Чумацький шлях
Шрифт:
—А скажи мені, Лушо, як так сталося, що такий статечний чоловік, як Хуржик, взяв за жінку свою наймичку? Та ще й таку молоду... Я бачу, вона дівка гарна, нівроку собі, але ж така різниця в роках... Він що — покохав її?
— Та вже ж!— процідила крізь зуби Луша.— Покохав... Мусив покохати!
— Як це зрозуміти?
— А так, що вона причарувала його... Я сама бачила, як вона ворожила... А на той випадок, коли старий не піддасться, то причарувала і сина Василя. Той від неї зовсім збожеволів — просто згубив голову! Став сам не свій! Як бачите, чи так, чи інак, а Хуржикове
Катря знову рвонулася з Грицькових рук, та той здушив її так, що й дихати стало важко.
Тільки видихнула:
— Лушо, Бога бійся! Що-бо ти говориш! Справді, ворожила я, воском на воді, але не на Хуржика чи його сина, а на Івася. Хотіла дізнатися, чи живий він, чи загинув. Бо Хуржик же приставав...
Вона заплакала від безсилля.
В цей час знадвору долинув людський гомін.
— Що там?— спитав суддя.
Грицько виглянув у вікно.
— Люди зібралися, Сергію Івановичу... Повно людей... Попереду погорільці...
— Чого вони хочуть? Що їм треба?
— А хтозна, Сергію Івановичу... Не чути сюди нічого...
Пухляков подумав, пожував губами, потім з натугою підвівся.
— Постережи тут, Грицьку, а я піду — дізнаюся...
Він вийшов на ганок — і вжахнувся: до нього посунула розлючена юрба людей. Йому здалося, що їх тут зібралося кілька тисяч, хоча в сутінках, що огорнули синьою імлою міський майдан, важко було визначити, скільки їх насправді. Вгору піднялися десятки рук тих, що стояли попереду.
— Де та палійка? Де та відьма? Давай її сюди!— загукали вимогливо.
Пухляков злякано відступив.
— Ви про що, люди? Чого сюди прийшли?
— Ми погоріли через неї! Ми всього позбулися!
— Вона пустила нас по світу жебраками!
— Відьма-а! Давай її сюди-и!— верещали жінки.— Сюди чаклунку-у!
— Ми швидко розправимося з нею!
Одні розмахували кийками, інші — кулаками. Пухляков перелякався не на жарт. Натовп був такий збуджений, що запросто міг ввірватися в будинок і вчинити самосуд. Звичайно, людей можна було зрозуміти — згоріло дві вулиці. Дощенту вигоріли хати, повітки, клуні, погоріли вози, сапи, рала, борони — все, без чого господар — не господар. Згоріла одна корчма, дві кузні, чинбарня. Вогонь мало не добрався до церкви. Сотні людей залишилися без притулку, багато хто — без одягу, без хліба на зиму... Все це зрозуміло, але допустити самосуд судця не міг. А міського голови якраз немає — ні з ким порадитися...
— Люди-и!— гукнув він.— Заспокойтеся і йдіть спати! Злочинниця, якщо підтвердиться її вина, відповість за вчинений злочин! Але для цього є суд! Не беріть гріха на душу! Бо то буде явне вбивство!
Натовп розлючено загув, і Пухляков поспішив заховатися за двері— грюкнув засувом. Витер спітнілого лоба. Ху-у! Ну й потрапив у халепу! Натовп такий збуджений, розлючений, що, чого доброго, вікна потрощить і доможеться свого! Може, Катря й справді винна у підпалі, але ж він, суддя, не може допустити самосуду... Що скажуть у Полтаві?
Він зайшов у кімнату, гарячково думаючи, як утихомирити людей. Воскова свічка скупо освітлювала Лушу і Катрю, котру все ще тримав за руки Грицько. Їх теж налякав грізний гомін, що докотився знадвору, і вони сиділи принишклі, смирні.
Йому раптом спало на думку, що тільки Луша зараз може якось заспокоїти народ. І він спинився перед нею.
—Люди збунтувалися... Вимагають, самосуду над зловмисницею. Ніхто й слухати мене не хоче! Піди ти до них —утихомир, заспокой. Скажи, що слідство ведеться, все йтиме по закону. Хай усі розходяться по-доброму... Іди! Вони тебе послухають!
Луша слухняно підвелася, і Пухляков, прочинивши двері, швидко випхнув її на ганок, а сам, знову запершись, почав прислухатись. Луша щось говорила, переконливі інтонації її голосу долітали до нього, та жодного слова він не розібрав. Однак гомін поволі спадав, завмирав, а згодом і зовсім затих. Лише один хтось наполегливо домагався негайної розправи над злочинницею, викрикуючи:
— Спалити відьму! Спалити!
Та незабаром і цей голос розтанув. Настала тиша. Пухляков перехрестився, прочинив двері і виглянув у щілину. Майдан пустів, люди поволі розходилися.
6.
Не минуло й трьох днів, як чутка про лубенську відьму долетіла до Обухівки. Василь Васильович Капніст спочатку не повірив, що потерпілі від пожежі мешканці міста вимагають привселюдного спалення її на багатті. Але миргородський повітовий суддя, що привіз цю чутку, забожився:
— Їй-богу, це правда! Не далі як учора гостював у мене свояк з Лубен і розповів усе, як було... Він сам мало не потерпів від пожежі,— вогонь зупинили за дві хати до нього. Місто гуде. Тільки й мови про весілля, що закінчилося так трагічно, та про молоду, що, бажаючи заволодіти землею багатого чумака, у якого служила наймичкою, спалила його і його сина... Народ наполягає, щоб суддя Пухляков видав зловмисницю на негайну розправу.
— Дивна історія!— все ще сумнівався Капніст.— Щоб у наш час — і відьма! Бути такого не може!
— Але ж є! Народ обурений і, видно, кимось підбурений. До того ж забитий, темний, вірить у всіляку чортівщину, у відьом, відьмаків та русалок. Якщо Пухляков спасує і піддасться вимогам натовпу, бути ще одній трагедії! А тоді недобра слава рознесеться про нашу губернію по всій імперії! А як наслідок — комісії, перевірки, допити, звільнення зі служби... Не заздрю я Пухлякову! Та й усім нам неприємності! — журився суддя.
Василь Васильович погодився з ним. Він і сам лагодився поступити на державну службу — директором губернських училищ, збирався їхати за підтримкою до столиці, і цей негожий вчинок міг кинути тінь на всю губернію. Окрім того, з розповіді судді виходило що молода жінка може загинути ні за що ні про що.
— Я поїду завтра в Лубни, — заявив він.
Суддя зрадів.
— Їдьте, Василю Васильовичу! Їдьте, благодійнику наш! Бо це не вперше в Лубнах розігрується подібна історія. Розповідають, що років шістдесят тому, ще за козаччини, в Лубнах теж хотіли було спалити одну жінку, що нібито відьмувала. На щастя, мимо проїздив один московський вельможа — Татіщев і врятував її. І ось знову...