Чумацький шлях
Шрифт:
Наступного дня Капніст прибув до Лубен, переночував у корчмі, а вранці з’явився до судді Пухлякова. Звичайно, Пухляков не знав і відати не відав, що цей ще досить молодий дворянин із сусіднього повіту стане в майбутньому губернським суддею, але, як людина, що вийшла з низів, звик запобігливо ставитися до всіх, хто був багатий і займав вищий щабель у суспільстві, до того ж йому було відоме впливове прізвище Капністів, тому прийняв його люб’язно. На прохання гостя він докладно розповів про недавню пожежу, її причини і наслідки.
— І де ж ця нещасна жінка?— спитав Капніст, коли Пухляков замовк.—
— Я забрав її з холодної, бо боявся, що її спалять разом з холодною, і тримаю тут, у себе, під замком.
— Я хотів би побачити її і, якщо можна, поговорити з нею.
— Будь ласка, ваше благородіє.
Пухляков провів його у кінець коридора і відімкнув двері невеличкої напівтемної кімнати, світло до якої проникало через вузьке загратоване віконце під стелею. В дальньому кутку, на дощаному тапчані, сиділа, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками, досить молода чорнява дівчина. Це здивувало Капніста. З розповіді Пухлякова він уявляв, що Катря — підстаркувата, огрядна і дебела дівка, вічна наймичка, а тут він побачив просто юну, якій, мабуть, не було ще й двадцяти років, вродливу дівчину, що при його появі зразу ж схопилася з тапчана і, схрестивши на грудях руки, вклонилася незнайомому панові. В її очах промайнув переляк, цілком виправданий у її становищі.
Капніст озирнувся на Пухлякова, і той, зрозумівши, що гість хоче поговорити з дівчиною віч-на-віч, приніс йому стілець і, вийшовши, зачинив за собою двері.
— Сідай, Катре,— сказав Капніст, і собі сідаючи.— Хочу поговорити з тобою... Я не суддя і не пристав. Можеш мене не боятися. Я просто по-дружньому хочу поговорити з тобою про те, що сталося, бо не все мені ясно, і по змозі допомогти тобі..— Він приязно і довірливо заглянув у смутні, насторожені очі дівчини.— Ти мені віриш?
Катря стенула плечима. Ніяковіючи, відповіла:
— Хтозна... Мені дуже хочеться вірити вам, паночку... Бо всі проти мене...
Капніст зауважив про себе її природний розум і кмітливість.
— Мені цього досить... Прошу об однім: на мої запитання відповідай щиро і правдиво. Мені чомусь думається, що ти ні в чому не винна...
Катря пильно, з цікавістю і якоюсь неясною надією, що раптом спалахнула в її очах, глянула на дивного незнайомця. Чому, з якої причини він проявляє турботу про неї? Щирість це чи хитрість?
Капніст з не меншою цікавістю стежив за зміною почуттів на її жвавому обличчі, у погляді її виразних очей, і йому здалося, що прочитав її думки, як у відкритій книзі.
— Ти, бачу, сумніваєшся... І правильно робиш... Бо приходить, бач, незнайомець і хоче залізти в душу... Отож я виправляю свою помилку і розповім спочатку про себе, а тоді вже матиму право розпитувати тебе... Я сам з Обухівки, що біля Великих Сорочинець, і звуть мене Василем Васильовичем Капністом, якщо чувала...
Катря оживилась, очі її блиснули.
— Звичайно, чула таке прізвище. Кибинці належать Капністам...
— О, звідки ти це знаєш?— Капніст не приховав здивування.
— Мати розповідала... Вона ролом із Кибинців.
— Ось як! Тоді ми майже родичі.. Бачиш, який світ тісний!
Катря вперше усміхнулась, на її щоках з’явився рум’янець.
Здається, душа її, що відгородилася було від усього світу крижаним панциром, почала
— Тепер я вам вірю,— сказала вона.— Бо про Капністів чула тільки хороше.
— Я радий це чути від тебе, Катре... А тепер давай поговоримо про твоє лихо. Згода?
— Згода.
— Скажи мені, ти по любові йшла за Хуржика? Пробач за таке запитання, але це важливо.
Катря почервоніла.
— Яка там любов! Господи! Мусила...
— А хто ж тебе примушував?
— Материна хвороба та нужда...
— А Хуржик?
— Користуючись тим, що я заборгувала йому, наполягав і він, матір умовляв, аж поки домігся її згоди... Я її розумію: сама хвора, працювати не може, а їсти щось треба... Та ще сестриця Настуня... Хто їм допоможе, окрім мене?
— Кажуть, у тебе був хлопець...
— Був... Івась... Та з ним сталося якесь лихо... Не повернувся з Криму разом з чумаками. І до цього часу немає його... Я ждала більше року!
— Ну, а тепер скажи мені, що за дівчина Луша... Теж наймичка?
— Так.
— Що ти про неї можеш сказати?
Катря зблідла, губи її ображено затремтіли:
— Не хочу про неї й говорити!
— Чому?
— Негідниця вона! Це від неї пішло, що я відьма! Наговорила судді такого, що мені хоч з мосту та в воду! Набрехала, що то я підпалила хатину, щоб позбутися нелюбого чоловіка!
— А ти справді не підпалювала?
— Бога бійтеся, паночку! Хіба я звірюка яка? Я ж дала матері слово і Хуржикові, що піду за нього... Та й самі подумайте, чим би я підпалила хатину зсередини? Свічкою? Але ж хатина мазана — як її підпалиш? Хіба глина горить?
— До речі, чого ти з чоловіком опинилася в хатині?— Катря почервоніла по самі вуха, і Капніст, зрозумівши, що ляпнув дурницю, спохватився.— Власне, можеш не відповідати на це запитання. Пробач, будь ласка.
Але Катря відповіла:
— Ну ви ж знаєте — такий весільний звичай. Жінки увечері відвели нас туди... Там уже було приготовлене ліжко...
— Так, так, я це знаю... Пробач мені... Ну... а що було далі? Ще раз вибач за незручне запитання...
— Нас залишили в хатині самих... П'яний Хуржик ледве тримався на ногах і відразу сів на ліжко, а мені наказав роздягнутися. Я пішла в сусідню кімнату і роздягнулася, а коли повернулася, то він уже схилився на подушки і заснув... Я зраділа цьому і не стала його будити, сіла біля вікна і так, задумавшись над своєю нещасливою долею, довго сиділа, аж поки не побачила за вікном червонясту заграву та не почула запаху диму. Я кинулася в сіни, до дверей. Тут уже було чути, як палахкотить солома на дахові, як тріщать лата та крокви у вируючому полум’ї. Я перелякалася і хотіла вискочити надвір, щоб покликати людей, але двері не відчинилися, мовби хтось їх підпер кілком.
— Підпер кілком?— аж кинувся Капніст.— Ти про це казала судді Пухлякову?
— Ні, не казала... А він не запитував, чому я не покликала людей або чому не витягла з хати Хуржика.
— Що ж далі?
— Я кинулась назад, вибила вікно, і спробувала витягти через нього Хуржика, якого не могла добудитися.
— Ну й що?
— Я зуміла лише стягнути його з ліжка на долівку, а підняти, щоб витягти через вікно, у мене не вистачило сили. Він такий важкий!
— Ще б пак! І тоді ти...