Чумацький шлях
Шрифт:
— Звичайно, уявляю, Лушо,— погодився з нею Капніст і переглянувся з Пухляковим.— Справді, було йому не легко... А до речі, де він зараз може бути? Не знаєш?
Дівчина стенула плечима.
— Не знаю...
— А коли ти востаннє його бачила?
— Тоді, як жінки вели молодих до хатини — на першу шлюбну ніч.
— І яким він був?
— Як смерть! Ви вже питали про це.
— Що значить — як смерть? Блідий, жовтий, очі погасли?
— Ні, страшний... Очі палали якимось божевільним вогнем, руки стиснуті в кулаки, а губи закусив до крові... А на виду справді — жовтий, мов мрець! Мені аж страшно стало. Я ще подумала: “Чого ти, хлопче, так побиваєшся, чого віку собі вкорочуєш? Хіба світу, що в вікні? Поглянь, скільки дівчат довкола! Вибирай, яка краща!"
— А ти пішла б за нього?
— А чому б ні? Хлопець як хлопець!
— Він проводив батька та Катрю разом зі всіма аж до хатини?
— Так. Стояв збоку.
— А потім?
Луша завагалася.
— А потім... Я його більше не бачила.
— А ти де була після того, тобто коли Хуржик із Катрею зайшли до хатини?
— Де я була після того? Дай Боже пам’яті...— Луша завагалася знову.— Здається, я пішла до хати. Так, так, я пішла до хати... Там ще стільки було прибирання!
— А як ти дізналася про пожежу?
— Почула крики: “Горимо! Горимо!” І я побігла надвір...
— І прямо куди?
— До дверей, звичайно... Хотіла сповістити молодих, що хатина горить... Щоб рятувалися!
— Чому ж не сповістила?
— Двері були замкнені.
— Знадвору чи зсередини?
— Зсередини.
— А двері куди відчинялися?
— Як звичайно — надвір.
— І що ж далі? Ти нікому не сказала, що в хатині — люди?
— Та всі ж знали! І всі кричали! Я теж!— здивувалася Луша.— Потім я носила воду від колодязя...
— Ну, дякую, Лушо,— Василь Васильович приязно усміхнувся.— Ти допомогла нам прояснити обставини пожежі. Можеш іти!
Луша вийшла. Капніст глянув на судцю.
— Ну, що скажете, Сергію Івановичу?
— Небагато ми прояснили! Все те, що знали і без Луші... А ви як думаєте, пане Капніст? Хто підпалив хатину?
— Ну, так прямо назвати того, хто це зробив, важко. Але що Катря не підпалювала, можу поручитися головою...
— І все ж на кого падає підозра?
— На двох — Василя та Лушу. Так, як ми й думали... Василь у стані несамовитості міг це зробити запросто. Підстави для такого вчинку у нього були... Але поки ми не дізнаємося, де Василь, поки не поговоримо з ним, нічого певного сказати не можна. Підозра — це ще не доказ... Ще вагоміша підозра лягає на Лушу. Якщо припустити, що вона поставила собі за мету вийти заміж за одного з Хуржиків, то мотив злочину наявний: відомстити і Семенові Хуржику, і Катрі одночасно. Причому у неї могла залишитися надія у майбутньому якимось чином опутати молодого Хуржика, повновладного господаря після смерті батька, і вийти за нього заміж. Характер у дівчини твердий. Від свого наміру вона так просто не відступиться...
— Як же вона могла здійснити той свій намір? Я маю на увазі підпал хатини. Навіть стріху підпалити не просто свічкою чи кресалом.
— Так, кресалом хати не підпалиш. Тут потрібне щось інше,— погодився Капніст.— Думаю, що палій зачерпнув чимось із печі, що горіла весь день, жару і підсунув під стріху. Швидше всього він скористався дерев’яним ковшем, який згорів дотла разом з хатиною. Потім підпер двері... Ось така картина вимальовується мені... Виходячи з цього припущення, можна стверджувати, що зловмисник — своя людина і в хаті, і в кухні, і на подвір’ї. Його дії не привернули нічиєї уваги. Отож знову-таки підозра падає на Лушу та Василя.
— Але хто з них?
— Не знаю. Поки що не знаю,— здвигнув плечима Капніст.— Підкреслюю — поки що... Але згодом злочинець може виявитися! А тому моя порада: не треба поспішати з судом, щоб не осудити невинного чи невинну. Це найголовніше! Цими днями я їду до столиці, там зустрінуся з графом Безбородьком і розповім йому про цю незвичайну справу. Гадаю, йому було б дуже прикро почути, що його земляки прославилися таким негідним, варварським вчинком, як спалення відьми, чого вимагає темний, затурканий народ, збуджений і роздратований зловмисною пожежею, у якій мало не згоріло все місто.
Почувши про те, що про лубенську подію може дізнатися всесильний граф Безбородько, а потім і цариця, Пухляков не на жарт перелякався.
— Бог з вами, Василю Васильовичу,— замахав він руками,— не розповідайте графові нічого! Це ж буде страшенний скандал! Що скаже наш губернатор! Мені голови не зносити! Я все зроблю, щоб виявити зловмисника, а з невинних зняти всяку підозру! Богом клянусь!
— Я вірю вам, Сергію Івановичу, а тому спокійно повертаюся до Обухівки, а звідти цими днями вирушу до Петербурга.
— З Богом, Василю Васильовичу! Я все зроблю! Будьте певні!
3.
Генеральний штурм Очакова Потьомкін назначив на шосте грудня 1788 року. Назначив усупереч своєму бажанню з примусу, бо мав великий сумнів, чи пощастить узяти цю фортецю. Зволікав майже півроку, сидячи за двісті верств від Очакова — аж у Єлизаветграді, давав там бали, приймав там коханок, жив, як кажуть, на широку ногу, а до діючої армії наїздив вряди-годи, щоб на місці познайомитися з воєнною обстановкою. І все відтягував і відтягував генеральний штурм цієї проклятої фортеці, що забрала вже третину армії. Недоїдання, хвороби, а особливо різачка, тобто дизентерія, кожного дня клали в сиру землю десятки солдатів та запорожців. Генерали, офіцери і навіть нижчі чини почали ремствувати, наполягати на штурмі. Побоювання, що загине вся армія, і Очаків, якщо не взяти його зараз, так і залишиться в руках турків, а війна, отже, буде програна.
Зима наступила рання і холодна, аж люта. Такої зими навіть старі запорожці не пам’ятали. Флот умерз у кригу. В наметах та землянках топити було нічим. Усі вже розуміли, що туркам, які сиділи в очаківській фортеці у теплих зимових квартирах, легше пережити зиму, ніж російській армії та козакам у наметах та мерзлих землянках, і всі з нетерпінням ждали штурму. Один Потьомкін зволікав, тягнув, відтягував, аж поки не “збунтувався” генералітет і не послав генерала Рахманова, який саме чергував при штабі, до Потьомкіна з вимогою розпочати завтра штурм.
У розкішній землянці “найяснішого”, обвішаній і встеленій килимами, обставленій дорогими меблями, було затишно, тепло. Потьомкін сидів у кріслі в шовковому халаті, коли зайшов генерал. З його колін зразу ж спурхнула молода пишнотіла жіночка, дружина племінника Павла Потьомкіна, одна з багатьох добровільних розважальниць “найяснішого” у його воєнному “страдницькому” житті, і шуснула за занавіску, в сусідню кімнату.
— Ну що там? — незадоволено глипнув Потьомкін.— Горить? Міг би й почекати!