Чумацький шлях
Шрифт:
Не підводив очей. Знав, що покірної голови і меч не січе. Ждав прочухана.
Та Катерина тільки довірливо потріпала його по щоці.
— Бачу, ви всі обманщики...
Це було прощення.
— Тільки в дрібницях, государине-матінко! В таких дрібницях, яких не треба й до уваги брати!— вигукнув підбадьорений її ласкою Безбородько.— А в значних та великих справах я вам відданий до кінця, ваша величність!
— Я це знаю, графе. Тому й покликала нині, що вірю і довіряю тобі.
Безбородько зрозумів, що основна розмова попереду, і знову присів на дзиглик.
— Я весь увага, ваша величність.
Катерина пильно глянула в вічі своєму
— Я довіряю тобі, графе, і знаю, що ти умієш тримати язик за зубами.
І знову пауза.
Безбородько губився в здогадах. Навіщо такі застереження? Про що буде мова? Та відповіді не знаходив. Нарешті Катерина промовила:
— Сьогодні вночі я перелякалася, графе. Мені раптом стало так погано, що думала — помру. А помирати поки що не можна, бо не вирішене питання про престолонаслідування.
Вона знову замовкла, ніби спіткнулася, і, видно, думала: продовжувати чи ні?
А Безбородько похолов: йому довірена страшна таємниця! Може скластися так, що доведеться важити головою. О Боже!
Мабуть, вирішивши остаточно довіритися Безбородькові, Катерина продовжила:
— Ти знаєш, Олександре Андрійовичу, що мій син Павло ненавидить мене, що він людина неврівноважена, жорстока, правити імперією не може. Та й допускати його до цього не можна... Я боюсь, що, ставши імператором, він погубить усе моє діло... Отож я хочу законним шляхом позбавити його права на престолонаслідування і передати таке право внукові моєму Олександрові.
— Малий ще... Одинадцять років...— засумнівався Безбородько.
— Малий нетяма порозумнішає, старий дурень — ніколи,— заперечила Катерина і після паузи додала: — Та й сподіваюся я, що не сьогодні помру, а поживу ще... Однак свого часу ніхто не знає, тому маніфест варто заготовити заздалегідь...
— Ви маєте рацію, ваша величність,— погодився Безбородько.
— Тоді й склади як належить цей папір, Олександре Андрійовичу!
— Мені пройти до себе?
— Та ні ж! Сідай тут і пиши! Скомпонуй, будь ласка, так, щоб було все по закону, а я підпишу... Повеліваю після моєї смерті передати трон моєму внукові Олександру!
Безбородько відчув, як у нього похолола спина. По суті, він стає учасником майбутнього державного перевороту. Цим маніфестом усувається від влади наслідник престолу Павло. Якщо якимось чином він дізнається про це, то не зносити горопасі Олександру Андрійовичу голови! Та хіба тільки йому одному? Родові всьому! Переворот — це не жарти! Розправа буде невідворотна і кривава!
Потерпаючи від однієї думки, чим все це може закінчитися, і відчуваючи, як по спині забігали мурашки, він сів до столу, взяв папір, перо і твердо вивів: “Маніфест про престолонаслідування”.
Написав короткий текст швидко, прочитав Катерині — і та кивнула головою, схвалила.
— Перепиши начисто!
Переписаний начисто “Маніфест” Катерина уважно прочитала і звеліла подати перо. Безбородько підніс до ліжка невеликий ломберний столик, поставив каламар і подав перо.
Імператриця трохи підвелася і, спираючись на подушку, твердо вивела: “Катерина”. Безбородько присипав підпис піском, згорнув аркуш у сувій, перев’язав голубою стьожкою і запитально глянув на “матушку”. Катерина поглядом показала на невеличку інкрустовану сріблом скриньку, що стояла на туалетному столику, перед дзеркалом.
— Подай!— Відкривши скриньку, опустила туди сувій, потім закрила кришку і заховала собі під подушку.— Отут йому лежати до мого останнього
5.
Тут автор просить вибачення у читача за те, що перериває природний, хронологічний хід подій, і хоче, перескочивши через кілька років, розв’язати туго зав’язаний у спальні імператриці сюжетний вузол про престолонаслідника.
В житті цього не зробити, в романі — все в руках автора, оскільки подальші події давно стали набутком історії.
Після пам’ятного дня, коли був підписаний “Маніфест про престолонаслідника”, Катерина прожила ще немало років, але рішення свого не змінила. Більше того, неприязнь між матір’ю та сином все більше посилювалася і, навпаки, зростала любов до внуків, котрих Катерина любила, всіляко опікала і навіть втручалася у їхнє виховання.
“Маніфест” усі ці сім чи вісім років спокійненько лежав у неї під подушкою.
А що ж граф Безбородько? Спочатку Олександр. Андрійович переживав, хвилювався: почерк, яким був написаний “Маніфест”, давно став знайомий багатьом, в тім числі й наслідникові престолу. Отож неважко було здогадатися, що свій гнів Павло, коли б документ потрапив до його рук, вилив би на його автора. Однак з часом страх минув. Катерина почувалася добре, настільки добре, що наступного року, розмінявши сьомий десяток свого життя, не на жарт закохалася в юного двадцятидвохрічного підпоручика кінної гвардії Платона Зубова. Ця неприродна любов старої розпусної жінки шокувала петербурзький двір і дипломатичний корпус, але разом з тим свідчила, що стан її здоров’я добрий і що вона не думає про вічний спочинок. Це й заспокоювало Безбородька. Він і гадки не мав, що небезпека чекає на нього з іншого боку.
Дуже швидко Платоша Зубов став набирати неабиякої ваги при дворі. Чини та нагороди сипалися на нього, як з рогу достатку. А після несподіваної смерті Потьомкіна восени 1791 року майже всі найвищі звання та посади колишнього фаворита перейшли до нього. Він став князем, новоросійським генерал-губернатором, начальником Чорноморського флоту, йому Катерина подарувала сотні тисяч десятин землі та незліченну кількість кріпаків на Україні, в Білорусії та в щойно приєднаній Польщі. І чим більше зростала вагомість Зубова, тим помітніше падав авторитет Безбородька. Катерина не позбавила його ні власності, ні титулів та чинів, але все прохолодніше ставилася до нього, все рідше зверталася до нього за порадами. Йому іноді здавалося, що він просто став не потрібен їй. Чи був він на службі, чи ні — його не помічали. Він часто залишався вдома, працював над своєю “Історією русів”, читав, їздив на полювання, а то й просто клав у кишеню сто рублів і йшов грати в карти чи розважатися з артисточками італійської опери. Не обходилося і без п’яних загулів, тоді він по кілька днів не з’являвся додому. Ну і, звичайно ж, на службу. В такі дні суворо проінструктований кучер Іван мчав графською каретою до Зимового і справно стояв там до обіду. Потім їхав додому, удаючи, що везе графа на обід. Таку ж процедуру проробляв він і після обіду. Таким чином він вводив в оману петербурзького обивателя: дивись-но, мовляв, язики плескали, що граф Безбородько потрапив у немилість, а він, виявляється, знов у фаворі!