Чумацький шлях
Шрифт:
У цю мить думки графа були перервані. У двері постукали — заглянув старий лакей Сидір.
— Що тобі, Сидоре?
— Графе, прибув фельд’єгер... Від імператриці...
Безбородько скривився: пропала неділя! А так хотілося попрацювати!
— Що там скоїлося? Де посланець?
— Тут.
Безбородько вийшов. Біля вхідних дверей тупцяв молоденький офіцер. Побачивши графа, виструнчився, віддав честь.
— Графе, її величність хоче вас бачити негайно! Карета подана! Жде!
— Що там?
— Захворіла матушка.
На графовому обличчі проступила стурбованість. Скільки, бувало, хворіла патронеса, але його ніколи не кликано. А тут раптом... Невже це серйозно?
Він заметушився, заспішив. Не ждучи лакея, сам накинув на себе шубу, надів шапку, тихенько шепнув Сидорові:
— Скажи графині — хай не турбується!— і вискочив услід за посланцем на вулицю, де стояли легкі парокінні санчата.
Візник вйокнув на коней — і ті, ситі, до блиску вичищені, помчали, мов вітер.
Олександра Андрійовича не залишала тривога. Невже такий серйозний стан здоров’я імператриці, що потрібна його присутність? Невже помре “матушка”? А що тоді? Зміна царствування? Наслідник престолу єдиний і відомий — Павло. А це означає багато змін у політиці і перестановок або й змін в уряді. Що тоді чекає його? Він не раз думав про це. Його становище до цього часу цілком залежало від Катерини. Вона підняла його до вершини влади, і тримається він на цій вершині доти, поки вірою і правдою служить їй. Але ж Катерина не вічна. їй незабаром виповниться шістдесят років — вік поважний, особливо для жінки. А якщо взяти до уваги збудливість її темпераменту і зв’язані з цим різні надмірності, то не виключена можливість близького і фатального кінця. Що тоді, милостивий пане Олександре Андрійовичу? Котитися з гори, з вершини, до якої звик? Самому чи з примусу залишити золоту клітку, що принесла достаток — і не малий! — йому і його родові?
В душі ворухнувся страх. А все це можливе, батечку! Може, навіть сьогодні або в недалекому майбутньому. Що тоді? Він дуже добре знав історію —і далеку, і ближню, щоб легковажити такою загрозою. Явною загрозою! Пишучи з прицілом на майбутнє свою “Історію русів”, він майже нічим не ризикував, бо все обдумав, як забезпечити себе від викриття і можливого покарання. А тут? Що ти зробив, щоб убезпечити своє майбутнє при найкрутіших поворотах життя? Не думав? Ай-ай-ай, батечку! Треба думати! Повинен був думати! Та чим більше думав, тим більший страх огортав його.
Ось і Зимовий! Що там?
Вартові віддали честь — і він вступив до палацу, кинув на руки лакеєві шубу та шапку, добре знайомими мармуровими сходами збіг на другий поверх і повернув до апартаментів імператриці. Сподівався побачити тут стовпотворіння людське, метушню, шарварок, але нічого цього не було. Хіба що вешталося кілька в міру стурбованих фрейлін імператриці та покоївок.
Він привітався, запитав:
— Матушка занедужала?
— Занедужала, мосьє,— підтвердили дівчата.
— Вона мене кликала?
— Так, я зараз запитаю, мосьє,— відповіла одна і зникла за дверима спальні.
За кілька хвилин вийшла — залишила двері розчиненими.
— Її величність запрошують вас, графе.
Безбородько зайшов.
Катерина лежала в ліжку, на високо підбитих подушках. Як завжди, акуратно причесана, нарум’янена, але крізь рум’яна пробивалася зрадлива блідість. Її повні, ще досить гарні руки лежали поверх пухової ковдри, що відливала ніжно-зеленим шовком. Побачивши Безбородька, вона підняла праву руку для поцілунку, а лівою махнула покоївці, щоб вийшла.
