Чумацький шлях
Шрифт:
Луша зіщулилася, злякано зиркала на суддю. Лице її помертвіло.
— Я нікому не хотіла зла,— прошепотіла одними вустами.
— А що ж ти хотіла?
— Я хотіла трохи щастя: не бути наймичкою, а господинею, вийти заміж, мати діток... Що більше треба?
— Навіть згодна була піти за старого Хуржика?
— А чому б ні? Хіба він старий? Не старший за вас!
Пухляков було розкрив рота, щоб щось сказати, та так і
завмер з роззявленим ротом. Обличчя його порожевіло, а в очах зажевріли малинові жаринки.
—
— А скільки вам?
— Сорок п’ять.
— А дідичу Милорадовичу було шістдесят, коли він удруге оженився, молодій — дев’ятнадцять... І нічого—живуть!
Пухляков поплямкав губами.
— Гм, ти розумна дівчина, Лушо. І все знаєш... Милорадович був вдівцем?
— Так.
— А діти?
— Не тільки діти, а й онуки вже були...
Пухляков задумався. Пройшовся по кімнаті. Потім рвучко повернувся, взяв дівчину пальцями за підборіддя і пильно заглянув в очі.
— А за мене... ти пішла б? Я теж удівець... А дочка вийшла заміж... Ну?
Луша зашарілася. Чим далі, тим більше краска заливала її обличчя.
— А суд?
— Який суд?
— Ви ж хотіли мене судити!
— Ат! — зневажливо відмахнувся суддя.— Це все в моїх руках! Ну, то як?
— Господи! Ще й питаєте!— прошепотіла Луша у знемозі, враз зрозумівши, що і суд, і тюрма, і Сибір, які так грізно нависли було над нею, вмить розтанули, віддалилися і раптом блиснув промінь надії.
Вона ледве трималася на ногах. Пухляков підсунув їй стілець.
— Сідай, Лушо, та поговоримо тепер по душах... Отже, як я зрозумів, ти не проти того, щоб піти за мене, незважаючи на чималу різницю в роках? Чи так це? Відповідай коротко і чітко — так чи ні?
Лушине серце забилося частіше, на щоках виступив рум’янець, а очі блиснули радістю. Звичайно, не такого чоловіка їй хотілося — лисого, вайлуватого, мов лантух, та й старого і рудого, але ж зате — суддя, і вона стане судіїхою! Су-ді-ї-хою! Боже! Чи думала вона про таке?
— Так,— шепнула вона, ледве стримавшись, щоб не вигукнути на всю кімнату.
— Гаразд. Це вияснено. Але є ще одна заковика...— Пухляков і не помітив, що збився на суддівський тон.— Бачищ — я не можу отак запросто одружитися з тобою...— Він зробив паузу, а Луша вся внутрішньо напружилася, аж випросталася.
— Чому? Я не рівня вам?— спитала різко.
— Ти розумна і здогадлива дівчина,— похвалив її Пухляков, злегка червоніючи. — І це полегшує моє завдання пояснити тобі — чому?
— І не треба! Я все розумію!— ще різкіше сказала Луша.— Якщо не можете, то відпустіть мене — та й по всьому!
Пухляков схопив її за руку.
— Ні, ні, ти не так мене зрозуміла... Бачиш — я не хочу зайвих розмов...— В його голосі появилися благальні нотки, а потім в очах заблискотіли хитрі іскринки.— А давай-но ми зробимо так, Лушо. Ти сьогодні ж залишиш службу у дяка і перейдеш до мене служницею... Я давно живу одинаком. Правда, мені допомагає по господарству Грицько. Та який з нього помічник? Дров нарубає, груби натопить, води принесе... А мені потрібна справжня господиня в хаті. Ось ти й будеш нею. Спочатку ніби наймичкою, а там і поберемося... Ну, як? До мене? Чи в суд? Не забувай, що на тобі є вина! І не мала! Ну?
Він поплескав її по щічці.
Луша вагалася не довго. Е-е, що буде, те й буде!
— Краще до вас, ніж у суд... Ви не пошкодуєте — я стану доброю господинею. Не сумнівайтеся.
Пухляков розплився в задоволеній усмішці — погукав Грицька:
— Грицьку! Агов, Грицьку!
Двері прочинилися — з’явилася Грицькова фізіономія.
— Ну, що там?— буркнув.
— Від сьогоднішнього дня Луша служитиме у мене кухаркою та покоївкою. Щоб слухався її, як мене самого!
Грицькове обличчя витягнулося — аж нижня щелепа одвисла.
— Ну й ну!— вимовив він украй здивовано.— От так-так!
І пошкріб п’ятірнею свою нечесану чуприну.
Пухляков почервонів.
— Понукай мені! Зрозумів, що я сказав? Ось ключі від хати — проведи Лушу додому! А я прочитаю деякі бомаги — і на обід буду теж... Зрозумів, бовдуре?
— Та зрозумів, пане. Аякже!— Він явно був ошелешений такою несподіваною новиною, витріщив очі на Лушу і вже відкрив було рота, щоб ще щось сказати, та побачивши, що лисина судді почала червоніти — а це була явна ознака гніву, знизав плечима: — Як не розуміти?
3.
Наступного дня, вранці, Івась обійшов знайомих чумаків, котрі розібрали на зберігання Хуржикову живність, домовився з ними від імені Катрі, що він тепер забере, а що вони триматимуть до продажу. Потім зайшов до суду.
Пухляков був на місці.
— А-а, запорожець! Заходь, заходь! Бувалим людям я радий! — проголосив він, рукою показуючи на стілець поряд свого столу.— 3 чим завітав? Кажи!
Доброзичлива усмішка, з якою він зустрів відвідувача, дуже швидко злетіла з його лиця, а голос став сухий, офіційний... Та Івася це не збентежило. За останні два роки він багато чому навчився, а передусім — тримати себе в руках, не тушуватися перед начальством. Тому зразу почав з головного.
— Пане суддя, я прийшов до вас, щоб уладнати майнову справу Катрі.
— А вона тобі хто?— зразу ж перебив його Пухляков.
— Як — хто? Наречена... Ви ж знаєте.
— Але ж вона була замужем за іншим!
— Ну, й що? Була, а тепер вдова... Прийде час — і ми поберемося.
— Отже, наречена? І це твердо?
— Так.
— І чого ж вона хоче?
— Продати землю, що належить їй по спадку від Хуржика.
— Продати землю? — здивувався Пухляков.— Тобто хоче залишити Лубни?