Чумацький шлях
Шрифт:
Цей день настав у травні, і була це неділя.
Вранці веселі дзвони запорізької церкви закликали козаків до заутрені, і всі, хто не стояв на чатах чи не виконував інших військових обов’язків, поспішали до Божого храму. Разом з усіма пішов і Поль Джонс, або адмірал Жонес, як називали тепер його запорожці.
Почалася служба Божа. Не встиг панотець довести її до кінця, як страшенний гуркіт бомб, що вибухали десь поблизу, сколихнув землю. Церква здригнулася, заблимали свічки в панікадилі.
Хтось від порога крикнув:
— Турецька ескадра ввійшла в лиман і обстрілює Кіш!
Поль Джонс подався було до виходу, але натовп стояв нерухомо. Жоден м’яз на козацьких обличчях не здригнувся.
Адмірал оглянувся на кошового — той стояв попереду незворушно і спокійно хрестився. Дивно,— подумав адмірал,— певне, він не чує? Та зразу ж і прогнав цю думку, бо знову пролунав залп — і земля загула, і підлога здригнулася. Ні, не може він не чути! А якщо справді не чує, то мусив би звернути увагу на землетрус під ногами.
Та кошовий на те і оком не моргнув. Дивлячись на нього, зберігали спокій і запорожці, нехтуючи тим, що однієї турецької бомби було б досить, коли б вцілила в церкву, щоб усіх тут перебити та поранити.
Лише тоді, коли панотець закінчив молитву, почувся голос Сидора Білого:
— Браття, на кораблі! Дамо прикурити капудану-паші Гасану!
І ось тепер запорожці відчинили всі троє дверей — і церква миттю спорожніла. Всі навпростець, поза зеленою стіною молодих очеретів, щоб не помітив ворог, помчали до затоки, де стояла флотилія. Жодна бомба не впала сюди,— турки, видно, не розвідали, де стоять запорізькі кораблі, і безуспішно обстрілювали курені, в яких не було жодної людини.
Почувся голос кошового:
— Вперед, молодці! Вперед! — і перший рушив на широкий простір лиману.
Але турки бою не прийняли. Побачивши, що наміри козаків рішучі, вони зразу ж припинили обстріл берега, налягли на весла і кільватерною колоною поспішили і лиману, а там повернули до Очакова, під захист фортечних гармат.
Це була маленька безкровна перемога, але вона віщувала майбутні кровопролитні бої.
Вони розпочалися через тиждень.
У четвер уночі до Коша, щасливо обминувши турецькі заслони, приплив на простому каюкові у супроводі двох солдатів штабс-капітан Ілля Безбородько з депешею від Суворова, що витримував шалені атаки турків на Кінбурнській косі, якраз насупроти Очакова. Генерал просив кошового всією своєю силою допомогти російському флотові під командуванням принца Нассау-Зігена і прогнати Гасана-пашу, який намагався скинути Суворова в море.
— Поспішіть, пане кошовий,— просив Ілля Безбородько. — Наша дивізія поки що тримається, але несе важкі втрати. Особливо дошкуляє нам корабельна артилерія Гасана-паші.
Сидір Білий вирушив з флотилією уранці, а вже опівдні приєднався до принца, що з ескадрою стояв у Дніпровському лимані. З огляду на менші сили він не наважувався дати генеральний бій капудану-паші.
Сидір Білий, Антон Головатий та Поль Джонс піднялися на флагманський корабель, щоб домовитися про спільні дії.
