Чумацький шлях
Шрифт:
Як тільки чайка черкнула об борт флагмана, вгору полетіли гострі залізні гаки з мотузяними драбинами. Одні одразу зачепилися за дерев’яну обшивку, інші падали вниз, але козаки знову шпурляли їх, заганяли в дерево і, пересвідчившись, що тримаються вони міцно, миттю здиралися вгору, тримаючи в зубах шаблі.
На палубі “Мелекі-бахрі” зав’язався рукопашний бій. Корабель горів уже в кількох місцях. За першою хвилею нападаючих ринула вгору друга хвиля. З нею піднялися на палубу флагмана Поль Джонс з мічманом та Івась з Керімом.
Бій точився по всій
— За мною! — гукнув адмірал, простягаючи вперед шпагу.— Там Гасан-паша!
За ним помчала півсотня козаків. З криком, виском, свистом врізалася вона в групу яничарів, що захищали капудана-пашу. Відступати їм було нікуди, і вони билися із затятістю приречених на смерть. Та вони й були приречені на загибель, бо з другого боку, з тилу, на них накинувся сам кошовий отаман Сидір Білий. Його голос гримів на всю палубу, його було чути серед безперервної стрілянини та розриву бомб.
— Натисніть, синки! Дістаньте мені отого поганця капудана-пашу! Хто дістане, тому зайвий ківш горілки!
Охороняючи з Керімом адмірала, Івась разом з тим прислухався і до голосу кошового. Живий старий! І дуже йому хочеться піймати Гасана-пашу, так хочеться, що лізе він попереду всіх у гущу бою!
Сам Івась думає не про себе, а про безпеку свого побратима Жонеса. Тому не відстає від нього ні на крок. Його шабля вже не раз обагрилася ворожою кров’ю, а пістоль у лівій руці димиться пороховим димом. Щойно він розрядив його в якогось яничарського агу, що хотів списом дістати адмірала, і тепер засовує за пояс, щоб витягти другий, заряджений. Раптом він здригнувся від крику, що пролунав з протилежного боку.
— Братця, батька вбили! Кошового вбили! Сам капудан-паша стріляв!
Івась отерп. Кошового вбили! Сам капудан-паша стріляв! Так смерть же йому! Не брати в полон негідника!
Він піднімає пістоль, цілиться в капудана-пашу і — стріляє в білий тюрбан, на якому виблискує сріблом челенк, медаль за хоробрість. І з досадою помічає, що не влучив. Видно, куля просвистіла над самим вухом у нього, бо Гасан-паша злякано відсахнувся, а потім шуснув у прогалину, що утворилася між бійцями, добіг до борту і кинувся з корабля у воду.
Вже давно зійшло сонце, і хоча над лиманом слався пороховий дим, Івась, підбігши до борту, побачив у воді білий тюрбан на голові капудана-паші, котрий щосили загрібав до найближчого турецького вітрильника.
Ех, шкода, обидва пістолі не набиті! Чим дістанеш втікача?
Тим часом на вітрильнику помітили Гасана-пашу спустили на воду легку мотузяну драбину, за яку той відразу і вхопився.
— Ех! — подосадував ще раз Івась.— Утік, клятий!
Тим часом бій на флагмані затухав. Все більше розгорялася пожежа. Запалала капітанська рубка.
Івась повернув до гурту запорожців, що похмуро нахилилися над тілом кошового.
— Ну, що з ним?
— Важко поранений. У груди...
Сидір Білий лежав закривавлений, блідий, із заплющеними очима, важко дихав. Хтось зірвав вітрило —
— Кладіть його сюди — і швидше на байдак! Незабаром весь корабель спалахне!
Кошового спустили на байдак. Запорожці хапали здобич — турецькі криві шаблі, ятагани та пістолі і, тікаючи від вогню, стрибали вниз з високого турецького флагмана на свої низькі чайки, байдаки та галери або й прямо у воду.
Бій закінчувався. Кілька розтрощених турецьких суден палали, інші, що уціліли, поспішно відходили до Очакова під захист фортечних гармат.
Над російською ескадрою, трохи поріділою, але ще цілком боєздатною, весело маяв переможний андріївський прапор. Над запорізькою флотилією звилася вгору велика червона китайка — прапор жалоби, суму.
На флагмані Нассау-Зігена, на руках у досвідчених лікарів, помирав кошовий отаман Сидір Білий, і жити йому залишалося всього півтора дні, а на третій день поховали його біля церкви Кінбурнської фортеці.
3.
У церкву люду набилося так тісно — яблуку ніде впасти. Катря стояла ні жива ні мертва. Господи, що зі мною діється, думала вона, чи це я, чи це тінь моя! Та я ж не ждала, не гадала, що наступить для мене цей судний день, коли я стану на рушничок з чужим, старим, нелюбим чоловіком! Боже, як же ти допустив до цього, як не вразив мене громом! Краще б мені в сирій землі лежати, ніж такого сорому і горя зазнавати!
Потім перед її внутрішнім зором спливло Івасеве обличчя, і очі її наповнилися слізьми. Івасику, голубе мій сизокрилий, затужило її серце, навіщо ж ти покинув мене на цьому світі? Чому не забрав з собою? Нам би було добре разом і на тому світі! Ти був би мій, а я твоя, а тепер мушу бути Хуржикова!
Вона ковтнула сльозу і знизу вгору глянула на запечене сонцем вусате обличчя хазяїна, що стояв задерев’яніло, мов ідол, і дивився прямо перед собою — в рота панотцеві Гервасію, котрий за аналоєм глухуватим старечим голосом читав молитву. Господи, мало не скрикнула вона, та невже ж це не сон, а наяву? Невже всеньке життя жити мені з ним? З цим осоружним і ненависним?
Та краше — в петлю! І на тому все закінчиться!
Вона не оберталася, не дивилася назад, але уявляла і натовп лубенських зівак, що прийшли подивитися на не зовсім звичайне вінчання, і німі лики святих на стінах церкви, і бліді обличчя матері та Настуні, яких Хуржик привіз із Мацьківець заради такого “случаю”, і блідого мов смерть Василя.
Згадка про матір та сестричку тонкою голочкою проткнула серце. Ні, не полізе вона в петлю! Бо як тоді вони? Що робитимуть без неї? Як житимуть на світі? Хіба не заради них згодилась вона на цю жертву? Голова тріскалася від думок, від розпуки, а серце — від жалю до себе. До слів отця Гервасія не дослухалася і зовсім не розуміла їх. І лише тоді, коли отець Гервасій узяв її праву руку і надів на безіменного пальця тоненьку обручку, а до вуст підніс холодного срібного хреста, вона прийшла до пам’яті. Очі її знов наповнилися слізьми.