Чумацький шлях
Шрифт:
Він пальцями лівої руки міцно передушив ногу нижче коліна, так що вона аж посиніла, і все смоктав і спльовував, смоктав і спльовував.
Та ранки були невеликі — через них багато крові не висмокчеш. Тоді підняв очі на посіріле обличчя юнака, промовив твердо:
— Треба б розсікти шкіру... Та чим? Ножа немає... Тож потерпи — я зубами!
Керім кивнув головою, міцно стиснув Кулаки, зажмурив очі. Івась уп’явся гострими зубами в тепле тіло — щосили вкусив, відчувши, як здригнувся і враз обм’як Керім, як хлинула з рани кров, заюшуючи литку та ступню.
Виплюнувши разом з кров’ю кусень м'яса, знову припав до рани. Довго висмоктував з неї заражену отрутою кров, ах поки вже нічого було висмоктувати. Потім від сорочки відірвав широку бинду і перев’язав Керімові ногу.
— Ну, що. брате, болить?
— Болить,— признався хлопець.
— Терпи, козаче, отаманом будеш,— втішив його Івась.
— Чи ж буду? Помру я! Адже батько помер!
— Ну, батька ніхто не здогадався порятувати, а я з тебе висмоктав усю отруту,— тепер житимеш... Чумаків теж нерідко кусають гадюки, і вони таким способом рятують себе — то вирізують шматок тіла навколо укусу, то висмоктують отруєну кров, то припікають укус розжареним залізом. Все діло в тім, щоб не прогайнувати часу, щоб отрута не розійшлася по всьому тілу, бо тоді — біда. Можна й померти. А якщо вчасно зробити це, потерпілий житиме. Хіба трохи похворіє... Слава Богу, ми вчасно спохватилися! Хай береже тебе Аллах!
— Слава Аллаху!— прошепотів Керім.— Вся надія на нього.
5.
Наступного дня, рано вранці, в зіндан опустилася драбина, почувся чийсь грубий голос:
— Гей, там! Вилазьте!
В’язні вилізли, примружилися від яскравого вранішнього сонця. До них наблизився Шакір-заде з двома сейменами.
— Ходімо зі мною!
Їх привели до кузні. Коваль надував міхи. В горні горів вогонь, там червонів шмат розжареного заліза.
Івася підштовхнули до ковадла. І тут він зрозумів, що зараз його закують у кайдани. Та ось вони й лежать напоготові — на дерев’яному станку, серед різного ковальського причандалля.
Його підштовхнули знову.
— Іди!
Він уперся — і не з місця.
Сеймени схопили його за руки — шарпнули. Іди! Та зрушити не змогли. Дужий, мов молодий бичок, Івась нагнув круту шию, люто бликав на них з-під брів, уперся ногами ще міцніше.
— Не піду!
Шакір-заде, що стояв біля коваля, нетерпляче гримнув:
— Ну, що ж ви там вовтузитеся? Давайте його сюди!
Сеймени згребли Івася обіруч, руків’ями шабель штурхонули під боки:
— Йди, шайтан!
Але й цього разу успіху не домоглися, зате роздратували невільника не на жарт. Сам не відаючи, що діє, Івась раптом відштовхнув обох від себе, схопив за карки і щосили тріснув один одного лобами — аж загуло.
Керім з переляку скрикнув:
— Івасю! Що ти робиш? Вони заб’ють тебе до смерті!
Та той ніби й не почув його слів,— спочатку одного, а потім другого жбурнув крізь розчинені двері з кузні на подвір’я, де вони й простяглися на землі, а сам ступив наперед, до ковадла, поставив на нього ногу і гукнув до коваля:
— Ну, чого роззявив рота? Заковуй!
І Шакір-заде, і коваль — обидва стояли ошелешені й вражені сміливістю та силою невільника. Лише коли сеймени, вивергаючи прокляття, кинулися до нього з оголеними шаблями, Шакір-заде, очумавшись, підняв руку й крикнув:
— Не чіпайте його! Цьому бикові ціни нема! Не те, що ви, слабаки!
Сеймени, все ще лаючись та посилаючи чумакові прокльони, відступили, а коваль не без остраху наблизився до нього.
— Чоботи у нього добрячі. Стягнути? Чи як?— спитав хазяїна.— Бо окалина палить мені ноги.
— Стягни — пригодяться. А йому дай свої старі чарухи,— погодився бей.
Коваль стягнув з Івася чоботи, приміряв на себе.
— Ти дивися — якраз!— промовив діловито і кинув босому невільникові свої стоптані шкіряні постоли.— Взувайся!
Івась, промовчавши, натягнув їх. Вони теж були якраз. Після того коваль, вправно орудуючи молотком та щипцями, наклав йому на ноги кайдани і заклепав наглухо.
— Готово! Тепер не втече!
— Ну, коли готово, тоді — на роботу! На найважчу! І щоб ніякого спуску! А спробує втекти або проявить непослух — бийте канчуками нещадно! — І повернувся до Керіма.— А тебе, хлопче, попереджаю: ніякої полегкості гяуру! Ніякої допомоги! Зараз іде війна, і я не хочу, щоб невільник якимось чином добрався до Кезлева чи Ак-мечеті [8] , де стоять залоги урусутських військ. Ти розумієш, чим це мені загрожує?
8
Ак-мечеть — нині Сімферополь.
— Розумію,— прошепотів Керім.
— Ну, от і добре! А щось помічу у—шкуру спущу! А тепер — ідіть! — і гукнув до сейменів: — Доправте їх у каменоломню! Та скажіть Сулейману, щоб цей гяур кожного дня наламував гарбу каменю! Я не хочу годувати неробів!
Шлях до каменоломні був недалекий, але кайдани заважали йти: ятрили шкіру, били по ногах, і Івась ледве дошкандибав за село, в ущелину Сарису, де внизу жебонів манюсінький потічок з жовтою водою, а вгорі на поверхню виходили шари ніздрюватого черепашника. Тут уже працювало кілька беєвих батраків.
Сеймени здали Івася наглядачу Сулейманові. Це був похмурий чолов’яга років сорока з круглим, мов млинець, обличчям та довгими міцними руками. При боці, за поясом, у нього стримів ятаган, а в руці він затискував замашного гарапника.
— На найтяжчу роботу! — сказав старший сеймен.— Це гяур.
— Тут усім не легко,— буркнув Сулейман.
— Щоб кожного дня наламував гарбу каменю! Такий наказ бея!
— У мене не погуляє!
— Та дивися, щоб не втік!
Сулейман глянув на Івасеві кайдани — знизав плечима.
— Куди йому! А втече — наздожену і всиплю канчуком по спині так, що вдруге не захоче!
Він кинув невільникові кайло, молот та лом.
— Ставай он там — і починай!
Івась ніколи не був каменярем, навіть не думав,що доведеться ним бути будь-коли, а тому з деяким острахом взявся до роботи. Ударив кайлом. Довкола бризнули дрібні скалки.
Поряд став Керім.
— Та не гамсели так,— застеріг він.— Тут, брате, ніякої сили не вистачить, якщо будеш надриватися... До каменю треба братися обережно. Спочатку оглянь його, знайди найслабіші місця — тріщини, ямки, розломи, жили, а тоді орудуй — де кайлом, де ломом, а десь і молотком. Ось дивися...