Чумацький шлях
Шрифт:
Зате порядок тут був суворий. Щоб не було суперечок і штовханини та щоб було де пасти волів та коней, прибулих записували в компут, тобто список. Це грецьке словечко залишилося від запорожців, які на Січі заносили в свій компут-реєстр братчиків.
А господар-перевізник записував у нього лише отаманів. І Хуржик отримав картку з числом двадцять сім. Це означало, що доведеться тут, на переправі, загоряти не менше тижня.
— От що товариство,— сказав він,— залишимо біля возів варту, а самі з волами гайнемо в степ, де багато паші і є вода, бо тут і самі знудьгуємося, і воли подохнуть з голоду!
Залишили п’ятьох наймитів біля валки, а самі — з волами та кіньми — рушили в степ. Знайшли широку долину, де з-під гори били джерела і по берегах струмка зеленіла соковита трава, там отаборилися, розклали вогнище, поставили намети.
Волів та коней пасли по черзі. На третій день випало це робити Безкровному з Івасем. Вони взяли свитки і поволі поколивали попід горою до череди.
Опівдні, коли сонце стало посеред неба, пастухи простелили в тіні дерев свитки, прилягли на них — і задрімали. Розбудив їх чийсь гучний голос:
— Вставайте, лайдаки!—і на їхні плечі раптом посипалися дошкульні удари.
Чумаки схопилися від пекучого болю й несподіваного крику.
Перед ними на баских конях сиділо троє: якийсь немолодий вусатий пан і два дужі кремезні пахолки. У старою було випещене обличчя, за поясом —два пістолі, м’яті жовті чоботи — в посріблених стременах. Сидів він у дорогому, обшитому шовком сідлі, прямо, пихато. У пахолків — шаблі при боках, сідла звичайні, шкіряні, в руках — гарапники.
Вони знову підняли їх, та старший зупинив:
— Годі!— і загорлав на чумаків: — Ви спите, а воли у вівсі! Та й долина належить графові! Хто вам дозволив випасати тут худобу? Я сіно кошу тут! Збитки які! Харцизяки! Лайдаки!
Безкровний спалахнув:
— Хто ти такий, дідько тебе забирай! Яке маєш право нападати на вільних чумаків? Мав би я зброю, ти б у мене інакше заговорив!
— Хлопе! Як смієш ти мені погрожувати! Мені, ясноосвецоному панові!—верескнув вусатий.— Я шляхтич ІОзеф Мосціцький, старший управитель графа Браніцького, якому належать ці землі! А ти хто? Мужик? Хлоп?
— Я вільний запорожець!
— Тю на тебе! Запорожець! Запорожці були та загули! А тепер запорозькими землями володіють зовсім інші люди — граф Браніцький, князь Потьомкін, князь Вяземський, граф Безбородько та інші великі можновладці, котрі прислужилися чимось цариці Катерині. А ти й досі згадуєш своїх запорожців! Пора вже забути їх! Де вони тут? Їх немає! Одні — в землі, а другі — за Дунаєм, втекли аж до султана! Га?
Безкровний зблід, зсутулився, зціпив зуби так, що аж заскрипіли.
— Твоя правда, пане,— промовив з болем.— Не наші тепер це землі, а чужі. Катерина роздала їх своїм любчикам, населяє чужинцями —швабами, сербами, болгарами, а запорожцям, котрі щедро полили їх своєю кров’ю, місця тут немає. Прокляття!
— І не буде!— процідив зловороже Мосціцький.— І нічого більше теревенити про це! Плати, лотре, штраф за потраву посіву та за столочену траву! А то потягну до суду!
— Я наймит! Чого б раптом я платив?
— Наймит! Хлоп! А такий великорозумний, що й не перебалакаєш! Ну, не хочеш платити — займемо волів! Хай приходить хазяїн!— і повернувся до пахолків: — Женіть, хлопці, в село! А там побачимо!
— Чекайте, пане!— втрутився Івась, зрозумівши, що буде ще більша халепа.— Я миттю збігаю до хазяїна — з ним поговорите.
Мосціцький трохи схолов.
— Гаразд! Біжи! Та щоб не гаявся!
— Я миттю!— І Івась підтюпцем поколивав до табору.
Хуржик прийшов сердитий, хоча й не знав, на кого гніватися — на незнайомого управителя графа Браніцького чи на чумаків, які не догляділи волів.
—- Ну, що тут?— спитав грубо, навіть не привітавшись.
Пан Мосціцький аж підскочив у сідлі.
— Хлопе!— рявкнув.— Замість того, щоб уклінно просити прощення, ти проявляєш грубощі! Плати десять карбованців штрафу за потраву, а ні — подам до суду!
Хуржик витріщив очі. Перепитав:
— Десять карбованців? За віщо?
— За овес, що поїли та потолочили твої воли!
— Я хочу побачити ту потраву.
Всі гуртом піднялися на гору. Там справді був посіяний овес, але потрави, як не дивилися, ніде не побачили. Тільки в одному місці побачили сліди ратиць.
Хуржик лиховісно глипнув на пана Мосціцького.
— То де ж потрава, пане?
Той почервонів, однак стояв на своєму.
— А віл був у вівсі? Був!
— Ну й що?
— Потолочив? Потолочив! От і плати! Та й у долині траву потолочили і спасли!
Хуржик витягнув з кишені монетку — простягнув.
— Ось злотий, пане,— бери!
Мосціцький спалахнув.
— Ти насміхаєшся з мене! Та ліпше я в суд подам — хай там розбираються!
— Ну, і впіймаєш облизня! Клич кого хочеш — ніхто не засвідчить потрави... А мене і моїх чумаків не далі як на тому тижні сама Катерина і сіятельський князь Потьомкін навістили в таборі, на березі Дніпра, слухали наші співи та пригостили царською наливкою, щоб ти знав! Я їм прошеніє подам, жалітимуся на тебе, пане, що притісняєш чумаків, заважаєш торгівлі.
Хуржик пішов у наступ, добре розуміючи, що наступ — то найкраща оборона.
Збитий з пантелику Мосціцький забубонів:
— Я нікого не притісняю і торгівлі не заважаю. А що віл був у вівсі, то сам бачив, пане, слід. Як відмовишся?
— Я й не відмовляюся і за збитки плачу,— і простягнув карбованця.
Управитель удав, що не помітив насмішки в голосі хитрого чумака, взяв гроші.
— Отак би зразу! І забирай своїх волів та йди подалі від гріха!