Чумацький шлях
Шрифт:
— А й справді!— прогув Безкровний.— А загляньте-но, хлопці, що в ньому!
Чумаки відіткнули чопа.
— У-у-у! О-о-о! Аж дух забиває! Та це ж справжня оковита! Побий мене грім!
Безкровний простягнув кухля.
— Ану, націдіть — попробую!
Йому націдили. Він ковтнув — закотив очі під лоба.
— Еге-ге! Та я ще й не пив у своєму житті нічого подібного! Ану, браття, наваліться!
Чумаки зібрались біля бочки. Куштували, пили, хвалили. Закушували кашею.
— А таки не поскупилася паніматка! Смачно!
Коли було випито півбочонка, Безкровний раптом ляснув себе по лобі:
— Стривайте, хлопці! А Івасю! А служивим! Про них і забули!
Він націдив дерев’яний кухоль — підніс Івасеві. Але той відмовився.
— Не п’ється, дядьку Михайле! Не хочу! Як із зв’язаними руками пити?
Безкровний штовхнув під бік вартового.
— Чи ти бачив коли-небудь, служивий, таке, щоб чоловік від чарки відмовлявся? Га? Я не бачив, їй-богу!
— І я не бачив.
— Отож-бо! То на — хоч ти покуштуй!
— Е-е, я при службі! Побачить капрал —дасть по пиці!
— Та глянь, чоловіче, як капрал сам дудлить! І твої товариші вже стоять у черзі до бочонка! Облизуються!
Фількін справді якраз задер голову назад і осушував кухоль до дна, а солдати й собі простягали свої кухлі чумакові біля бочонка, щоб налив.
Вартовий поплямкав губами.
— Е, чорт! Була не була! Давай — ковтну разок!— і перекинув добрячого кухля в горлянку — тільки забулькало. А витерши вуса тильним боком руки, поросив:— Дав би ти мені, хохол, цибулину — загризти!
— Та я тобі, служивий, не тільки цибулину, а й миску каші принесу, бо ніч довга —зголоднієш!—запевнив Безкровний.
Він миттю розтанув у вечірніх сутінках, а за кілька хвилин повернувся з мискою каші, ложкою, скибкою хліба, цибулиною та кухлем горілки.
— Пригощайся, служивий!
Той помахав пальцем, п’яно заварнякав:
— Е-е, браток, не підманиш! Я ж при службі!— і послав у рота ложку каші.— Ти хитрий, хохол, але в мене, браток, не об’єгориш! Я сам кого хочеш оковпачу!
Безкровний тицьнув йому в руки кухля.
— Та хто тебе, брате, хоче об’єгорити? Це ж подарунок цариці! Хіба не бачив?
Той з зусиллям проковтнув кашу, поперхнувся.
— Ет, чорт! Яка крута!
— А ти промочи горло — враз піде! Як по маслу!
Солдат задумався, завагався.
— Та воно-то так! Але ж страшно — служба!
— Чи й не служба — стерегти зв’язаного! Прив’яжеш його вірьовкою до пояса — та й нікуди він не дінеться!
Солдат довго обдумував сказане чумаком, а потім, вирішивши, мабуть, що той має рацію, буркнув сам до себе:
— Е, була не була! Де одна, там і друга! Бо, справді, суха ложка рота дере!
Безкровний непомітно потиснув руку Івасеві, мовляв, жди мене, і поколивав до багаття.
Вечір усе густішав і густішав — невдовзі настала глуха ніч.
Івась прислухався — що вартовий?
А вартовий таки запам’ятав пораду старого запорожця — кінець вірьовки, якою був зв’язаний заарештований, прив’язав собі до ременя і влігся поряд з ним. Спочатку він щось муркотів, кидався, а десь серед ночі заснув мертвим сном.
І ось тоді Івась відчув, як чиясь рука помацала вірьовку і гострим ножем перерізала її, так що один кінець залишився біля солдата, а другий спав з Івасевих рук.
Почувся шепіт Безкровного:
— Тікай, Івасю! Знайди човен, перепливи Дніпро і жди нас за Круковом, у Холодній балці! А ми не завтра, то післязавтра будемо там! Жди, поки приїдемо!
Івась тихо поповз до гаю, а потім, пересвідчившись, що ніхто за ним не женеться, повернув до Дніпра. Тут знайшов невеликий рибальський каюк і відштовхнувся від берега.
2.
Першим помітив втечу Івася капрал Фількін і, недовго думаючи, затопив кулацюгою вартовому в пику.
— Де арештант?
Той довго бликав очима, спросоння не розуміючи, чого від нього хоче начальство.
— Який арештант?
Фількін показав на обривок мотузки, що теліпався біля солдатського ременя.
— А то що?
Вартовий враз усе зрозумів.
— Утік, клятий!
Фількін передражнив його:
— Утік! Отож-бо, що втік! Це й дурневі ясно! А крізь стрій кого вестимуть за це — тебе чи мене? Га? А в Сибір кого потягнуть? Тебе, раба Божого! П'яницю нещасного! Ти ж напився вчора?
— Їй-богу, не пив! Хіба я дурень на посту пити? Я службу знаю!
— Не бреши! Бачу, що пив! Пика брезкла! Ану, дихни!
Капрал простягнув носа до самого рота солдатового. Той дихнув. Фількін зморщився — плюнув набік.
— Тьху! Смердить, як із конюшні! А ще кажеш, не пив!
— Їй-богу, не пив! Ну, ковтнув один ковток, щоб покуштувати царициної горілки. Ото й усе!
Капрал побагровів.
— Та й усе!— знову передражнив він осоловілого солдата.— Га чи ти, дурню, знаєш, що нас чекає? Каторга! Ка-тор-га! Ти чуєш, йолопе? Але, перш ніж мене поженуть на каторгу, я виб’ю з тебе душу!— і ще раз сунув кулаком у зуби солдатові.
Їх обступили чумаки. Хуржик спитав:
— Та що трапилося, служивий? Чого ти розходився?
— Е-е, так-перетак, втік ваш кобзар отой, співак, якого уподобала цариця! Що ж тепер буде? Та його світлість князь з мене душу витрясе, як дізнається!
Запорожець Безкровний поплескав його по спині.
— Ну, як би він дізнався? Хіба сам розпатякаєш! А спитає при нагоді — скажеш, що відправив з оказією. І кінці в воду! Хто там пам’ятатиме про якогось чумака-наймита? Хіба сама цариця!