— Ось бачиш, графе, занедужала я,— промовила дещо стомленим голосом.— І покликала по тебе. Сідай!
Безбородько поцілував її руку, обережно сів на тендітний, з позолоченими ніжками дзиглик. Він завжди з побоюванням умощував своє важке козацьке тіло на подібні тендітні вироби столярного мистецтва, побоюючись, що тоненькі та ще й викривлені ніжки так і хруснуть під його неабиякою вагою. Тому сидів напружено.
— Ваша величність, я дуже був стурбований звісткою про вашу хворобу, а тепер, побачивши вас, втішився: гадаю, це незначне нездужання і слабість швидко минеться.
— Будемо сподіватися, графе. Але вночі мені по-справжньому було погано. Лікарі навіть боялися, аби мене не розбив апоплексичний удар. Ставили п’явки.
— Хай Бог милує, ваша величність!— вигукнув злякано Безбородько.— Отак було погано? Від чого б це?
— Е-е, мало від чого! Імперія велика! Та ще й війна! До цього часу князь Таврійський не взяв Очакова. Солдати мруть від дизентерії, а тут упала така люта зима, що обморожуються, замерзають на смерть. Чужоземці через ці труднощі тікають... Нассау-Зіген поїхав до Варшави, Поль Джонс —до Парижа, збирається де Лінь... Приклав до цього руку і князь Григорій, а вона у нього важка... Не всі витримують його крутий норов. Одна я умію з ним ладити... Та й ти, душа моя, добрий — три дні не з’являвся. А я жду проект указу, який ти обіцяв мені принести ще в четвер. Гуляв, мабуть, як це водиться з тобою, з італійськими красунями... Пиячив! А у матушки хай голова болить, де взяти кошти на війну! Не бережете мене!— в голосі Катерини почулися плаксиві нотки, їй, видно, стало жалко себе. — Помру — тільки тоді зрозумієте, кого втратили... Як жити будете?
— Бог з вами, государине-матінко!— замахав руками граф.— І не думайте про таке! Ви ще он яка... Гарна! І роки вас не беруть! Вам ще жити та жити! І нам при вас вашою милістю...
Катерина порожевіла від задоволення. Хитрий хохол! Уміє улестити! Але вголос сказала напрямець:
— Проект указу приніс?
— Лише начерки, матінко,— у Безбородька не вистачило духу признатися, що він справді три дні віддавався розвагам і нічого не зробив.
Тому розкрив теку з синього сап’яну і, імпровізуючи, почав розгортати перед імператрицею параграф за параграфом весь проект майбутнього указу. Катерина уважно слухала і схвально кивала головою. Проект їй подобався. Що не кажи, а не помилилася вона, що витягла у свій час цього козака з канцелярії графа Рум’янцева. Там би він так і засох писарчуком, а тут виріс ген до яких чинів! Одначе, ніде правди діти, і здібностями його Бог не зобидив! Про який документ не спитай, хоч і двадцятилітньої давності, не заглядаючи в бумагу, чеше, мов по писаному! Пам’ять рідкісна! Та й хитрий достобіса, як і кожен хохол, і весельчак — за словом в кишеню не лізе. З ним не заскучаєш... Правда, і її не раз обманював, але завжди уміє так вивернутися, що й серця на нього не маєш.
Закінчивши, Безбородько склав теку. Та тут Катерина простягнула до неї руку.
— Залиш мені, Олександре Андрійовичу,— хочу уважніше переглянути.
Безбородько ніяк не ждав такої царициної забаганки і на мить отетерів. У теці лежало лише кілька аркушів чистого паперу, текст указу складав на ходу. Як перехитрив сам себе! Що робити?
Він сповз з дзиглика і грюкнувся на коліна. Схопив випещену, великодержавну руку і доторкнувся губами.
— Матінко! Пробач мені великодушно! Я тебе обманув: читав по пам’яті! А проект забув дома, бо дуже вже квапив мене фельд’єгер. Завтра принесу.