Чумацький шлях
Шрифт:
Він відігнав нав’язливу думку від себе, як люту змію. Намагався навіть самому собі не признаватися, що вона вгніздилася під черепом і ось уже який день не дає йому спокою.
— Тьху! Згинь! Пропади!— спонукав спересердя в дорожню куряву.— І не баламуть душу!
Івась під’їздив до мосту через Хорол. Хуржик обігнав його. Став збоку.
— Ну, що — все гаразд?
Івась здвигнув плечима.
— Ніби все.
Після зимової сутички вони іноді перекидалися лише короткими, вкрай потрібними словами.
— На мосту візьми волів за налигач, щоб не злякалися чого-небудь та не шугонули разом з возом у воду!
Міст
Поки не переправилася вся валка, Хуржик не зійшов з місця, слідкуючи за кожною мажею, а потім знову вирвався наперед і так уже і їхав до лісу.
На нічліг стали рано. Вибрали гарне місце під ліском, неподалік річки, вози поставили по старовинному козацькому звичаю колом, табором — один побіля одного, наносили з лісу сушняку — розіклали багаття і почали варити куліш. Кожен чумак мав свій казан — хто більший, хто менший, залежно від кількості наймитів. Але страву варили одну — традиційний чумацький куліш з гречаної або пшоняної крупи і засмажували салом або олією, Хліба набрали чимало — щоб вистачило на два тижні. То дарма, що зачерствіє,— голодні чумацькі жорна все перетруть!
Поки наймити напоїли волів та пустили на пашу по зеленому лузі, куліш закипів, зварився. В надвечірньому повітрі запахло смачним духом. Кашовари гукнули:
— Хлопці, до вечері!
Вдруге нагадувати не довелося. Хто б де не був, відразу кидав роботу чи якесь заняття і мчав до казана з дерев’яною мискою та дерев’яною ложкою. Кашовари великим ополоником насипали в миски густого кулешу, а хліб кожен брав сам — по потребі,— і всі вмощувалися там, де хто хотів — ішов на берег річки, чи в ліс, чи до воза і там насищав свою зголоднілу плоть.
Івась отримав два ополоники, узяв окраєць ще свіжого, запашного хліба, випеченого Параскою і, сівши під возом, у тіні, зачерпнув з миски гарячого кулешу.
Він добре проголодався, бо де той сніданок був! І тепер запихався смачною їжею — аж за вухами лящало.
Йому було не вперше їздити з чумаками, і він знав, що в дорозі натерпиться всього: і голоду, і холоду, і дощі періщитимуть, і спека присмажить, а годуватимуть лише двічі на день — вранці та ввечері. Зрідка — в обід. Це коли луже жарко і, щоб не мучити по спеці волів, вирушають у дорогу рано, по холодку, а опівдні, коли припікає, стають на споминок і кашовари готують обід.
Коли почало смеркати, Хуржик сказав Івасеві:
— Сю ніч твоя черга пасти волів. Почнемо з себе, щоб не було нарікань. Дивись, щоб не розбрелися по лісу, бо вранці й не знайдемо. Зжени на луг —там паші вдосталь.
Івась не перечив. Знав —такий порядок. Узяв свитку, пугу і пішов до череди. Найбільш прудких волів, що вже добралися до узлісся, зігнав на луг. Хуржикового коня стриножив. а потім, простеливши на горбочку свитку, спокійненько улігся горілиць до зоряного неба, заклавши руки під голову.
З дитинства любив отак лежати вечором або вночі, дивитися на нічне густо-синє небо, на зорі та місяць і думати, думати, думати, згадуючи і те, що було колись, і мріючи про майбутнє. Сьогодні пригадав ті щасливі дні, коли був поводирем у сліпого кобзаря Йосипа Солошенка. Йому було тільки вісім років, як померли від віспи його батьки і він залишився круглим
— Ось, діду, помічником тобі буде! Круглий сирота.
Старий простягнув руку, помацав голову, обличчя —
запитав:
— Як тебе звати, малий?
— Івасем.
— Малий ти ще, Івасю, але скоро підростеш — і будеш впору. Залишайся в мене! Ти малий, а я старий і незрячий. От і будемо допомагати один одному. Згода?
Так і залишився він у Діда Йосипа. Водив його по ярмарках та весіллях, навчався грати на кобзі та співати. А що голос мав дзвінкий та сильний, то кобзар заохочував його до співу. І тоді на весь ярмарок лунала розлога і жаліслива пісня про Морозенка:
Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче, За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче...Люди кидали торги, вози, мажі і валом валили на звуки кобзи і тієї пісні, ставали кружка, витирали сльозу, кидали в дідову шапку мідяки, а в торбину — хто що мав: і шматки хліба, і марципани, і цукерки для малого. А коли доходило в пісні до того місця, де вороги Морозенка “не вбивали, не рубали, лиш із нього, молодого, живцем серце виривали”, то в Івася на очі набігали сльози і голос дзвенів, як туго натягнута струна, а жінки починали плакати вголос і навіть чоловіки кріпилися, щоб не заплакати. Тоді в шапку, бувало, летіли не тільки мідяки, а й золоті та паперові асигнації, а козаки підносили кобзареві чарку оковитої чи кухоль пива.
Івась дивиться на зорі і тихо усміхається своїм спогадам, уявляючи себе, малого. Не тільки горе тоді обсіло сироту, були й радощі. Дід Йосип не ображав і не зобиджав малого. Не бив, не кричав, а все більше голубив, навчав своєму ремеслу, справляв на зиму то нові чоботята, то шапку, то кожушка. Сердився тоді, коли Івась, навчаючись грати на кобзі, фальшивив, бувало:
— Та не так! Ох, який же нетямущий! Дай сюди кобзу, ледащо!
Добрий був старий! “Ледащо” —то була найгрубіша лайка, яку Івась чув з його вуст. Він брав кобзу і кілька разів проходився по струнах.
— Ось так, хлопче! Учись! Може, це твій шматок хліба буде! Кобзареві ж не обов’язково сліпим бути! Є й зрячі кобзарі. І чимало. Учись!
Івась сумно похитав головою. Не збулося дідове пророцтво. Не став Івась кобзарем. П’ять літ з дідом Йосипом промайнули як один день. Потім старий кобзар захворів і вже не підвівся. Перед смертю сказав:
— Ти ось що, Івасю, не сумуй за мною! Я своє віджив, а тобі ще жити та жити! З мого майна візьмеш мою кобзу, бо більше нічого цінного не маю, та йди в найми. Кобзар з тебе на чотирнадцятому році ще ніякий: голос у тебе саме ламається, стає ні дитячий, ні парубочий, а півнячий. А наймитом будеш добрим — силу маєш! Он який дебелий вимахав! Попрацюєш, уматерієш, голос зміниться — і якщо відчуєш потяг до мого ремесла, ставай кобзарем. Грати навчився, пісні вивчив — співай людям на втіху! Бо пісня велику силу має! І розвеселить, і навчить, і сльозу з ока вичавить! Ти ж сам не раз бачив...