Чумацький шлях
Шрифт:
— Розпрягайте!— гукає Хуржик.— Тут днюємо, вечеряємо, а вночі рушимо далі. Їхати вдень — одна мука! Замордуємо волів!
Стали табором. Воли зразу ж кинулися до води. Вона гірко-солона, скаламучена, але п’ють. Цмулять потроху, крізь зуби, бо п’явки аж звиваються в ній, а чумаки навіть дивитися гидують. Лиш кашовари проціджують крізь полотно і починають варити куліш. Ще й жартують: з м’ясом!
Івась знайшов чистіше плесо — умився. Вода тепла, та все ж трохи освіжила запечене тіло. Потім нарвав оберемок ковили — приліг біля мажі. Приліг і мов провалився —
І сниться йому диво дивне: звучить троїста музика, люди йдуть з церкви. А попереду — Катря. Святково вдягнена, у стрічках барвистих, іде поряд з... Чекай, чекай! То він чи не він? Кидається наперед, приглядається — ні, не він! Якийсь чужий чоловік! Вид його в тумані, розпливається — не впізнати. А Катря смутна. І сльози в очах!
На Івасеві груди враз наліг важкий камінь. Давить, давить його! Він хоче крикнути: Катре — ні, ні! Ти ж моя! Як же ти могла таке вчинити? Чом не ждала мене? Катрусю!
Та Катря проходить мимо, ніби не бачить його. А дружки співають, а троїсті музики грають-витинають...
А він як став — так і закам'янів. Не ворухнеться! Мов стовп!
Розпач роздер йому груди. І від того болю, що теж приснився, він прокинувся.
Серце шалено калаталося. І лоб змокрів. І до тями він довго не міг прийти. І все ще, думаючи, що то сон триває, допитувався сам у себе: з ким це вона ? З ким? О Боже!
Хтось штовхнув його ногою під бік.
— Вставай хлопче! Пора! Ми вже й повечеряли, а ти все спиш! Твоя миска з кулішем — на возі. Швидше вечеряй, закладай волів у ярма — та й у путь!
Над ним стояв Хуржик. Довкола чумаки лаштувалися в дорогу. Вечір запалював на небі дрібні свічечки.
Івась протер кулаками очі — схопився, швидко проковтнув вихололий куліш і кинувся до волів.
Хуржик скочив на коня. Свиснув. Потім подав голос:
— Руша-аймо!
Валка рушила — насупроти місяця. Заскрипіли ярма, загейкали на волів чумаки. Степ, тихий, сонний, враз сповнився голосистим цвірінчанням степових цвіркунів, потривожених стукотом коліс, сопінням волів та кінським іржанням.
Івась, як завжди, іде попереду, важко ступає запиленими чобітьми по розбитій степовій дорозі. У правій руці — батіг, у лівій — налигач.
Над головою, у темно-синьому небі, ясно зоряніє Чумацький Шлях, вказує напрям на Крим. Уже вкотре Івась веде валку по ньому! І кожного разу його дивне молочно-сріблясте сяйво викликає в душі якийсь неясний тривожний щем. Куди ведеш ти? Скільком чумакам, чумацьким поколінням указував ти шлях, що й назву тобі дали — Чумацький? І наврочував долю — щасливу чи лиху? Що ж наврочиш ти мені нині? Щастя чи горе?
Мовчить Чумацький Шлях. Не відповідає. Розметнувся по небу сріблястим поясом — через усю Україну, і через Крим, і через море — і мовчки зирить вниз, на дрібних, мов комахи, людей, на сірих круторогих волів, що поволі чалапають по холодній нічній пилюці, на безмежний степ, якому — ні кінця, ні краю.
Ти — їхня доля на довгі віки. Куди ж ведеш їх ти? Чумацький Шляху, Чумацький Шляху...
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1.
За тиждень чумаки подолали відстань до Перекопа, а ще за три дні — по перешийку — до озера Солоного, куди Хуржик водив валку щорічно і де в нього було багато знайомих татар-торговців.
Отаборилися прямо серед степу. Звідусюди до них сипонули покупці.
Передусім продали все, що везли з України. Прибутки були рясні, чумаки раділи з того і в останній день торгів дозволили собі перепустити по келишку абрикосової ракії, а потім поїхали на соляний базар.
Сіль лежала просто на березі озера — купами. Чумаки великими дерев’яними лопатами насипали її в лантухи — вантажили на мажі. Ніхто солі не важив — ні мір, ні ваг не було. Здавна кримчани продавали її на око — мажами. Скільки навантажив — те й твоє. Тому кожен намагався взяти якомога більше — аби витримали дубові осі та потяг-нули воли. Були й такі хитруни, що в степу, перед Перекопом, де ханська сторожа брала мито, залишали порожні вози, а потім перевантажували на них надлишки солі, щоб якось довезти додому. Вигода була подвійна — за кожну мажу платили менше власникові солі і відповідно менше мита в ханську казну, бо мито сплачувалося теж від воза.
Хуржик цим не користувався. Зате солі насипав по саму зав’язку.
Три дні вантажилися. Убилися до смерті. На що Івась — міцний, мов дуб, і той ледве чалапав, так що Хуржик сам уночі пас волів, а коли закінчили, дав ще два дні відпочинку.
Всі були веселі — попереду їх ждала дорога додому. Теж буде, звичайно, не легко, та все ж надія на щасливе повернення в рідні місця веселила серце.
Від’їзд Хуржик призначив на неділю. А ввечері розпорядився:
— Івасю, ниньки твоя черга пасти волів!
— Моя — то й моя,— погодився Івась, узяв кирею і поплентав у степ.
Там змінив Квашу, котрий пас удень.
— Все гаразд?
— А що б могло трапитись? Воли напоєні — лягай собі і спочивай!
Івась так і зробив. Обійшовши стійбище — перелічив волів. Усі. Заспокоєний цим, приліг на горбочку, накрився киреєю. Спочатку допікали комарі, та незабаром, зморений, перестав їх помічати і міцно заснув.
Прокинувся від того, що хтось раптом сів йому на ноги, а другий — на голову. Він хотів крикнути, але в рота йому запнули солону ганчірку. Напружився, щоб скинути з себе нападників, однак його тримали міцно. Хтось вірьовкою в’язав йому руки та ноги.
“Боже, що це?— промайнуло в голові.— Кому я тут потрібний? Що за люди?”
Незнайомці мовчки підняли його — кинули на коня, прив’язали до підпруга.
— Гайда!— пролунав чийсь голос.
“Татари,— подумав Івась.— Так ось хто мене схопив! Що ж вони хочуть зі мною зробити? Убити? Продати? Куди повезуть?”
Відповіді не було. Запитати — ніяк. У роті кляп, руки зв’язані. Що ж робити?
Ніч темна, безмісячна. Довкола четверо верхівців, але жодного обличчя не видно.
Передній знову промовив: