Чумацький шлях
Шрифт:
В цю мить він відчув, що є щастя на світі, що він знову комусь бажаний і потрібний.
7.
Після ворожіння Катря була щасливою. Івась живий! Живий!
Так ворожка наворожила! Та минали дні, і радість гасла, зменшувалась, аж поки зовсім розтанула і щезла, мов ранковий туман. А натомість у серце знову почала заповзати холодна тривога, а потім і безнадія. Глибокий сум зачаївся в дівочих очах.
— Що з тобою, Катре?— запитала Параска, заставши одного разу дівчину в кухні в сльозах. І, сівши поряд на ослоні, обняла її за плечі. Стара наймичка
— Господи, як же мені важко!— простогнала дівчина і, припавши до плеча старої, заридала вголос.—Так важко, що й не сказати!
— Що ж трапилось? Адже Івась живий?
— Не вірю я ворожці! Не вірю! Коли б був живий, то досі б на крилах прилетів, ящіркою б приповз! А від нього ні слуху ні духу! А дні біжать, і все ближче та ближче до роковин...
Тут Катря, ніби спохватившись, замовкла і перестала плакати.
— Яких роковин, дочко? — злякано спитала Параска.
Катря мовчала. Стара відсунулася від неї, підвела її схилену голову і пильно заглянула в очі.
— Яких роковин, питаю?— голос и прозвучав суворіше. — Кажи! Невже роковин смерті Ганни?
— Так,— ледь чутно видихнула Катря і знову заплакала.
— Чому вони тебе лякають? Невже Хуржик не відстає від тебе?
— Не відстає! Більше того — наполягає, щоб я пішла за нього!
— Заміж? І ти... погодилася? Дала слово?
— А що мені робити? Мати хвора, Настуня ще мала, щоб утримувати господарство і матір. Без моєї допомоги вони пропадуть. А моя допомога залежить від Хуржика. Захоче дати — дасть, захоче відмовити — відмовить. Я вже і так заборгувала йому. І він це знає краще за мене— і матері прямо про це сказав... Змусив її погодитися... Ну, скажімо, не змусив, а умовив погодитися на мій шлюб з ним. Наобіцяв їй бозна-чого! Я вам і те, я вам і се. Просто — золоті гори наобіцяв! Та не забув і пригрозити — мовляв, ви вже більше року живете моєю милістю. Мовляв, Катрина служба не варта того, що я вам дав за цей час. А далі ж, мовляв, вам буде ще важче! Як проживете? Отож мати й погодилася та й мене умовила... А я заради матері та сестрички на все згодна... А що мені було робити? Коли б Івась вернувся або коли б я напевне знала, що вернеться, то по-іншому вчинила б! Але ж його нема... Нема та, мабуть, і не буде...
Катря схилилася Парасці на плече і знову захлипала. Стара погладила її по голові і втішила:
— Ну, не плач... До року ще далеко, а за цей час, дивись,— щось і зміниться... Треба ще поворожити!
— До Гомонихи я вже не піду! Хіба сама поворожу...
— А ти вмієш?
— Гомониха показала і розказала, як це робиться.
— Ну, то й поворожи... Що для цього треба?
— Трохи воску та миску води.
— Ну, цього добра у нас вдосталь. Поворожи, поворожи сама! Може, легше тобі стане на душі.
Вона дістала із судника грудочку воску та миску — поставила на стіл і залишила Катрю одну.
Катрі стало страшно. Що скаже ворожіння? Чи на добро воно буде, чи на зло? Може, не треба? А то, не вміючи, можна і наврочити! Але якась внутрішня сила чи переконаність, що не може вона завдати лиха Івасеві ні ділом, ні словом, змусила її підвестись, знайти мідну кварту, вкинути в неї віск і поставити в піч на жар. Поки віск розігрівався і танув, налила у миску води. Дістала кварту з печі.
— Боже, поможи йому, — прошепотіла тихцем, маючи на увазі Івася, а перегодя додала: — І мені поможи, Боже!
І вилила розтоплений віск у холодну воду. Він розплився по всій мисці, утворюючи якісь чудернацькі візерунки та фігурки чи то людей, чи то звірів. Ось ніби постать людини вималювалася. Невже це Івась? І ніби усміхається, ніби руки простягає до неї... Боже, це він! Справді — він!
Катря аж скрикнула на радощах. Ще і ще раз пильно вдивляється в нечітке зображення на воді і не почула, не помітила, як тихо прочинилися двері і на порозі виросла Луша.
— Ти що робиш, Катре? Ворожиш?— спитала здивовано.
Її несподівано різкий голос оглушив Катрю, мов грім.
Дівчина зблідла, підхопилася з ослона і остовпіла. Чого-чого, а появи Луші саме зараз ніяк не сподівалася! Адже ж сказала, що йде до церкви,— і на тобі! Як сніг на голову!
Луша заглянула в миску.
— Авжеж — ворожиш! А я й не знала, що ти ворожка! Тепер мені ясно, чим ти обкрутила батька та сина! Ну й хитра!
Катря вихопила з миски віск і зім’яла його в грудку.
— Не твоє діло! Геть звідси! — крикнула спересердя.
— Ось ти яка! Кричиш? — Луша лиховісно блиснула очима.— Відьма!— І, крутнувшись на одній нозі, вибігла з кухні.
Катря отетеріло глянула їй услід, відчувши раптом, як потерпли ноги, ніби мурашки по них забігали, і безсило опустилася на лаву.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
1 .
Адмірал Джонс два дні знайомився з козацькою флотилією. Він уже довідався, що все Запорізьке Військо налічувало понад дванадцять тисяч козаків. З них близько трьох тисяч кінних і майже десять тисяч піших, які знали також і морську справу. Власне, як він дізнався пізніше, кінні теж знали морську справу і відрізнялися від піших лише тим, що мали коней.
Побувавши на всіх галерах, чайках, байдаках та човнах, він спочатку був дещо розчарований. Жодного сорокагарматнот-го, та навіть двадцятигарматного, корабля! А в турків, він знав, цілком сучасний флот. Як же з ним воювати? У нього навіть виникла думка взагалі відмовитися від участі у цій війні. Та, помітивши, з якою довірою ставляться до нього запорожці, з якою надією дивляться на нього, він присоромив себе і вирішив відкинути подібні думки. Честь, подумав він, над усе!
З тієї хвилини він почав діяти. Оглянувши вітрильники, що звалися тут чайками, та познайомившись з їхніми командами, переконався, що це цілком боєздатні кораблі. З того дня він перейшов жити на флагман, забравши туди мічмана Недашківського та побратима Івака. В свою чергу Івась упрохав його взяти також Керіма.
Потроху хлопці призвичаювалися до запорізьких порядків, освоювали військову науку і навіть звикли до нових імен, даних їм запорожцями. Тут ніхто їх не називав Івасем та Керімом, а лише Іваком та Кириком, і вони сприймали це як належне і відгукувалися на ці нові клички.
Поволі спливали весняні дні. Зазеленіли, забуяли гаї та плавні, пишно розквітли привільні південні степи. Мирне сонце стояло над землею, і аж не вірилося, що цей мир і ця тиша оманливі, що десь у штабах уже визначені дні і навіть години, що перевернуть це мирне життя, понівечать долі багатьох людей.