Принц Нассау-Зіген був не в дусі. Напередодні Потьомкін дав йому прочухана за те, що дозволив Гасану-паші безборонно наблизитися до Кінбурнської коси, обстріляти її і висадити десант. Принц і сам розумів, що Суворов зазнав непоправних утрат через його мляві дії, через якусь незрозумілу нерішучість. Він не міг пояснити собі, що з ним сталося. Адже він ніколи не був боягузом. Брав участь у багатьох сухопутних та морських воєнних кампаніях, ув’язувався в дуелі зовсім з незначних причин і в багатьох із них ризикував життям. А тут сплохував раптом. Чи подіяв простий арифметичний підрахунок сил своєї флотилії і турецької, що був не на його користь, чи якесь внутрішнє передчуття біди? Невідомо. Ясно пам’ятав тільки, що його охопив страх, страх не перед смертю чи пораненням, а боязнь утратити флотилію, боязнь сорому, неслави. Не міг забути картини: нещасний адмірал Войнович, флот якого потопила страшна буря, повзе на колінах до Потьомкіна з донесенням, а той хапає його у гніві ручиськами за горло і душить, душить... Відпустив, коли той почав уже хрипіти.
Який сором! Чи міг би він пережити щось подібне? Тому й не посмів, мабуть, наважитися на відкритий бій з турками.
Кошовий спитав:
— Дамо генеральний бій, адмірале?
— З чим.? У Гасана-паші тисяча гармат, а у нас лише п’ятсот... Досить буде, якщо відженемо його від Кінбурна.
— В морських битвах перемагає нерідко не кількість, а військове мистецтво.— необережно вставив Поль Джонс.
Нассау-Зіген спалахнув. Цей американець, здається, повчає його!
— А за поразку, якщо, не дай Боже, трапиться, хто відповідатиме? Ви, адмірале, чи я?
Кошовий поспішив пригасити сварку, що назрівала:
— Справді, досить буде, якщо ми просто полякаємо турецького “крокодила”.
Вирішили продемонструвати силу увечері, ідучи при вогнях.
Здалеку це було вражаюче видовище. Ескадра Нассау-Зігена, поповнена безліччю запорізьких чайок, галер та човнів, з запаленими вогнями посунула на ворожий флот, що стояв на рейді якраз насупроти Кінбурна.
Сповіщений про це капудан-паша Гасан не повірив своїм очам. Уруси збожеволіли! Кожен їхній корабель —така прекрасна ціль! Лиш би підійшли ближче!
Але тільки-но хотів віддати наказ, щоб каноніри готувалися до бою, як вогні враз погасли, уруські судна розтанули, мов потонули в густій нічній темряві.
Серце Гасана-паші здригнулося. Якась пастка! Невже уруси зважилися на нічний бій? Але ж в історії морських воєн нічого подібного не було! І все ж — що робити? Ніч така темна — хоч в око стріляй! Де ворог, не видно! Що затіває, невідомо!
І ще раз здригнулося серце хороброго капудана-паші — і він звелів подати звуковий сигнал про відступ. До Очакова! Під захист його батарей!
2.
Минуло кілька днів. Контр-адмірал Нассау-Зіген, користуючись тихою погодою, стояв на рейді проти Кінбурнзької коси, прикрившись з боку Дніпровського лиману запорізькою флотилією.
Гасан-паша не давав про себе знати, і на кораблях панувала тиша. Всі відпочивали, насолоджуючись вечірньою прохолодою.
І ось тоді, коли вже ніхто не ждав турків, у вечірніх присмерках раптом забовваніла ворожа ескадра. Вона йшла на веслах кільватерним строєм, дугою охоплюючи російську та запорізьку ескадри, а охопивши, зупинилася.
Сидір Білий та Поль Джонс на каюках перебралися на флагман. Нассау-Зіген зустрів їх питанням:
— Що будемо робити? Гасан-паша прибув сюди з явним наміром атакувати нас! У нього немала сила — п’ятдесят сім суден.
— Я думаю так само,— погодився Сидір Білий.— Але раніше, як зійде сонце, він не розпочне атаки. Вночі, думаю, не посміє...
— А ми?
— Хоч на годину, хоч на півгодини ми повинні розпочати раніше,— сказав Поль Джонс.—Тоді ініціатива буде в наших руках!
— А може, відійти?