Чорторий
Шрифт:
От Хозарин той і назнав собі серед них босорканю, найзлішу чаклунку, прислужницю диявола, з найдовшим серед усіх відьом хвостом. По-їхньому, по-відьмацькому, вона була чи не найкращою серед усіх своїх хвостатих товарок. І закрутила та відьма Хозарину голову, став він ночами учащати на Лису гору, вже ніби й своїм серед відьмацького шабашу став. (А треба вам сказати, що він сам був наче їхнього кодла, бо серед хозар вважався чаклуном). А та відьма його манить-манить, а до себе й не підпускає близько. „Як доведеш, — каже, свою вірність мені, тоді тебе й приголублю і хвостом своїм обів’ю…“ Тож Хозарин ходить і ходить щоночі на Лису гору, вірність свою тій відьмі показує… і доходився…
Якось прийшов на пристанище відьом ніким не помічений (чародійки до його духу вже звикли, тож і не звернули на нього уваги, свій, мовляв) і застукав ненаглядну в обіймах чорта. На відміну від Хозарина, який і сам вже не пам’ятав скільки йому літ, чорт був молодим, а як по-їхньому, по-чортячому, то й узагалі парубком файним, високим та струнким — на кучерявій голові елегантні ріжки, очі вогнем завзяття горять, ще й хвостом себе по боках похльоскує, ратицями пристукує…
Як загледів Хозарин свою любку-голубку хвостату в гарячих обіймах чорта, то, підкравшись ззаду, хвать рогатого за хвоста! Той з несподіванки аж підстрибнув, рвонувся, щоб драла дати, та пізно — Хозарин його хвостяру собі на руку декілька разів намотав і в землю ногами вперся. Тпру, мовляв, дообнімався з відьмою! А винуватиця тієї пригоди, загледівши непереливки і знаючи, що з Хозарином жарти куці, лапші, як би ми сьогодні сказали, йому на вуха не навішаєш, заверещала не своїм гласом, на мітлу скочила, і тільки її й бачили в темному небі. Такий віраж заклала, що з переляку аж за Десною в один момент опинилася!
Коханець її і собі рвонув, аби таким же макаром здихатись нападника, але де там! Хозарин міцно тримав рогатого за хвоста, і тому нічого не лишилося робити, як і ревнивця потягти за собою в небо. Ось там, думає, вже й скину його на землю — тільки гепне-репне! Хозарин не встиг і отямитись, як опинився високо над Дніпром, казали, що якраз навпроти місяця, що саме з-за хмар вигулькнув. І всі, хто не спав у ту ніч, побачили біля місяця чорта і дебелого чолов’ягу, що висів у нього на хвості, бовтаючи в небі ногами. А потім місяченько за хмару сховався, і більше нічого не було видно, і дехто, хрестячись, подумав, що то йому привиділося, і він, почухавшись, пішов спокійно досипати.
А тим часом чорт чи не найбільшу швидкість увімкнув, такі віражі робить, що людині їх аж ніяк не знести — то стрімко вгору рвоне, то каменем униз падає, то перевертається, трясеться, та все дарма. Ніяк не може нападника позбутися, бо той, не розгубившись, все накручує чортячого хвоста собі на руку й накручує. Так і на спині в чорта опинився, а тоді — хвать його за цапині ріжки! І давай йому голову безцеремонно крутити. Воно хоч і чорт, але ж голова у нього теж одна і теж йому ще потрібна. Чорт завив, по-собачому заскімлив, головою завертів, але хватки Хозарин навіть не послабив. Летять вони — внизу, в нічній пітьмі Дніпро ледь біліє, якісь коси тягнуться, острови, малі річечки та рукави, озера, а їх тоді було в заплаві Дніпра! Чорт уже з сили почав вибиватися — здоровенний йому трапився дядько! — вже аж виє, а Хозарин знай крутить йому за роги голову і ось-ось її к дідьку скрутить — поминай тоді чорта як звали! Бо ж він хоч і бісівського поріддя, а теж смерть свою має.
— Пусти, дурило! — кричить. — Що за моду взяв — чужу голову крутить! Ой-ой, та відпусти, дідько б тебе забрав!
— Аякже, — одказує Хозарин, ще зручніше вмощуючись на чортячій спині. — Спішу! Так і розігнався!
— Але ж ти мені голову скрутиш!
— А я це й замислив зробити. Щоб знав, як до моєї відьми ходити та хвостом її обіймати.
— Не буду-у!.. — аж верещить чорт з останніх сил. — Ой-ой, та відпусти, бо мені амбець буде! Не буду я, не буду-у-у!
— Будеш, будеш! Знаю ваше кодло чортяче! Вам аби чоловіка обдурити, а там на своє знову повернеш. Ось як скручу твою голову к лихій годині, тоді вже точно не будеш! Безголові навіть відьмі не потрібні.
