Чумацький шлях
Шрифт:
Він знову вдарив коня, але і на цей раз той не поспішав. Щулив вуха, косив оком на згарища та зграю вороння, що кружляло над ним, і стомлено переставляв ноги. Перехожих — ніде нікого. Вулиця ніби вимерла.
Івась приглядався —де ж Хуржикове подвір’я?
Несподівано зрадів, мов уздрів рідну душу. Знайомий журавель! Стоїть самотньо на просторому подвір’ї, сумно заглядає в колодязь. І старий жолоб біля нього... Так, це ж Хуржикове подвір’я! Боже праведний! Що з нього зосталося — лише купи золи, приметені снігом! Де ж Катря, Параска? Де ж Хуржик? Де всі?
Він смикнув повід — і повернув до колодязя. Керім поїхав за ним. Коней прив’язали до журавля — оглянулися. Ніде нікого!
— Хоч би розпитати кого — що тут сталося?— вигукнув з досадою Івась.
Керім схопив його за рукав.
— Глянь! У льосі хтось є! З душника в’ється ледь помітний струмінь гарячого повітря...
Івась оглянувся. Справді, над душником мерехтіли сизі тремтливі хвильки, мов літнє марево. Отже, там таки хтось є! Хто ж? Його серце тьохнуло. Катря?
— Ходімо! Мерщій! Тут і стежечка протоптана!
Двері до льоху були не замкнені. Коли хлопці відчинили їх, то знизу війнуло теплом, тьмяно блиснуло слабке світло.
— Гей, люди! Хто тут є? Озвіться!— гукнув Івась.
Він тремтів — ждав, що, почувши його голос, сизокрилою голубкою вилетить йому назустріч Катря. Навіть руки простягнув, щоб схопити в обійми, притиснути до серця.
Боже, як довго він ішов до цієї миті!
Але в льосі якийсь час було тихо. Потім почулося нерозбірливе шамкання, і лише згодом в отворі нижніх дверей з’явилася темна жіноча постать. Івась приглядівся — Параска, ще більше схудла, зігнулася. Він зрадів їй, але голосу не подав: хотів стати перед старою наймичкою зненацька, несподівано.
Параска поволі вичовпла нагору. Денне світло засліпило її, і вона довго мружила очі, вдивляючись в бородатих незнайомців, в пістолі за поясами, в шаблі при боках. Не впізнавала Івася. Потім її погляд ковзнув по обличчях — і раптом здригнувся. Напружене, насторожене обличчя враз обм’якло, а грубі, натруджені руки зметнулися вгору. З грудей вирвався зойк:
— Боже мій! Івасю! Це ти?
Івась відчув, як до горла підступив гіркий клубок, а очі зволожилися слізьми. Він майже не пам’ятав рідної матері, її голосу, її ласки, її доброго погляду, а стара, бездітна Параска якоюсь мірою заступила її — була до нього і добра, і ласкава, і чула: приносила йому в комірчину ласі шматки з хазяйського столу, латала одяг, доглядала, коли хворів. І в Івася прокинулися до неї синівські почуття.
Він ступив їй назустріч — обняв.
— Так, це я, Параско... Це я... А... Катря? Де вона?Жива?
Параска заплакала.
— Жива вона, жива наша голубонька...
— То де ж вона? Чого ти плачеш?
— З радощів плачу... А про Катрю розповім, усе розповім... Тільки ходімо вниз, у льох, бо тут холодно... А це твій товариш?— Вона глянула на Керіма, що стояв осторонь.
— Це Кирик... Мій товариш... Ми разом з ним тікали з Криму, а потім воювали проти турків... Гарний хлопець!
— Ну, то ходімо до мене... Там і поговоримо.
Вони спустилися вниз. Івась оглянув добре знайомий йому цегляний льох. Не раз він у ньому бував, але зараз усе тут змінилося. Посередині, якраз під душником, стояла глиняна кабиця. В ній жеврів малиновий жар, а там, у череп’яному горщику, допрівав свіжозварений борщ. Попід стінами лежали припаси на зиму: буряки, морква, капуста, бодня з салом, біля дверей — купа дров уперемішку з чорними головешками, кілька в’язанок соломи. Параска, видно, поселилася тут не на день чи два, а на всю зиму, бо неподалік кабиці, щоб було тепліше, була влаштована просто на землі постіль — купа соломи, застелена якоюсь рядюгою. Поряд — чурбаки для сидіння.
Передусім Параска накраяла хліба, поставила горщик з борщем, подала дерев’яні ложки хлопцям.
— З дороги — гаряченького! Пригощайтеся! Як кажуть, чим багаті, тим і раді! Дещо від Хуржика залишилося, дещо добрі люди приносять — не дають померти голодною смертю! Отож — їжте!
— Спасибі, Параско,— мовив Івась.— Ми справді проголодалися — будемо їсти. А тим часом ти розповідай...
— З чого ж почати?
— З Катрі! Де вона?
— Вона у добрих людей,— жива й здорова!
— Слава Богу! А ти з якого часу тут живеш?
— Від весілля, коли пожежа сталася. Вважай, з Воздвиження!
— Від весілля? Чийого?— Івась не доніс ложку до рота,— закляк.
— Хуржикового та Катриного,— тихо промовила стара.
Івась аж поперхнувся. Ложка випала з його руки.
— Як!— вигукнув він.— Катря вийшла заміж? І ти мовчала до цього часу! Чого ж я тоді їхав сюди! О Боже!
Параска подала йому ложку, шкарубкою рукою погладила тверде коліно.
— Та не кричи ти! Не хвилюйся! Ти ж не даєш мені слова сказати! Все тобі хочеться дізнатися в одну мить! Їж і слухай!
— Та як же мені слухати!— знову вигукнув Івась.—Вона з Хуржиком? Я уб’ю його! Це ж він продав мене в неволю, щоб розлучити нас з Катрею та заволодіти нею!
— От Бог і покарав його! Того ж таки дня, під час весілля, він і загинув лютою смертю — згорів у вогні! А Катря врятувалася... Але слухай з самого початку...
І Параска розповіла усе, як було.
Івась відклав ложку і, зціпивши зуби, мовчки слухав її розповідь. І чим далі слухав, тим більше темнів на виду, а коли почув, що Катря вже три місяці сидить у холодній в будинку міського суду і що народ домагається самосуду над нею як над відьмою, схопився і застогнав:
— Господи! Що за напасть! Ми відіб’ємо її! Керіме, їдьмо!
— Івасю, не нароби лиха! Проти влади не йди!— застерегла Параска.
Та хлопці не послухалися її — схопилися і мов вихор вилетіли з льоху.
На морозі трохи остудилися, протверезіли.
Керім сказав:
— Коні вже охололи — треба напоїти. Я витягну води.
Івась кивнув.
— Гаразд, іди. Коней справді треба напоїти... А я оглянуся тут навколо...
4.