Чумацький шлях
Шрифт:
Він задумався знову.
Правда, Катря горнеться до Івася, а парубок задивляється на неї. Та то — пусте! Невже дурна буде — вибрати голяка з голяків, бідака з бідаків? Хіба не задумається — а жити де? В конюшні? А їсти що? Все життя на наймитських харчах? Одягатися в що? В стару лахманину з хазяйського плеча?.. Гм!
А він же хазяїн! Двір який! Грунти, луги, воли, коні, корови, вівці, свині, птиця... А ще ж — чумацькі мажі, повні засіки солі, вина, ізюму, кав’яру! Багатство! На всі Лубни! Та й сам собою не старий — гарний, дужий і брови чорні!
Він ополоснувся чистою водою, витерся грубим, шорстким рушником —
В сінях грюкнули двері. Він виглянув, — повернувся син Василь, якого посилав у місто, щоб дізнався, кому з перекупок і шинкарів потрібна сіль і скільки.
Вони зайшли до світлиці.
— Ну, що? У всіх побував?
— У всіх.
— Візьмуть?
— Ще й спасибі скажуть!
— Вигідно?
— На кожному хунті матимемо чотири, а то й п’ять копійок чистого прибутку!
— Ого! Виходить — з воза карбованців двадцять чи двадцять п’ять, а з мажі усі сорок!
— Не менше.
Хуржик задоволено потер долонею гладенько виголене підборіддя.
— Це добре! Ми розумно зробили, що притримали сіль. Тепер вона, як і хліб, у ціні!.. А в шинки навідувався?
— Був у шинкарів Ірвашевського та Михайла Оріхівського. Візьмуть теж!
— А в шинку Мгарського монастиря?
— Не був, але зустрів шинкаря, то сказав, щоб завезли пудів десять або й двадцять...
— Чудово!— ще більше зрадів Хуржик і обняв сина за плечі.
— Ти ось що, Василю, сьогодні з Івасем понасипай солі у лантухи, а завтра запряжете коней та й розвезете — кому скільки треба. Та записуй, щоб самим не забути! І щоб ніхто не забув!
— Зроблю все як треба, не перший раз.
—А я навідаюся до Петра Кулябки та Михайла Безкровного — нора вже гуртувати на весну нову валку в Крим.
— І цього літа?— здивувався Василь.— Мати ж хвора... Як тобі їхати?
— Ну й що? Вона хворітиме хтозна-скільки, а сіль потрібна людям завжди — і сьогодні, і на той рік. А нам — вигода яка!
— Так мати ж...
— З матір’ю ти залишишся. Не малий уже — скоро женитися забагнеш... Невістку приведеш... Тому й не боюся залишити на тебе і матір, і господарство...
Василь почервонів і потупив очі.
6.
У буденних клопотах минув ще один тиждень. Ніщо за цей час, здається, не змінилося у Хуржиків, — життя йшло собі розмірено, тихо, спокійно, як і раніше. Господиня лежала на високо збитих подушках у своїй жарко натопленій кімнатці, за грубою, і ждала видужання або смерті. Господар уставав рано, до зорі, і, як завжди, будячи наймичок та наймита, бурчав:
— До роботи! До роботи! Коні та воли ясла гризуть! Свині кричать з голоду — хоч з двору тікай! У корів вим’я порозпиралося від молока! А ви рухтите! За віщо я вам гроші плачу?
Все, звичайно, було не так. І свині не кричали, і коні ясел не гризли, і корови мирно собі лежали в теплому корівнику, ремигаючи і дожовуючи останню жуйку. Ще всюди стояла передранкова тиша, яку порушували голосисті півні своїм кукуріканням. Одному Хурджикові не спалося, і він будив усіх спозарання, виносив собаці шматок хліба, відмикав браму, комору
Цей заведений здавна порядок, здавалося, не порушився з приходом сюди молодої наймички. Та все ж щось змінилося, і першою цю зміну спостерегла хвора Хуржичиха. |
В неділю, після обіду, коли наймички поралися біля скотини, а Василь гайнув на гулі, вона покликала чоловіка:
— Семене, зайди-но сюди!
Хуржик прочинив до хворої двері.
— Чого тобі?
— В хаті ми самі?— спитала жінка.
— Самі... А що?
— Хочу тебе запитати — молоду наймичку ти привів для мене, щоб допомагала по господарству, чи для себе?
З несподіванки Хуржик закліпав очима.
— Не розумію тебе, Ганно.
— Не розумієш? Аякже — він не розуміє!.. Ти, мабуть, і сам не помічаєш, що з тобою сталося за цей час...
— А що?
— Нові штани натягнув на повсякдень, чуба оливою намастив, вуса підстриг...
— Так масляна ж на носі — от і готуюся!
— Масляна!.. Чомусь не помічала я раніше, щоб ти у будень, якщо не йшов до церкви чи в місто, надягав обновку... І чоботи наквацював дьогтем — аж дихати важко!
— Щоб води не пропускали...
— Води!.. Раніше тижнями шкрьогав по двору в немазаних шкарбанах!
— Ну, знаєш... А ще що?
— Пику кожного дня шкребеш бритвою!
— То й що?
— А те!
— Та що — питаю?— гримнув Хуржик.
Жінка у знемозі відкинулася на подушку, заплющила очі. Довго мовчала. По жовтих щоках текли сльози. Потім через силу прошепотіла бляклими губами:
— Молода наймичка з’явилася в хаті — от що! Гарна! Хіба ж не так?.. Сором який! Сина — парубка постидався б! Смерті б моєї діждався!...
— Тю на тебе, пришелепкувата!— плюнув Хуржик і, грюкнувши дверима так, що аж стіни задвигтіли, вийшов з кімнати.
Постояв у світлиці — з досади, сам того не помічаючи, шкріб цупкими пальцями потилицю. Вийшов у сіни, але тут було темно і холодно. Заглянув у кухню — нікого. Став біля вікна— уперся лобом у замерзлу шибку, щоб трохи втихомирити розбурхані думки і почуття, важко дихав. Досада все більше гризла серце. Як недоладно склалося життя! Здається, чого тобі ще треба? Господар на всі Лубни! Обійстя — багате, одне з кращих в околиці: дім просторий, на дві половини, на фарбованих половицях, застелених барвистими домотканими килимами, двір — ще просторіший: корівня, волівня, конюшня, свинарня, повітка для возів, маж, рап та борін, мурований льох зі вхідною шиєю, колодязь із журавлем, сад за будівлями, а в ньому — і яблуні, і груші, і сливи-угорки, і абрикоси, і вишні, і виноград. А в скринях — одягу всілякого повно, а в прискриньку — грошей у полотняній торбинці. Чого, здається, треба тобі, чоловіче, для щастя?