Чумацький шлях

Малик Владимир Кириллович

Він задумався знову.

Правда, Катря горнеться до Івася, а парубок задивляється на неї. Та то — пусте! Невже дурна буде — вибрати голяка з голяків, бідака з бідаків? Хіба не задумається — а жити де? В конюшні? А їсти що? Все життя на наймитських харчах? Одягатися в що? В стару лахманину з хазяйського плеча?.. Гм!

А він же хазяїн! Двір який! Грунти, луги, воли, коні, корови, вівці, свині, птиця... А ще ж — чумацькі мажі, повні засіки солі, вина, ізюму, кав’яру! Багатство! На всі Лубни! Та й сам собою не старий — гарний, дужий і брови чорні!

Він ополоснувся чистою водою, витерся грубим, шорстким рушником —

аж тіло запалало, запашіло, одягнув чисту білизну, дістав з-за образів бритву і почав голити лискучі відпарені щоки і підборіддя. Закінчивши, хлюпнув на обличчя холодною водою, ще раз втерся і почав одягатися та взуватися.

В сінях грюкнули двері. Він виглянув, — повернувся син Василь, якого посилав у місто, щоб дізнався, кому з перекупок і шинкарів потрібна сіль і скільки.

Вони зайшли до світлиці.

— Ну, що? У всіх побував?

— У всіх.

— Візьмуть?

— Ще й спасибі скажуть!

— Вигідно?

— На кожному хунті матимемо чотири, а то й п’ять копійок чистого прибутку!

— Ого! Виходить — з воза карбованців двадцять чи двадцять п’ять, а з мажі усі сорок!

— Не менше.

Хуржик задоволено потер долонею гладенько виголене підборіддя.

— Це добре! Ми розумно зробили, що притримали сіль. Тепер вона, як і хліб, у ціні!.. А в шинки навідувався?

— Був у шинкарів Ірвашевського та Михайла Оріхівського. Візьмуть теж!

— А в шинку Мгарського монастиря?

— Не був, але зустрів шинкаря, то сказав, щоб завезли пудів десять або й двадцять...

— Чудово!— ще більше зрадів Хуржик і обняв сина за плечі.

— Ти ось що, Василю, сьогодні з Івасем понасипай солі у лантухи, а завтра запряжете коней та й розвезете — кому скільки треба. Та записуй, щоб самим не забути! І щоб ніхто не забув!

— Зроблю все як треба, не перший раз.

—А я навідаюся до Петра Кулябки та Михайла Безкровного — нора вже гуртувати на весну нову валку в Крим.

— І цього літа?— здивувався Василь.— Мати ж хвора... Як тобі їхати?

— Ну й що? Вона хворітиме хтозна-скільки, а сіль потрібна людям завжди — і сьогодні, і на той рік. А нам — вигода яка!

— Так мати ж...

— З матір’ю ти залишишся. Не малий уже — скоро женитися забагнеш... Невістку приведеш... Тому й не боюся залишити на тебе і матір, і господарство...

Василь почервонів і потупив очі.

6.

У буденних клопотах минув ще один тиждень. Ніщо за цей час, здається, не змінилося у Хуржиків, — життя йшло собі розмірено, тихо, спокійно, як і раніше. Господиня лежала на високо збитих подушках у своїй жарко натопленій кімнатці, за грубою, і ждала видужання або смерті. Господар уставав рано, до зорі, і, як завжди, будячи наймичок та наймита, бурчав:

— До роботи! До роботи! Коні та воли ясла гризуть! Свині кричать з голоду — хоч з двору тікай! У корів вим’я порозпиралося від молока! А ви рухтите! За віщо я вам гроші плачу?