Замакітрилось у чорта в голові, чмелі там у нього вже загули, з очей аж іскри сипляться, а Хозарин все крутить і крутить йому голову. Шия в нечистого аж тріщати почала, ось-ось йому капець-амбець надійде! Треба було рятуватися, покіль не пізно. Бо й справді: кому потрібний безголовий чорт? Навіть самому собі непотрібний.
Чорт вже й памороки втратив, так йому було тяжко, і він вже запаморочено шугнув на відчай униз, як з гори зірвався. Аж засвистіло над Дніпром, загоготіло й загуло! Рятуючись од Хозарина, чорт тільки булькнув у якусь річечку, що віками до Дніпра собі поспішала, щоб на її дні, в найглибшій вирві сховатися. І тільки тоді Хозарин од нього одчепився і на берег вибрався. А чорт на дні тієї річечки причаївся ні живий, ні мертвий та шию собі розтирає, чи, як тепер кажуть, масажує.
— Сиди, сиди в соминій ямі, — кричить йому Хозарин. — А я на березі посиджу, спішити мені нікуди і тебе почекаю. Як виринеш — так і скручу тобі довбешку твою нерозумну. Ось тоді вже не бігатимеш до моєї відьми.
Чує те чорт (слух у нього!), на дні річки лютує, вертиться там, риє зі зла, аж вода бурлить-кипить, а вилізти й боїться — страшний Хозарин його на березі чатує.
Звідтоді, кажуть, люди й прозвали ту річечку Чорториєм, бо ж чорт і справді рив на її дні ями. Більше тисячі літ звідтоді минуло, за водою Дніпра спливло, а чорт, як свідчать старі рибалки, і досі на дні тієї річечки бешкетує, злість на ній зганяє, а вилізти й боїться, щоб клятий Хозарин — а він затятий! — йому башки не скрутив. Щоправда, подейкують, ніби тепер те чортисько вже не так бешкетує на дні річечки — постарів чи що (чорти теж старіють, бо звідки ж ото вислів: „Старий чорт“?), але ще буває, як розійдеться, то вода як у казані закипить. А вилізти все ще боїться. Старі рибалки баяли, що якось бачили місячної ночі, як Хозарин вештався берегом. Певно, все ще чекав чорта, аби йому за відьму ще і ще насолити… А де та відьма поділася, через яку зчинилася буча, невідомо. Не інакше, як десь з іншим чортом шури-мури крутить, доки Хозарин чатує її першого любчика. А на Чорториї й нині неспокійно. Ні, ні, та й зчиняється таке, що аж вода закипить-завирує. От бувалі й кажуть:
— Знову чортяка на дні розійшовся! А щоб йому, нечестивцю рябому, й добра не було!
Якось і Сом зізнався по великому секрету, що теж бачив, як уночі понад берегом чолов’яга старезний никав — лахмай лахманний лахами трусив… А чи був то Хозарин, Сом не відає, а брехати не хоче. Та й хто тепер скаже, Хозарин то чи не Хозарин…
Як запевняють „бувалі“, ще в наші часи до 14–16 метрів сягали глибини Чортория. І такі небезпечні та підступні, що як попадеш у вир, то тільки й булькнеш! І гавран за тобою не каркне, хіба що жаба кумкне. Але сьогодні Чорторий вже не такий — чи й лишилася бодай половина його колишніх глибин. Частково сам винуватий — риє ж бо постійно, віками клекоче, вертить, то намиваючи перекати й мілини, то навпаки, виверчуючи ями та вирви, — а частково й люди допомогли. Так і замулився, обмілів Чорторий. Та все ж ще й на сьогодні деякі його глибини збереглися, бо він ще й сьогодні риє-вертить і має глибокі та чорнющі ями і вирви на дні, воронки-крутіжі, бо як і раніше шурубурить, і ті ями ніхто, крім старих сомів, і не знає. Ось з однієї такої давнезної ями, чи не з часів ще Київської Русі утвореної, негадано й висунулась чорна вусата мордяка з виряченими очима. І вода так і закипіла, заскаженіла, як у доброму казані на доброму вогні. Вигулькнуло те одоробло, наче питаючи: „А що ви тут робите, Соме й Чемерисе?..“
А що ми робили… Ясно що — сома ловили. Чи — намагалися його спіймати. Але ж не такого страхопудала, що біля нашого човна висунулось.
У першу мить нам здалося, що те сомище вибралося не просто з глибин Чортория, а — з часів Київської Русі, коли ще над краєм тим ширяли триголові гориничі (одному з них розгепав ті головешки Кирило Кожум’яка, пригадуєте?), чи баби яги на мітлі, чи, зрештою, відьми з Лисої гори прилітали до Чортория вранці вмитися — щоб відьмацтво своє, штукарство надовше зберегти.