Чумацький шлях
Шрифт:
— Так, після того, що трапилося, їй тут робити нічого. Ми поїдемо на південь, до Чорного моря. Там землі не міряно! Я маю право отримати ділянку — вже й місце набачив над Бугом...
Пухляков задумався, почухав свого кирпатого носа.
— Гм... Але ж потрібні бомаги — купчі, дарчі грамоти або заповіт від Хуржика. Вони в неї є?
— Немає, пане суддя. Ви ж знаєте — все згоріло. Тим більше ніякого заповіту Хуржик просто не міг залишити. Не встиг.
Пухляков відкинувся на спинку крісла.
— Якщо немає паперів — то немає й землі!
— Як? — аж кинувся Івась.— Побійтеся Бога, пане судця! Немає паперів, але ж є свідки. Є запис у церкві про вінчання, нарешті...
—
Пухляков хитро прищурився, водночас явно чекаючи, що на це скаже Івась. Хлопцеві враз стало душно. Не такий він був простак, щоб не здогадатися, чого жде від нього суддя. Звичайно ж — хабаря! Але щоб так зразу, нахаб-но — не ждав такого. Правда, з Катрею вони обміркували цю делікатну справу — про продаж Хуржикової землі, що після смерті Хуржика та його сина переходила у спадщину його вдові. Розуміли вони, що ніяких паперів не залишилося — всі згоріли, отож буде морока. Катря зразу сказала: без Пухлякова нічого не вийде! Треба підмазати, бо ложка суха рота дере. Івась навіть погодився було. Але тепер, коли відчув крутійство і вимагання, душа його обурилася, збунтувалась, запротестувала. Він аж кулаки стиснув і зблід від напруження. Гнівні слова готові були зірватися з язика — ледве стримався. Досвідчений і хитрий Пухляков відразу спостеріг цю зміну і, випереджаючи вибух, сказав:
— Ти, парубче, думаєш, що Пухляков чогось хоче, вимагає? Та ні ж! Боронь Боже! Просто я думаю: братися мені за це явно безнадійне діло чи ні? Не взятися — жалко вас, молодят, узятися — собі ж гірше: клопоту на півроку. Мороки на рік, а прибутку — кіт наплакав! От і думай, як тут бути...
Івась замислився. Серце його занило, затужило. Справді, все залежить від судді. Якщо станеш дибки проти нього, то вплутаєшся в таку тяганину, що не тільки до весни не виплутаєшся, а й до осені. Тоді пиши — пропало! А Катря ж так надіється, що все владнається до весни, а весною вони виїдуть звідси і знайдуть щастя-долю на нових землях. Стояв би перед ним яничар, то й думки не було б, що робити. Махнув би шаблею або пальнув би з рушниці чи пістоля — і кінець! А тут ти зовсім безсилий перед цим кирпатим опудалом. Що захоче, те він з тобою й зробить. Влада!
Пухляков уважно слідкував за плином його думок, що відбивалися на його молодому обличчі.
— Ну, не правду я кажу, Івасю?
— Правду, пане,— зітхнув Івась, згадавши Катриного батька, котрий судився, судився з полковником за землю, та і землю втратив, і сам у землю ліг.— Я знаю, що все не просто. Тому й прийшов до вас порадою бо без вас нічого не зробимо. Вся надія на вашу допомогу.
Погляд Пухлякова потеплів.
— Ти розумний, бачу, парубок Івасю. Безперечно, ви з Катрею будете смикатися, поки плюнете і на землю, і на ходіння по судах.
— Так, пане суддя,— погодився Івась, бачачи, що треба поступитися своєю честю і совістю.— Катря готова тому, хто їй допоможе, уступити Хуржикове дворище. Ви бачили його — там добрячих півдесятини!
Пухляков хруснув пальцями.
— Усе це добре... Але робота варта більшого! Я був би не проти купити у неї десятин п’ять у полі... Якщо поцінно, звичайно... Їй же, гадаю, однаково, кому продати?
Івась внутрішньо здригнувся. Який нахаба! Який безсоромний вимагатель! П’ять десятин! Не мало! Цілий лан! Було б сказано — поцінно куплю! По всьому видно — доведеться віддати задарма! І що ти йому зробиш? Вогню прикладеш? Судитимешся? Як? Не кажучи ні “так”, ні “ні”, Івась відповів:
— Я скажу Катрі... А ви тим часом робіть, що треба...
Пухляков
— Ну, якщо так, тоді по руках!— І простягнув свою товсту, в ластовинні, руку з короткими, мов пообрубуваними, пальцями.
4.
В каміні палахкотіли березові дрова, випромінюючи приємне тепло та червонясте світло, що мерехтливими відблисками заповнювало напівтемну кімнату.
Перед каміном, у глибоких кріслах, сиділо двоє співрозмовників. Розмова була довірлива, конфіденційна, і господар кабінету граф Олександр Андрійович Безбородько, замкнувши зсередини двері, зауважив:
— Подалі від гріха! Навіть власним слугам не можна довіряти... Хоча це переважно свої люди, земляки... Отак-то, мій дорогий друже Василю Васильовичу. Навіть землякам!
Капніст налив з барвисто розписаного череп’яного глека роботи опішнянських майстрів у кухоль пива і зітхнув.
— Так хто ж і зраджує, як не свої люди? Ми ось з вами мріємо про відродження Гетьманщини, яку скасувала Катерина, а многі із наших землячків і раді, що скасувала, бо замість виборної старшинської посади, яку вони обіймали і з якої козаки на виборах могли й зіпхнути, від цариці тепер отримали “Жалувану грамоту дворянству”, за якою вони урівнюються в правах з великоросійським дворянством, перетворюють своїх-таки вільних селян та козаків на кріпаків. Коли б вони цього не захотіли, то сама цариця нічого б не вдіяла! І далі мала б Україна ті самі вольності, що й раніш. Наш вищий старшинський стан за привілеї дворянські, за ласощі царські готовий і вітчизною знехтувати. Від цього всі наші біди!
Безбородько сів, відпив ковток з кухля. Довго мовчав, обдумуючи сказане своїм молодим запальним співрозмовником. Внутрішньо він поморщився, бо йому здалося, що і його це торкається.
— Ви ніби про мене натякаєте, Василю Васильовичу...— почав було він.
Та Капніст виставив перед собою руки долонями назовні, ніби хотів захиститися від такого закиду.
— Що ви, графе! Боронь Боже! Я і в думці такого не мав! Одна “Історія русів” підносить вас над усіма нами на недосяжну висоту. А я ж іще знаю, окрім того, ваші наміри щодо сучасного стану нашої батьківщини. Хто, крім вас, наважився б підтримати мій намір поїхати в Берлін, щоб заручитися допомогою пруського двору в справі відродження Гетьманщини? Ніхто! Коли б усі були такими патріотами, як ви, то ми б не мали того жалюгідного стану, в якому перебуває зараз Україна.
— Ну, гаразд. Хай буде так,— усміхнувся Безбородько.— Переконав, друже мій, що я не хохол і не малорос, а щирий українець, хоча я такий же користолюбивий, як і інші наші землячки. І нахапав і титулів, і маєтків — не відмовлявся. Але не в цьому річ. Перейдемо до справи...
— Перейдемо,— погодився Капніст.
— Отже, Василю Васильовичу, пам’ятайте, що справа, яку ви затіяли, не тільки важлива для нас, а й небезпечна. Ніяких записок, ніяких посилань на мене чи інших осіб, причетних до цього, не називати ніколи і нікому!
— Ну, що ви, графе! Я все це розумію...
— З нашими земляками не спілкуйтеся, тримайтеся подалі від них. З німцями будьте теж обережні — до кінця не відкривайтесь. Відверто можна говорити лише з королем, та й то після того, якщо він проявить зацікавленість. Словом, будьте дипломатом... На мене можете зіслатися одному фон Утербрайцбаху, моєму доброму знайомому з Шарлоттенбурга. Він дасть вам захисток і зведе з потрібними людьми. Але як тільки відчуєте, що не знаходите в уряді розуміння, відразу ж припиняйте переговори... Правду кажучи, я не дуже вірю в них, бо упевнений, що визволення будь-якого народу