Чумацький шлях
Шрифт:
— У вікно вже шугало полум’я, стеля почорніла, тріщала і от-от могла впасти. І тоді Параска вилила на мене крізь вікно відро води і наказала стрибати... І я стрибнула... Прямо в полум’я... А там мене ще раз хтось облив холодною водою... Так я врятувалася від страшної смерті...
Вона замовкла і з надією підвела очі на свого співбесідника, ніби питала: ну, в чім же моя вина? Але він запитав ще:
— А чому Луша назвала тебе відьмою? Чи, може, хтось перший вимовив це слово?
— Та Луша ж!
— А чому саме відьмою? Невже тільки тому, що застала, як ти ворожила? Але майже кожному хоч раз у житті ворожила циганка чи баба-ворожка. Та можна й самому собі поворожити. Хіба не так? Це у нас звично. Мабуть, немає тієї дівчини, яка б не хотіла знати свого майбутнього...
— Бачите, коли Луша стала на службу до Хуржиків і побачила ще не старого вдівця і його сина-парубка, то почала відразу підбивати до обох клинці, щоб сподобатись комусь і вийти заміж. Дуже вже їй хотілося стати заможною господинею. Але вони не звертали на неї ніякої уваги. І вона швидко зрозуміла чому.
Катря раптом замовкла, ніби спіткнулась на якомусь слові,— аж Капністові довелося перепитати.
— А чому, Катре?
Дівчина зніяковіла, щоки її знову зарожевіли.
— Та... Аж соромно мені казати...
— Обидва закохалися в тебе? — допоміг їй Капніст.
— Так,— ще більше зніяковіла Катря і опустила очі.— А як ви здогадалися?
Капніст усміхнувся, розвів руками.
— Бачиш, неважко здогадатися... Ти гарна дівчина,— отож не дивно, що в тебе закохалися і батько, і син... До речі, де ж подівся син? Як його?
— Василь.
— Де ж подівся Василь?
— Не знаю. Я його не бачила після пожежі.
— А до того?
— А до того сидів за весільним столом... Блідий, мов смерть... Мені було жалко його.
— Все-таки — де ж він подівся? Невже ніхто не бачив?
— Люди кажуть, що згорів, як і батько... А я думаю, що після всього пережитого зійшов з дому... Адже йому нелегко... Йому важче, ніж будь-кому. Як він мучився і переживав, бідний, в останні тижні,— і словами не переказати!
Капніст задумливо дивився на Катрю. Ні, що б не говорили люди, ця дівчина не винна у підпалі Хуржикової оселі і в його смерті. Відповіді її осмислені, щирі, мов на сповіді. Ніякого намагання викрутитись, ніякого лжесвідчення. Дивиться прямо — у вічі. Тримається достойно. Хіба що трохи ніяковіє від того, що одягнута в якусь стару лахманину, накинуту наопашки на білу сорочку, на якій видніються сліди сажі. Тиха, спокійна. Аж не віриться, що, як розповідав Пухляков, накинулась на Лушу, мов фурія. Хоча, коли вникнути в її тодішній душевний стан, і це можна зрозуміти і виправдати.
Однак неясними залишалися кілька запитань: хто підпалив хатину, хто і навіщо підпер кілком двері і де подівся Василь? Пухляков каже, що обгорілий труп Хуржика знайдено, знайдено також і залишки обгорілого дубового кілка, яким, напевне, були підперті двері хатини. А от ніяких слідів Василя не виявлено.
Невже й справді він зійшов з дому? На це запитання відповідь дасть лише час.
— Скажи мені, Катре,— звернувся він до дівчини,— і це вже останнє запитання: за кого б ти пішла заміж, коли б тобі було дано право вибирати,— за старого Хуржика чи за його сина Василя?
— Ні за кого, бо я любила і досі люблю одного Івася!— твердо відповіла Катря.
— А все ж?
— Ну, коли б я мала право вибирати, то вибрала б молодого... Але ж такого права я не мала. Хуржик і мене міцно тримав у кулаці, а Василя ще міцніше... Коли б ви знали, як Василь просив батька, як повзав у нього в ногах, щоб відступився від мене! Як плакав! Та батько не відступився! Не дозволив одружитися зі мною! Мов навіжений, кричав на нього, відкидав усі Василеві благання! Мов лютий звір, погрожував, що битиме, що позбавить спадку... Мені було легше, ніж Василеві, бо після смерті Івася все мені збайдужіло, навіть життя...
Капніст підвівся.
— Пробач мені, Катре, що я влазив у твою душу. Але тепер я переконався, що ти ні в чому не винна. Так я скажу і судді, і людям... Бувай здорова!
— Ходіть здорові, паночку,— відповіла Катря.—Хай береже вас Бог!
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Острів Березань лежить при самому вході в гирло Дніпра. Гасан-паша беріг його, мов зіницю ока, і тримав біля нього майже весь свій флот, бо знав, що хто володіє островом, той володіє й Очаковом.
Головатий, у свою чергу, розумів, що, поки турецький флот стоїть на рейді біля Березані, взяти острів неможливо. Тому його дозорці день і ніч слідкували за діями Гасана-паші. Однак нічого втішного не сповіщали: капудан-паша уперто, ні на день не залишав острова, стеріг фортецю.
Головатий терпляче ждав. А тим часом відібрав вісімсот козаків, котрі добровільно зголосилися взяти участь у цій небезпечній операції, приготував і відповідно оснастив гарматами флотилію з легких суден — дубів та байдаків, здатних пливти по мілководдю, а також домовився з де Рібасом, що замінив Нассау-Зігена на посту головнокомандуючого, котрий попросив відставки і виїхав з Росії, підтримати артилерійським вогнем.
Спливали останні дні жовтня. Все частіше налітали на острів холодні осінні шквали, рвали вітрила на кораблях, ламали щогли. Гасан-паша нервував, боявся, що сильний шторм зірве ескадру з якорів і знесе на прибережні мілини. Врешті не витримав. Після однієї особливо бурхливої ночі наказав відчалити від острова і заховатися в очаківській гавані, під захистом крутих берегів та фортечних гармат.
Про це зразу ж стало відомо Антону Головатому, і вранці сьомого листопада запорізька флотилія вийшла з Бузького лиману і взяла курс на острів Березань. Того ж ранку услід за нею рушила і російська ескадра де Рібаса.
Десятки дубів, байдаків та чайок серед білого дня ринули до острова. Вода на підступах до нього була така мілка, що козакам іноді доводилося перетягати свої судна через мілини вручну. Чайки зупинилися перед мілинами, висадивши десант прямо у воду.
Турки не сподівалися нападу і з деяким запізненням розпочали обстріл їх з берегових гармат, установлених на високих обривистих кручах .Коли вдарили гармати і кілька байдаків рознесло вщент, Головатий вигукнув:
— Суши весла! Стрибайте в воду! За мною! Вперед!