Чумацький шлях
Шрифт:
А дзвін гуде і гуде, мов на пожар, і холодить душу й серце. Вона й без того тремтить у своїй благенькій кофтині, а він ще й душу холодить... А люди все сходяться і сходяться — мов на свято! Людоньки-и! Схаменіться! Я ж ні в чому не винна! Я...
Думки її плутаються. їй здається, що вона кричить на весь голос, на весь майдан, на весь світ, а насправді посинілі губи лише щось шепочуть, і ніхто не чує її волання, що рветься з серця.
Голова її на мить прояснюється, і вона з жахом усвідомлює, що порятунку немає. Зараз Луша
Вона підводить очі вгору, до низького зимового неба.
Боже! Єдиний, великий!
А хіба не так усі, хто втрачав надію, в останню мить піднімали очі д’горі і молили-просили Всевишнього: Боже, єдиний, великий! Це остання молитва усіх приречених. У ній
— остання надія і остання втіха.
Боже! Єдиний, великий!
В Катриних очах повно сліз і туги. Як же без неї житиме матінка? Що чекає Настуню, сестричку любу, покійного батька пестунку? Господи-и! Не дай їм загинути! Укріпи їхні сили!
А мороз проймає! Дістає до серця! І ніг не чути. І спину обкладає холодом... Хоча б капелиночку тепла! Де ж той вогонь? І Луша чомусь бариться... Її тільки по смерть посилати!
Ой, як-к х-холод-дно!
А-а, ось і Луша йде! В руках горнятко несе, а в ньому, мабуть, жар, бо сизий димок в’ється. Це ж я зараз погріюся!
Думки її зовсім сплуталися, почали перескакувати з одного на інше, мов горобці з гілки на гілку. Потім зовсім потьмарилися.
5.
Івась мовчки розглядав пожарище. Чи думав він, що все так складеться? Хуржик загинув, його син подівся невідомо де, а Катрю, його тиху, лагідну, кохану Катрю звинуватили у підпалі та мужевбивстві. Та й ще страшніше — у тому, що вона відьма!
Невже це правда? Ні, ні, це брехня! Наклеп! Огидна обмова якоїсь Луші, якої він не знав і не знає, але вже встиг зненавидіти. Ні, повірити важко. Просто неможливо! Адже він знає Катрю, знає її золоте серце! Тут щось не так! Не так! І він зараз піде до судді і про все розпитає, поговорить з дівчиною... Піде й до Луші!
На плече йому лягла легка Парасчина рука.
— Не сумуй, синку! Якось воно буде! Головне — Катря жива! А там дивись — і випустять її...
— Та я не сумую, тітонько... Сама туга серце в’ялить...
Він хотів ще щось сказати старій, та раптом від колодязя долинув Керімів скрик:
— Івасю!
Івась оглянувся.
— Що там?
— Та витягнув двоє відер води, а третього не подужаю... Мабуть, круком [15] за нижню цямрину зачепив. Або за корягу якусь...
15
Крук (від тюркського курук — тичка) — частина колодязного журавля, довга
— Чекай, я допоможу!
Вони вдвох ухопилися за крука — потягли вгору. Крук піднімався важко, але йшов. Хлопці тужилися щосили, ніби внизу почепилося кам’яне жорно.
Івась пожартував:
— Так ми з тобою увесь зруб нижній витягнемо! І що воно там за чортяка?
Він заглянув у колодязь. Світло-голубого шматочка неба у воді, як це буває у глибокій криниці, не видно, ніби щось його затуляє темне. Чути, як дзюрчить вода.
— Не попускай! Тягни!— загукав Керім.— Бо я впущу!
Івась знову вхопився за жердину і щосили потягнув догори.
Важкий тягар поволі піднімався з глибини. Нарешті, зрівнявся зі зрубом. На нього упало світло.
— Якийсь лантух, чи що?— здивувався Керім.
— Та ні, це не лантух!— скрикнула раптом Параска.— Це... Боже, це ж людина! Утопленик! Кладіть його на землю!
Хлопці ухопили утопленого, що зачепився ременем за крука, перетягнули через цямрину і поклали на сніг.
Перевернули горілиць.
І тут Параска сплеснула руками.
— Господи! Та це ж Василь! Це його одяг! Його чуб!
Івась аж оторопів. Пильніше глянув на обличчя утопленика. Воно було розбухле, спотворене. Очі широко розплющені, аж вирячені. Шкіра у виразках, мов поїдена хробаками... І все ж у ньому щось є Василеве: його вузьке чоло, чорний чуб, хрящуватий ніс... Так, це він! Ось і родимка біля вуха!
— Так, це він! Василь!— підтвердив Івась.— Тут ніякого сумніву бути не може... Як же він опинився у колодязі? Сам стрибнув чи його вкинули?
Параска розвела руками. Керім стенув плечима. Та й Івась сам добре розумів, що ніхто не відповість на його запитання.
Василь, на морозі швидко дубів, покривався скляною ожеледицею і ставав більше схожим на самого себе. Тепер уже ніякого сумніву не було, що це він.
— Що ж будемо робити?— запитала Параска.—Таке лихо! Все ще сподівалися, що він десь живий, а виходить, три місяці лежав у колодязі... А я й не знала — брала воду! О Боже! Куди ж тепер його?
— Треба йти до судці,— розміркував Івась.— Без його дозволу ховати не можна...
Тут зненацька закалатав на сполох дзвін — бем, бем, бем! Та так швидко, так тривожно!
Параска схотілася за серце.
— Ой, лишенько! Знову десь горить!
Хлопці переглянулись: тривога закликала до дії.
— Їдемо?— спитав Керім.
— Їдьмо!— Івась скочив у сідло.— Тітко Параско, попильнуйте тут, щоб часом собаки не пошматували Василів труп!
Вони виїхали на вулицю і повернули до майдану. З усіх усюд бігли люди.
— Де горить?— зупинився Івась біля бабусі, що, спираючись на ціпок, дрібуляла й собі на майдан.