Все, звичайно, було не так. І свині не кричали, і коні ясел не гризли, і корови мирно собі лежали в теплому корівнику, ремигаючи і дожовуючи останню жуйку. Ще всюди стояла передранкова тиша, яку порушували голосисті півні своїм кукуріканням. Одному Хурджикові не спалося, і він будив усіх спозарання, виносив собаці шматок хліба, відмикав браму, комору та льохи. Слідом за ним пробуджувалися всі: охкала слабким голосом господиня, схоплювалися, мов ошпарені, Параска та Катря, затоплювали в печі, гріли воду, потім Катря бігла з дійницею до корів, Параска починала готувати сніданок, а Івась, прочумавшись у своїй комірчині, потягався, протирав очі, хлюпав з пригорщ на обличчя студеної води з дерев’яної коновки і йшов порати коней та волів. І навіть Василь, побоюючись суворого батькового окрику, підводився разом з усіма, носив на кухню воду, дрова, відкидав сніг, коли хурделицею замітало двір, та займався ще безліччю різної роботи, якої завжди вистачало у великому господарстві.

Цей заведений здавна порядок, здавалося, не порушився з приходом сюди молодої наймички. Та все ж щось змінилося, і першою цю зміну спостерегла хвора Хуржичиха. |

В неділю, після обіду, коли наймички поралися біля скотини, а Василь гайнув на гулі, вона покликала чоловіка:

— Семене, зайди-но сюди!

Хуржик прочинив до хворої двері.

— Чого тобі?

— В хаті ми самі?— спитала жінка.

— Самі... А що?

— Хочу тебе запитати — молоду наймичку ти привів для мене, щоб допомагала по господарству, чи для себе?

З несподіванки Хуржик закліпав очима.

— Не розумію тебе, Ганно.

— Не розумієш? Аякже — він не розуміє!.. Ти, мабуть, і сам не помічаєш, що з тобою сталося за цей час...

— А що?

— Нові штани натягнув на повсякдень, чуба оливою намастив, вуса підстриг...

— Так масляна ж на носі — от і готуюся!

— Масляна!.. Чомусь не помічала я раніше, щоб ти у будень, якщо не йшов до церкви чи в місто, надягав обновку... І чоботи наквацював дьогтем — аж дихати важко!

— Щоб води не пропускали...

— Води!.. Раніше тижнями шкрьогав по двору в немазаних шкарбанах!

— Ну, знаєш... А ще що?

— Пику кожного дня шкребеш бритвою!

— То й що?

— А те!

— Та що — питаю?— гримнув Хуржик.

Жінка у знемозі відкинулася на подушку, заплющила очі. Довго мовчала. По жовтих щоках текли сльози. Потім через силу прошепотіла бляклими губами:

— Молода наймичка з’явилася в хаті — от що! Гарна! Хіба ж не так?.. Сором який! Сина — парубка постидався б! Смерті б моєї діждався!...

— Тю на тебе, пришелепкувата!— плюнув Хуржик і, грюкнувши дверима так, що аж стіни задвигтіли, вийшов з кімнати.

Постояв у світлиці — з досади, сам того не помічаючи, шкріб цупкими пальцями потилицю. Вийшов у сіни, але тут було темно і холодно. Заглянув у кухню — нікого. Став біля вікна— уперся лобом у замерзлу шибку, щоб трохи втихомирити розбурхані думки і почуття, важко дихав. Досада все більше гризла серце. Як недоладно склалося життя! Здається, чого тобі ще треба? Господар на всі Лубни! Обійстя — багате, одне з кращих в околиці: дім просторий, на дві половини, на фарбованих половицях, застелених барвистими домотканими килимами, двір — ще просторіший: корівня, волівня, конюшня, свинарня, повітка для возів, маж, рап та борін, мурований льох зі вхідною шиєю, колодязь із журавлем, сад за будівлями, а в ньому — і яблуні, і груші, і сливи-угорки, і абрикоси, і вишні, і виноград. А в скринях — одягу всілякого повно, а в прискриньку — грошей у полотняній торбинці. Чого, здається, треба тобі, чоловіче, для щастя?