаєте, де в Києві рай? Правильно, там, де живе Микола Сом. Себто мешкає він у «Раю». Бодай і колишньому. Там живуть здебільшого вже не селяни, але ще й не робітники, бо в них «одна нога у Києві, а друга у селі». (В одному з віршів мій друг з сумом — як про щось втрачене, — пожурився: «А вже ж нам ніколи не бути селянами». Гай-гай, Микольцю, — не бути. І в той же час ми ними й залишилися, бо сільська натура, чи, як тепер модно казати, менталітет — це назавжди. Бо це — родиме. Ми ними були й залишимося, ставши міськими, ба, навіть столичними жителями).
Так ось там Сом і купив колись кооперативну квартиру, в краю, де з одного боку починаються луги і поля його рідного Броварського району («Що не говори, а під Києвом Бровари»), а з другого — град Кия з його Дніпром, Десенкою, Оболонню і, звичайно ж, загадково-знаменитим Чорториєм, ніким ще й досі не розгаданим. І не вірте довідникам, які запевняють, що Чорторий нині — місце відпочинку киян (хоча в принципі це, мабуть, і так). Чорторий — персональна річечка членів Національної Спілки письменників України, і так нею вона стала завдяки моєму другу. Адже не знайти такого майстра красного письменства, якого б він не запросив сюди на риболовлю (як ось хоча б і мене) і не возив гостя Чорториєм у симпатичному дюралевому човнику, що його він, веселий чоловік, поет і риболов, орендує на човнярській станції як член Українського Товариства мисливців і рибалок (дорого, правда, деруть… пардон, беруть з нього за той плавзасіб!).
Тож тут всі побували: і рядові члени НСПУ, і спілчанські функціонери, класики і смертні — разом із безсмертними. Останніх, щоправда, більше. А втім, письменники, щоб ви знали, майже всі поголовно безсмертні. Це вам, не задумуючись, авторитетно підтвердить будь-який член НСПУ, включаючи автора цих рядків. І спробуйте ви його переконати в зворотному! Ті, хто уявив себе богами, на землю не спускаються. Хіба що як їхні вірні й багатотерпеливі дружини наварять для своїх небожителів розчудесного борщу українського — та ще з пампушками, не кажучи вже про сало! Опісля ж риболовлі (незалежно від її результатів) запрошені Сомом на Чорторий ним же ще раз будуть перезапрошені (для більшості друге запрошення — і головніше, і значніше), але вже на Троєщину, до гостинних пенатів риболова, де посмакують — такий вже ритуал! — печеною картоплею та смаженими карасиками. Вам ніколи не доводилося смакувати в Сома смажених карасиків? О, тоді ви багато втратили — покуштуйте, неодмінно покуштуйте. Смажені карасики в нього аж солодкі, плямкаючи, з ними можна і власні губи поїсти. Карасики ті — фірмова страва поето-риболова — неодмінно мають бути маленькими, щось із долоню завбільшки, ніби ж і не путній улов як для солідного риболова, але саме ось такі карасики і виходять найдобрішими — добрішими, навіть, даруйте, за червону рибу. Щоправда, лише ті, які особисто смажив Микола Сом. Та ще у вигляді закуски після чарки Сомового фірмового напою, що зветься у нього СОМОгоном (ні, ні, самогон — це у всіх інших громадян України, а в Сома — тільки СОМОгон!), пляшечку якого він, хитро посміхаючись, витягне із старого валянка-пенсіонера, що, відходивши своє, доживає віку на балконі і більше ні на що, як на зберігання оного зілля, не придатний.
Це кажу вам я, Чемерис Валентин Лукич, теж член НСПУ, якого ніжний лірик, пісняр та епітафіїст не раз запрошував і на Чорторий, а потім на свою Троєщину — на традиційну дегустацію фірмового СОМОгону із традиційною закуссю у складі незмінної печеної картоплі — делікатес! — та смажених карасиків — смакота! До всього ж Микола Сом глибоко переконаний, що скромна пляшечка його СОМОгонки дуже вигідна і просто-таки незамінима на випадок навали гостей, адже вона не тільки достойно прикрасить собою будь-який стіл, а й приховає будь-яку кулінарну промашку господарів. Під чарку-другу тієї СОМОгонки навіть промашки йдуть за милу душу!
О, ні, ні, не підбивайте мене на подальше живописання, бо я хоч і видатний письменник (я ж навіть у наш час видаюся!) і ще й живописець, але… ні, ні… Не можу далі. Бо, захопившись, такого напишу, такого…
— Валько, не відставати! — лунає бадьора команда мого друга, — Пам’ятай, що нас чекає на моєму балконі у старому валянку…
І я налягаю на ноги, поспішаючи після чорторийської риболовлі на Троєщину, де був колись «Рай». А можливо, якісь його рештки ще й нині там позалишалися? Недарма ж Сом такий веселий і такий, безперечно, щасливий чоловік. Неодмінно раює на своїй Троєщині, де село сходиться з містом… На цьому я й зібрався було ставити крапку. Ні, мабуть, не тут, а лише після того, як Сом дістане із свого потаємного валянка заповітну пляшечку… коли я вже зібрався було ставити крапку в цій повісті, як раптом з Троєщинського раю, з лівобережжя Десенки і протоки Чортория на мою Святошинську сторону Києва прилетів лист, у якому виявився всього лише один аркушик, але який!