Чумацький шлях
Шрифт:
— Не думаю,— заперечив Капніст.— Хто б зважився на таке? Могли б помітити. А це — тюрма! Або Сибір!
— Ну от, бачите, яке зачароване коло! Підозра падає на одну Катрю...
— Не тільки...
— Що ви хочете сказати?— здивувався Пухляков.— Невже ви ще кого-небудь підозрюєте?
— Не підозрюю, але й не виключаю з числа підозрюваних.
— І хто ж це?
— Луша та Василь.
Пухляков витріщив очі, зовсім не приховуючи того, що він не згоден з думкою свого співбесідника.
— І на якій же підставі ви зачислили їх до підозрюваних?—
Капніст відсунув від себе недопиту чашку з холодним чаєм і, збираючись із думками, тихенько потарабанив пальцями по столу.
— Бачите, Сергію Івановичу, можуть бути мотиви не тільки суто матеріальні, а й інші... Ну, скажімо, душевні: ревність, помста, заздрість... Та мало що може підштовхнути людину на злочин!
— Ви маєте якісь факти?
— Ну, фактів я не маю. А з розповіді Катрі дізнався, що Василь був страшенно закоханий у неї.
— То й що з того?— хмикнув Пухляков.— Через це підпалювати власну хату?
— Чого не зробиш у відчаї, вельмишановний Сергію Івановичу! Ревність — страшне почуття! Бажання відомстити батькові, Катрі, просто всьому світові — хіба це не причина?
— Ну, добре, хай і так, хоч віриться з трудом... А Луша? Яка у неї була причина?
— Ну тут значно простіше: непогана собою дівчина, але убога сирота, вирішила будь-що заманити в свої сіті заможного вдівця або його сина, щоб стати багатою господинею. Однак обидва Хуржики — старший і молодий — відкинули її домагання, і вона, дівчина недурна, зразу зрозуміла, хто стоїть на перешкоді. Катря! Отож тут маємо справу теж з помстою. Помста за розрушені і втрачені ілюзії — ось мотив дій цієї дівчини... Одним махом вона хотіла усунути і Хуржика, і Катрю. Зостався б один-єдиний спадкоємець
— Василь. І коли б не стало Катрі, він скоро забув би її і, може, кинув би оком на живу і непогану собою дівчину — Лушу... Так їй гадалося, та не так сталося: Хуржик згорів, Катря врятувалася, його вдова і законна, нарівні з Василем, спадкоємниця. І хоча Василь по всіх Божих та людських законах не мав права тепер одружитися з нею, своєю мачухою, але й розлюбити її не зміг би так швидко. Це в Лушині наміри зовсім не входило. Отож вона пускає чутку, що то Катря підпалила хатину. А щоб було вірогідніше, вигадує й друге, що Катря — відьма, бо ворожінням привабила до себе обох Хуржиків у надії, що хоч один з них та клюне на її приманку.
Пухляков потер пальцем кінчик носа, закотив очі під лоба.
— Тут щось є, але дуже вже складно. Навряд чи проста дівчина - наймичка до всього цього могла б додуматися.
— А чому б нам з нею не поговорити? З одного боку, ми дізналися б, що воно за цяця, а з другого — змусили б її занепокоїтися і, як наслідок, десь у чомусь допуститися помилки.
— Можна й поговорити,— погодився Пухляков і покалатав дзвоником.
У кімнату зайшов Грицько.
— Чого зволите, пане?
— Ти ось що, хлопче, піди до дяка Непийпива і поклич сюди Лушу... Ну оту дівчину, що служила в Хуржика,
— Та знаю...— Грицько м’явся.
— То чого ж стоїш? Іди! Та щоб одна нога тут, а друга — там!
Грицько поволі поколивав до дверей. Там став, подумав, потім, почухавши голову, перепитав:
— Так, Лушу?
— Лушу, я ж казав.
— Щоб сюди?
— Та не кудись! Звичайно, сюди!
Грицько пішов. Повернувся з Лушею лише через півгодини.
Пухляков, що з нетерплячки уже совався на стільці, аж руками сплеснув.
— І де тебе носило? Це ж поряд, через дорогу!
— Та як іти!— огризнувся Грицько.— Якщо прямо, то близько, справді через дорогу, а якщо через Кузні, то й зовсім не близько! Он гак який!
— Та що тебе носило через Кузні, йолопе!
— Ніщо не носило. Але ж пообідати чоловікові треба чи ні?
— Я скільки тебе вчив: зроби діло, а тоді гуляй сміло!
— Та я ж так і роблю, пане. Хіба обід не діло?— обурився Грицько.
— Поговори мені! Іди! Горенько моє!— зітхнув Пухляков і показав на лаву.— Сідай, Лушо! Ось Василь Васильович поговорити з тобою хоче!
Капніст уважно оглянув дівчину з ніг до голови. Років двадцять. Може, трохи більше. Смілива — дивиться прямо, не відводить погляду, але в очах — очікування, змішане з тривогою. Досить миловидна. Була б навіть гарна, коли б не якась хижість в обрисах рота, наповнених дрібними, як у миші, зубами.
— Лушо,— звернувся він до неї,— я хочу поговорити з тобою про пожежу у Хуржиків під час весілля. Ти ж, кажуть, була там?
— Була. Я вже розповідала панові судді,— відповіла та стримано.
— Я знаю... А скажи мені, Катря справді відьма чи ти це вигадала?
Луша не чекала такого запитання — збентежилася.
— Люди кажуть, то й я кажу.
— Ну не всі ж зразу так сказали. Хтось перший сказав, що відьма. Хто?
— Не знаю.
— Я маю відомості, що ти перша так її назвала.
— З чиїх це слів ви взяли?
— Зі слів самої Катрі.
— Ну якщо знаєте, то чого ж питаєте?— Луша настовбурчилася. — Може, колись і сказала спересердя...
— Ну гаразд. Облишимо це... Скажи краще, а молодого Хуржика, Василя, ти бачила під час пожежі?
— До пожежі бачила, а коли горіло — ні.
— І яким він тобі здався?
— Був сам не свій.
— А чому?
— Бо Катря і його причарувала, як і батька, старого Хуржика.
— Як це причарувала? Вона що — ворожка?
— Атож. Я сама бачила, як вона ворожила... От Василь і попався в її тенета. Аякже! Катря не дурна — знала, кого причарувати! От Василь і присох серцем до неї... Та Катря не довго крутила йому голову. Як тільки помітила, що старий Хуржик накинув на неї оком, так і відшила молодшого. Бо ж коли Василь стане господарем? Тільки після батькової смерті. А пожити господинею хочеться зараз, поки молода. От і поміняла сина на батька... А як же Василю це переносити? Ви уявляєте, з яким серцем сидів він на батьковому весіллі?