Чумацький шлях
Шрифт:
— Яке лихо! — вигукнув Івась. — Чим же я можу зарадити тобі?
У Катрі на очах заблищали сльози, плечі опустилися, важка зажура охмурила її чоло.
Тут грюкнули дверцята — і на порозі виросла кремезна чоловіча постать. У сивій смушевій шапці, добротному кожусі, підперезаному барвистим шерстяним поясом, у нових чоботях перед ними з’явився сам господар Семен Хуржик. Він, видно, не сподівався побачити у комірчині свого наймита незнайому дівчину, а тому раптово зупинився і втупився в неї пильним поглядом.
— Ти хто?
Катря
— Це Катря, мосьпане... З Мацьківець... Вона почула, що ви шукаєте наймичку, і прийшла...
Суворе Хуржикове обличчя трохи розпогодилося. Було воно голене, темне, мовби з нього ще не зійшла літня засмага. Над лобом, що брижився двома крупними поперечними зморшками, з-під шапки вибивалося густе чорне волосся, під гачкуватим носом — такі ж густі чорні вуса. Брови теж чорні і зламані. В молодості він, видно, був далеко не поганий парубок, тепер же літа додали його обличчю твердості й суворості, від чого у дівчини затремтіло серце.
— Отже, ти хочеш служити наймичкою? — він повів похмурим поглядом по її постаті, мовби прицінювався.
— Так, пане.
— Скільки ж тобі років?
— Вісімнадцять.
— Гм, заміж пора, а ти — в найми...
— Безземельних ніхто не сватає, а голод змушує не тільки в найми йти, а й руку простягати біля паперті...
Хуржик помовчав, поплямкав губами.
— І що ж ти вмієш?
— Усе, що накажете, пане.
— Їсти варити, прати, в хаті прибирати, корів доїти, свиней та птицю годувати... Зумієш?
— Зумію, паночку, — зраділа Катря, відчувши в цих Хуржикових словах натяк на згоду взяти и в найми. — Безперечно, зумію.
— І все, що господиня скаже... Бо слабує вона...
— Усе робитиму, паночку.
— Гм, — Хуржик задумався. — А яку ж ти платню хочеш?
— Яку дасте, паночку... Тільки не відмовтесь найняти мене, бо мати пухне з голоду — вже другий день у неї й рісочки не було в роті... Та й сестричка Настуся голодує...
Катря благально дивилася на суворого чоловіка, від волі якого залежало так багато — життя матері, сестри та її власне життя.
— І все ж таки — яку платню хочеш?
— Як у всіх, паночку. Більше не хочу. Тільки сьогодні пошліть у Мацьківці хоч пуд борошна, щоб матінка мала щось на вечерю. В рахунок майбутньої плати... А я відроблю...
Хуржик розгладив вуса, ще раз оглянув дівчину з ніг до голови. Довго мовчав, нічим не проявляючи своїх думок та почуттів. Потім хмикнув:
— Гм... Ти мені подобаєшся... Але ходімо до господині — хай вона з тобою побалакає. Якщо і їй сподобаєшся, то служитимеш... А я ще сьогодні відправлю твоїй матері і борошна, і пшона, і солонини та олії. Тільки підпишеш бомагу за це...
Катря від радощів сплеснула руками, залилася радісними слізьми і раптом бухнулась перед господарем на коліна.
— Дякую, паночку, дякую!..
2.
Хата Хуржиків, нова, простора, на дві половини, стояла за валом, поблизу Миргородських воріт, на високій горі, звідки було видно і Сулу, і Засулля, і Лису гору. На лівій половині — кухня та комірчина для наймичок, на правій — світлиця та дві кімнати. Всі — з невеликими і низькими, по тодішньому звичаю, віконцями, але на дерев’яній фарбований підлозі. На міцному дубовому сволоці випечено розжареним прутом: “Збудовано року Божого 1780-го”, тобто всього сім років тому.
Катря боязко зупинилися біля порога, не зважуючись стати на чисту фарбовану підлогу. Та Хуржик підштовхнув її під лікоть.
— Іди!
Назустріч їм з-за столу вийшов високий юнак у білій сорочці та чорній плисовій камізельці. І темним обличчям, і статурою він дуже скидався на Хуржика.
— Як мати, Василю? — спитав його Хуржик. — Ти вже був у неї?
— Зараз їй стало трохи легше, тату. Звеліла покликати тітку Параску, щоб розпорядитися по господарству.
— От і добре. А я привів нову наймичку, — і прочинив двері до невеликого напівтемного покою. — Заходь, Катре!
Побачивши господаря, зі стільця поволі підвелася стара повновида жінка в червоній святковій кофті і темно-синьому очіпку, але Хуржик махнув їй рукою:
— Сиди, Параско!
Катря зупинилася в дверях. За грубою на широкому дерев’яному ліжку лежала хвора. Це була ще не стара, але вимучена хворобою жінка з рано посивілими косами та блідим, змарнілим обличчям.
— Ось, Ганно, тобі й Парасці на поміч молода наймичка... Поки ти слабуватимеш, вона доглядатиме разом з Івасем надвірне господарство...
Хвора довго й уважно дивилася на дівчину, і невідомо було, які думки застилають смутком і сльозами її очі. Нарешті вона зітхнула і кволо махнула рукою:
— Молода дуже, та мені вже, видно, не піднятися, — хай залишається... Аби тільки тобі з Василем було... добре... спокійно... і легко...
Голос її урвався, і вона безсило відкинулась на подушку.
— Заспокой її, Параско, — сказав тихо господар. — А ми підемо з Катрею, — їй ще треба поїхати сьогодні додому, а день зимовий — короткий...
Івась ждав їх на подвір’ї.
Хуржик зупинився на ганку, нахмурив кошлаті брови.
— Ти ось що, Івасю, — набери торбу борошна, налий у пляшку олії, вкинь у лантух кошіль буряків та кілька головок капусти на борщ... Це для Катриної матері... В сани запряжеш найкращих коней — Гнідого та Зірку, щоб пром’ялися трохи, а на зворотному шляху заїдеш у В’язівку на луг і набереш зі стогу сіна, щоб удруге не їхати... Зрозумів?
— Зрозумів, мосьпане, — схилив голову Івась.
— Та не барися! Щоб до смерку повернулися!