Чумацький шлях
Шрифт:
Він розгублено подивився на не менш розгублену Катрю і почав поволі багровіти. Права рука його поривчасто занишпорила біля бока, але не лівого, де висіла шабля, а правого, і не знаходила її там.
Помітивши цс, Катря підхопилася, вчепилась в ту різко напружену руку і потягнула Івася до дверей.
— Ходімо, Івасю! Ради Бога, ходімо!— А з порога кинула: — Спасибі вам, пане суддя! Ви мені дуже допомогли! Спасибі!
Спродавши землю і все, що можна було спродати, почали готуватися до від’їзду. Спорядили три мажі, накупили всього необхідного для господарства — реманенту, насіння для посіву, хатнього посуду і вирушили рано-вранці у Вербну суботу.
Коли виїздили з двору, мати заплакала. Обцілувала хатні двері, вікна, пустила сльозу над криницею, що дихала прохолодою під крислатими весняними яворами, вклонилася сусідам, що вийшли проводжати, і тільки тоді сіла на передню мажу — до Івася та Катрі.
Параска правувала другою мажею, а Керім з Настунею — третьою.
За поворотом, біля кладовища, зупинилися.
— Попрощаємося з батьком,— сказала мати.
Знайшовши могилку, порослу молодою травою, схилилася на хреста, а дочки опустилися на коліна — припали до холодного горбика. Хлопці стали поряд з ними. Всі мовчки молилися, жінки тихо плакали.
Нарешті мати підвела очі.
— Прости нас, ріднесенький наш, що залишаємо тебе тут одного. Спи спокійно, а нам — пора!
Опівдні добралися до річки Войнихи, що за Солоницею. Тут їх уже ждав Михайло Безкровний з сім’єю та двома супутниками, що теж, заохочені його розповідями про розкішні південні степи, зважилися на переселення. А ввечері добралися до Хорола і зупинилися на ночівлю під гаєм, на звичній чумацькій станції.
Поставили, як водиться, вози в коло, волів, коней та корів, яких узяли з собою, пустили на бережину пастися. Назбирали сухого хмизу і розвели багаття, щоб зварити вечерю, молодь нарвала бур’яну для постелі. Застилаючи її ряднами, Катря спитала:
— Ти й минулого разу тут ночував, Івасю?
— Тут. Це постійна чумацька станція для тих, хто їде з Лубен. Тут починається Ромоданівський шлях, що веде аж до Кременчука.
— А чому його називають Ромоданівським?
— Кажуть, більше ста років тому по цих степах вів на турка, під Чигирин, своє військо московський воєвода Ромоданівський і залишив після себе такий широкий слід, що по ньому і чумаки почали їздити і назвали його Ромоданівським.
— Я його собі так і уявляла: широкий битий шлях... Коли
ти не повернувся з Криму, я навіть пісеньку про нього склала.
Івась здивувався.
— Сама склала?
— Сама... Ждала тебе, ждала і не могла діждатися... Так було тужно!
—- То заспівай! Хочу почути!
Катря зніяковіла.
— Так почують же — сміятимуться. Незручно якось...
— То ходімо на берег — поглянемо, як товар наш пасеться...
— Ходімо.
Вони спустилися вниз, сіли під кущем калини. Товар розбрівся по широкому лугові, йдучи попасом туди, де росла більша і смачніша трава.
Івась обняв дівчину.
— Ну, тепер заспівай! Тут ніхто не почує...
Катря пригорнулася до нього, тихенько завела:
До Хорола все дорога, до Криму стежечка,— прийшла туга від милого до мого сердечка.
Ой ти, туго, ой ти, турбо, не пристань до мене: є в самої туги много край серденька мого!
Катря раптом заплакала.
— Ти чого?— кинувся Івась.
— Згадала той час... Боже, як я тужила за тобою! Світ був не милий, очі від сліз не висихали!
Івась рукою витер її мокрі щоки, міцно пригорнув, поцілував.
— Все те вже позаду... Не тужи! Тепер ми разом — і ніхто більше не розлучить нас! Хіба що смерть!
— Ой, не кажи такого! Я хочу, щоб ми з тобою жили довго-довго — аж до старості, щоб діждалися діток, а потім — онуків...
— Так і буде, моя кохана. Я впевнений у цьому. Наш шлях буде довгий-предовгий, як отой Чумацький Шлях, що на небі!
— А чому він Чумацький? — спитала Катря.
— Бо показує дорогу чумакам до Криму.
— А люди кажуть, що то дорога, що перетинається посередині світу: одна веде в пекло, а друга — в рай.
— Мабуть, що так,— погодився Івась.— По тій дорозі душі померлих ідуть на той світ: одні, праведні, в рай, а грішні — в пекло.
— І по ній янголи ходять — показують, куди кому йти?
— Так.
— А ми праведні чи грішні?
— Який у нас гріх? Ми по правді жили... А от Хуржик або Пухляков — грішники. То вже напевне! В тому й сумніву нема! Хто чинить хоч одній людині зло, той грішник! Так я думаю... І ще я гадаю, що Чумацький Шлях — то дорога до щастя! Для добрих, для праведних людей! Одні доходять до нього раніше, інші — пізніше... Але доходять! Сподіватимемося і ми, що знайдемо своє щастя...
Вони сиділи обнявшись і чули, як лунко і молодо стукають їхні серця, як дихає весняна земля, як росте трава, дивилися на небо, де зоряною музикою бринів ясний, сріблястий Чумацький Шлях, що вів їх до щастя...