Чумацький шлях
Шрифт:
Згадавши про Івася, вона трохи заспокоїлася. На душі стало тепло. Який хороший він, який добрий і уважний! І, здається, кохає її, хоч і не каже про це. Чи то соромиться, чи жде слушного часу.
— Однак чого ж я тут стою?— промовила сама до себе.— Я ж обіцяла йому, що буду в церкві!
Церква Святої Трійці була невелика, дерев’яна і стояла неподалік від ярмаркового майдану. Тут було ще більш людно, ніж на ярмарку, але того гамору, що там, не чулося, бо зібралися переважно бабусі та дідусі з онуками.
З відчинених дверей доносився спів півчих
— Чия ти, дівчино?
— Хуржикова,— відповіла вона, не вдаючись у пояснення.
Священик здивувався.
— Я хіба у Хуржиків є дочка?
— Та ні, наймичка я, панотче,— зніяковіла Катря.
— А-а, наймичка... Шкода, що не зайшла до мене. Мені
теж потрібна наймичка. Тобі у мене було б добре!.. Господарство в мене невелике...
Це було делікатне запрошення, і Катря пошкодувала, що не має права піти від Хуржика, бо заборгувала йому за харчі для матері.
— Дякую, панотче. Мені справді у вас було б ліпше. Та зараз я не можу піти від господаря...
— Розумію, розумію,— відразу погодився панотець.— Злидні завели в кабалу, а вибратися з неї, як і з ями, нелегко. Та все ж зумій, дівонько, вибратися!
Катря зітхнула. Справді, нелегко. Запряглася в ярмо — та й, мабуть, на все життя!
Вона заглянула в притвір, щоб якось протовпитися в церкву, але там було повно-повнісінько парубків. Ще чого доброго піднімуть на глузи. Не вирвешся. Тому облишила цей намір. Відійшла до церковного фарбованого паркана і сіла на лавочку.
Задумалася. І все про одно і теж — про батька і сина Хуржиків. Ой, заплутають вони її! Відчуває серце — не добром усе це скінчиться. Не добром! Ославлять на всі Лубни — і виженуть, мов собаку! Що тоді, Катре? Як жити? Що буде з нею самою, з матір’ю?
Раптом почула, що поряд хтось присів. Підвела голову, глянула — Івась. Як завжди, у своїй незмінній розхристаній свитині, шапці-бирці та зашкарублих ялових чоботях, — видно, з хазяйської ноги.
— Ось і я!— промовив він стиха.— Не забарився — все попорав. А Хуржик однак не хотів відпускати, та я сказав йому: “Не пустиш — однак піду, але вже назовсім! Не тільки світу, що в вікні...” Відразу пом’якшав і відповів: “Ну, йди вже, йди!.. Та повертайся завидна!” І чого він став такий лютий, немилосердний? Ніби гедзь який укусив його!
Катря несподівано уткнулась обличчям йому в плече — заплакала. Івась оторопів.
— Ти чого? Перестань! Люди ж дивляться!
Ніхто на них не дивився, але людей довкола справді було багато, і Івась трохи відсунувся від дівчини.
Катря рукою витерла на обличчі сльози.
— Нічого, Івасю, ти не знаєш!..— прошепотіла сумно.
Івась стиснув у своїй гарячій долоні її холодні пальці.
— А що я повинен знати?
Катря вивільнила руку.
— Довго розповідати.
Івась надув губи.
— Як довго, то й не починала б... А почала — розповідай!
—
— Ну, ходімо!— Івась устав.— Якщо хочеш, покажу тобі козацьку фортецю та Сулу.
Вони перейшли на Ярмарковий майдан, добралися по Пирятинській над гору і ступили на перекидний міст, що з’єднував місто з фортецею. Звідси відкривалися засніжені засульські далі та Засулля з Солоницею. Над Сулою, за гаєм, блищала проти сонця гола Лиса гора. Попереду, на горбі, вивищувалася полкова козацька фортеця.
Влітку тут, мабуть, було гарно, але зимовий краєвид був білий, згладжений, одноманітний і навівав тугу.
Катря зупинилася на мосту, схилилася на перила і заплакала знову.
Івась схилився до неї.
— Ну, що з тобою? Чого ти? Я образив тебе?
Катря підняла заплакані очі, крізь сльози усміхнулася.
— Ні, ти мене не образив.
— То в чім же річ?
Катря почервоніла.
— Хуржики пристають — і батько, і син.
Івась зблід, задерев’янів на виду.
— Хуржики? І старий, і молодий? Та пошли ти їх до чорта!
— Легко тобі сказати.
— Ну, якщо боїшся, то я пошлю! Та ще й не так!
— А при чому ж тут ти?
— Як — при чому? Катре! Хіба не розумієш?
— Не розумію.
Івасеве обличчя почало поволі рожевіти. Він зніяковіло пробубонів:
— Ну, я думав, що ти давно здогадалася... Я ж кохаю тебе, Катрусю! Розумієш — кохаю!
Катря прихилила голову до його грудей, прошепотіла радісно:
— Голубе мій! І я тебе... Ось тобі хрест! І ніякі хуржики тепер мені не страшні!
Вона перехрестилася і знову припала до нього. А Івась узяв її голівку в руки і почав цілувати — і в рожеві щічки, і в ясні очі, і в малинові вуста.
— Люба моя! Єдина! Я такий щасливий!
Вони обоє були щасливі і довго ще стояли на перекидному дощаному мосту під стрімкими валами козацької фортеці. І хоча тут повівав дошкульний морозний вітерець, їм було тепло: їх зігрівало щире юне кохання.
Лиш коли сонце сіло за дахи будівель на горі, Катря сплеснула руками.
— Ой Боженьку! Як пізно вже! Ходімо, Йвасю! Бо Хуржик, мабуть, давно виглядає нас і зичить нам чортів і в живіт, і в печінку!
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1 .
Великдень видався ранній, але сніги вже зійшли з землі, і люди раділи весні.
У понеділок, на другий день Великодня, в корчмі бунчукового товариша Михайла Оріхівського зібралися лубенські та засульські чумаки.
Зібралися вони на раду, — тому сторонніх у корчму не пускали. Платили оптом — за вечір.
За довгим столом, заставленим різними наїдками, жбанами з пивом, череп’яними кухлями, чарками та плесковатими пляшками з горілкою, сиділи поважні чоловіки — в сукняних чумарках, підстрижені “під макітру”, трохи вже захмелілі, і вели розмову про наступну поїздку до Криму по сіль.