Чумацький шлях
Шрифт:
— Це Івак! Івак!— гуртом загелготіли козаки, зрозумівши, що перед ними “їхній” адмірал, якого вони виїхали зустрічати. А Безкровний додав: — А ми запорожці! Нас послано, щоб ми зустріли вас і провели в штаб-квартиру князя Потьомкіна!
Вислухавши, адмірал радісно сяйнув небесно-голубими очима і вигукнув:
— О, запорозькі козаки! Я дуже радий, бо чув про запорожців ще в Парижі і навіть читав у французьких авторів про їхні подвиги на Чорному морі та Середземному. Мені пощастило!
Він тиснув Безкровному та іншим козакам руки, чим немало дивував мічмана, а потім повторив запитання:
— Так де ж той сміливець, якому я завдячую життям?
— Це Івак, — сказав Безкровний.
— Івак? — перепитав адмірал.— Це ім’я чи прізвище?
— Це запорозьке прізвисько, яке йому дали при вступі до Коша,— пояснив Безкровний.— Так ми всі його тепер і звемо! — І погукав: — Івасю, Івасю, підступай, братику, ближче! Адмірал хоче з тобою поговорити!
Івась пропхався наперед, шанобливо вклонився.
Адмірал по-дружньому поплескав його по плечу і щось довго говорив на своїй мові. Мічман пояснив коротко:
— Адмірал Джонс дякує козакові Іваку за сміливість, за порятунок командирів і нагороджує його медаллю. Але позаяк нагороди він зараз не має, то попросив мене, щоб я уступив козакові свою. Вона рівноцінна — за хоробрість. А мені адмірал згодом поверне.
Мічман зняв з себе красиву срібну медаль і прикріпив Івасеві до і жупана, а адмірал Поль Джонс виголосив при цьому коротке, але енергійне слово, смисл якого полягав у тому, що він радий воювати з такими сміливцями проти будь-якого ворога і сподівається на перемогу.
Козаки запросили його до обіду. Адмірал виявився простою в поводженні людиною — їв дерев’яною козацькою ложкою зі спільної миски, хвалив кашу, засмажену салом, і тут же вивчив кілька незвичних для його вуха слів — каша, ложка, миска, козак. Був з цього вельми задоволений і обіцяв до перемоги над султаном опанувати козацьку мову досконало і володіти нею, як своєю рідною шотландською, англійською та французькою. Себе велів називати не віце-адміралом, а просто Полем Джонсом або по-французькому звичаю ще простіше — Жонесом.
Мічман Івашківський, виявилося, був земляком — сином дрібного українського шляхтича з Вінниці, теж простим і милим парубком, що відразу вписався в козацький гурт знанням народних звичаїв та мелодійних подільських пісень, яких знав безліч.
Після обіду, відпустивши кременчуцького візника додому, адмірал з мічманом пересіли на запасних коней і рушили під охороною запорожців у подальшу мандрівку на південь — до театру воєнних дій.
4.
З приходом нової наймички Катрі стало легше. Луша була беручка до робота і не намагалася зіпхнути щось на когось, а працювала на совість. Однак скоро Катря помітила, що Луша потайки слідкує за нею. І, видно, цікавило Б не те, як ставиться Катря до робота, а коли і де зустрічалася з господарем чи його сином. Чи сама шукала таких зустрічей, чи вони були випадкові? А чи чоловіки навмисне підстерігали дівчину?
Спочатку це розсмішило Катрю, а коли ці підглядання стали її дратувати, якось вибрала хвилину і запитала:
— Чого тобі від мене треба, Лушо? Чого слідкуєш, мов за злодійкою? Чи я тобі дорогу перейшла?
Луша миттю прийняла виклик. Очі її блиснули.
— Хочу дізнатися, чим ти їх причарувала обох?
— Кого?
— Батька та сина!
Катря здивовано подивилася на неї. Перепитала:
— Батька та сина?
Та Луша зразу ж відрізала:
— Не прикидайся, що не розумієш! Усім видно, як вони сохнуть за тобою! Василь нанівець звівся, а старий Хуржик позирає, мов кіт на сало! Так ото я питаю: чим ти їх причарувала? Дівка як дівка —я не гірша! Але зі мною й говорити не хочуть, а до тебе липнуть, як мухи до меду! То, може, поділишся своїм секретом? Га? Чи ворожка так наворожила? Чи сама зілля яке або заговір знаєш? А може, ти відьма? То навчи й мене! Однак за обох не підеш!
Катря спалахнула теж. На душі стало гірко.
— Дурна ти, Лушо, мов м’яло! — сказала спересердя.— Коли б ти знала, за ким сохне моє серце, то не базікала б такого! Дуже мені треба приворожувати обох Хуржиків! Та всі мої думки про Йвася! А чого липнуть Хуржики, то ти в них і спитай — може, скажуть!
— Авжеж! Так і скажуть! Ні, по-моєму, тут без ворожби не обійшлося! Головне — обидва з’їхали з глузду! Ні, тут щось не так! — прошипіла Луша крізь зуби, крутнулася на одній нозі і швидко пішла геть.
Катря довго стояла, пригнічена цією неприємною розмовою, і не знала, що робити. Плакати чи сміятись? Для плачу не було причини, а сміятися щось не хотілося. Розмова нагадала про Івася, і дівчині стало важко на серці. Так вона і не дізналася, де він подівся. Хуржик вважає, що татари його вбили вночі, а волів, яких вони хотіли вкрасти, не вкрали, бо щось їх сполошило. Чумаки, яких розпитувала дівчина, кажуть майже те ж саме: зник Івась — та й годі! Увечері був, а вранці не стало. Без татар тут, мабуть, не обійшлося... Але ніхто з них не насмілився сказати, що Івася немає на світі. Чого не знаємо, того не знаємо, — повторив не один з них.
Розмова з Лушею знову роз’ятрила рану. Час біжить! Спливе весна — і мине рік з дня смерті Хуржикової дружини. А тоді що? За Хуржика? Заміж?
Вона затулила обличчя руками, не в змозі перенести картини, яку зримо намалювала її уява: стоїть у вінку поряд з Хуржиком у церкві! Боже, Боже! Відведи і заступи!
Треба щось робити! Треба дізнатися — живий Івась чи й на світі його вже нема? Але як дізнатися? Хто бачив хлопця, хто знає, що з ним сталося? Треба піти до ворожки! Поворожити! Може, вона знає і скаже правду?