Чумацький шлях
Шрифт:
Назустріч вийшла Луша.
Івась всього раз бачив її, але запам’ятав добре. Здивувався.
— Ти? Тут?
Він не вірив своїм очам: так вона змінилася. На голові — білий очіпок, що прикривав чорну косу, квітчастий сарафан щільно облягав її міцну, дещо розповнілу постать, а округлі щоки пашіли рум’янцем та здоров’ям.
Хоча Луша була значно нижчою за Івася, але якось зуміла дивитися на парубка звисока, з почуттям власної переваги.
— Я покоївка пана судді,— повідомила пихато.
І
— Може, й господинею станеш?— спитав з іронією.
Та Луша цілком серйозно відповіла:
— Може, й стану. А чому б ні? Я не гірша за інших! А ти з Катрею вже побрався?
— Ще ні, бо не минуло року з дня смерті її чоловіка.
— Пхе!— зневажливо знизала плечем Луша, а потім, спохватившись, споважніла.— Ти чого прийшов?
Івась поставив кошіль з мерзлими в’юнами на підлогу.
— Та осьприніс панові судді... Наловив у Сулі...
— Маєш якесь діло до нього?
— Катря має...
— Я чула... Хуржикову землю хоче продати?
— Так.
— А сама ж куди?
— Поїдемо в Таврію. Там землі досить.
Раптом відчинилися двері — і до кухні заглянув Пухляков. Побачив Івася.
— А-а, це ти?— вирячив очі.— А я думаю, хто тут балакає...
Луша повела бровою на кошіль з рибою.
— Ось приніс!
Пухляков втупився в кошіль, де лежали темні, гладкі в’юни та крутобокі карасики, розплився в усмішці, маленькі очиці його заблищали.
— Ох, яка розкіш! З ікрою! Ну, ти ніби знав, коли принести,— у мене саме гість... І ми з ним якраз говорили про Катрю...
— Хто ж це?— здивувався Івась.
— Капніст... Василь Васильович Капніст... Чував? Щойно повернувся з подорожі по заграницях і завітав до мене...— І глянув на Лушу.— Ти ось що, Лушо,— засмаж нам в’юнів. Ми з Василем Васильовичем поласуємо. Та й карасиків у сметані...
— Миттю, паночку,— заметушилася Луша.
З кімнати донісся голос:
— Хто там про мене згадує, Сергію Івановичу?
Пухляков кинув через плече:
— На ловця і звір біжить, Василю Васильовичу! Ми з вами про Катрю, а тут її наречений на поріг...
— Так хай зайде!
Пухляков глянув на Івася, на його засніжені чоботи, з яких уже залишилися мокрі плями на підлозі.
— Заходь! Тільки спочатку скинь свої чоботиська!
Івась роззувся і босоніж вступив до чималого покою, де за столом, у кріслі, сидів ошатно вдягнений молодий пан.
Іван вклонився. Пан простягнув йому руку.
— Так оце ти Катрин наречений? Івась?
— Так, пане, — знову вклонився Івась, обережно тиснучи простягнуту панську руку і дивуючись, що той її подав йому.
— То яке ж ти маєш діло до судді?
— Я ніякого діла не маю... Клопочуся за
— Про що саме?
— Вона стала спадкоємницею свого загиблого чоловіка, після якого залишилася земля. А всі папери згоріли під час пожежі... От я й ходжу...
Останні слова Івась вимовив навмисне з притиском: мовляв, ходжу, ходжу, а толку ніякого... Капніст так і зрозумів його, бо зразу ж повернувся до Пухлякова і запитав:
— Так в чім же річ, Сергію Івановичу? Це ж так просто поновити документи! Справа ж ясна!
Пухляков злегка почервонів і, щоб Івась не бовкнув нічого зайвого, поспішно сказав:
— Та папери давно готові... Треба тільки, щоб Катря сама з’явилася в суд, власноручно розписалася, заплатила мито — і отримала їх.
Івась зрадів.
— Так завтра можна й приїхати?
— Авжеж можна.
— Ну, то я піду.
— Іди, Йване, йди,— погодився з ним Пухляков.
Та Капніст затримав.
— Як же Катря? Як думаєте жити?
— Катря жива-здорова. Дякує вам за заступництво... Живемо зараз у її матері в Мацьківцях, а навесні подамося в Таврію, на нові землі...
— От як! Це добре!— схвально відгукнувся Капніст.— Це добре, що ви помандруєте на вільні землі. Бо нашому народові ніхто не допоможе— треба зараджувати біді самим...— Він сумно похитав головою, ніби відповідав своїм думкам, потім поплескав Івася по плечу.— Років двадцять там не буде кріпацтва, а якщо отримаєш козацький наділ, то взагалі будете вільні... І діти ваші будуть вільні... Бо у нас тут зовсім не те...— Він раптом замовк, згадавши; мабуть, про Пухлякова, а потім додав:— Ну, йди! І хай вам з Катрею Бог помагає!
Наступного дня, вранці, Івась з Катрею прибули в суд. Пухляков прийняв їх люб’язно і зразу ж показав папери: одні, що Катря стала спадкоємницею Хуржикової землі та сіножаті, а другі про те, що вона продала п’ять десятин у Вищому Булатці та півдесятини в Лубнах йому ж таки, Пухлякову.
Однак розплачуватися не поспішав. Лише ткнув пальцем:
— Розпишися, Катре, ось тут, тут і тут! Мита не треба — я сам заплачу!
Катря взяла перо, яке Пухляков, умочивши в каламар, сам уклав їй в руку, і розписалася, як учив колись покійний батько.
Пухляков присипав її підпис піском, почекав хвилину, здмухнув пісок у череп’яну миску, що стояла тут же, на столі, потім один аркуш простягнув Катрі, а інші обережно заховав у шухляду й .замкнув її. Заховавши ключ в кишеню, він люб’язно усміхнувся і легенько торкнувся Катриної руки.
— От і все, Катре. Діло зроблене. Було нелегко його провернути, але всьому буває кінець, і я радий, що допоміг тобі. Тепер ми з тобою квити!
Ця несподівана заява приголомшила Івася. Як! П’ять десятин! Цілий лан! І — квити? Та де це таке видано?